Леся Романчук
РОЗДІЛ XXII
Подолавши черговий напад запаморочення, отець Василь сховав поштівку, підвівся, відсунув ящика подалі, аби бригадир не мав зайвої нагоди згадати нечистого чи хлюпнути в очищену ранковою службою душу трохи брутальної російської лайки. В’язень Величковський ладен був терпіти що завгодно – голод, побиття, лиш одного не переносила душа – гидкої матірної лайки, словесного бруду, що виливався з кожного нечистого рота так легко, і ранив так боляче…
Add a commentЛеся Романчук
РОЗДІЛ XXII
Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Всмоктана з молоком матері повага до душпастиря спонукала шукати будь-якого шляху, аби перешкодити виконанню звірячого задуму совітів – знищити фізично тих, хто не підкорявся духом.
Add a commentЛеся Романчук
РОЗДІЛ XXII
«Петре, мій добрий друже, чи полегшало Тобі після лікарні? Тримайся, Ти мусиш жити, мусиш розповісти колись усім, як ми боролися, як страждали. Ти сильний, Ти найсильніший з нас. Хай береже Тебе Господня Мати!»
Петро тримав цього листочка, отриманого табірною поштою, не біля серця, хоч саме там хотілося гріти і зігріватися самому стриманими, але повними любові словами. Нарешті йому усміхнулася доля. Краєчком вуст, криво, та бодай раз.
Add a commentГаля Левицька
Коли після цілонічної подорожі ви приїдете до великого міста й виберетеся з поганого двірця на широку, гамірну вулицю, вам дуже хочеться, щоби десь недалеко була близька людина й тиха пристань. Хоч на хвилину.
В моєму записнику адрес багато й нічого не значить взяти таксівку (у Варшаві це не є ніякий люксус) і казати себе завезти сюди чи туди. Але пробравшись через товпу, я чомусь пускаюся пішки, сонними очима розглядаю Маршалківську вулицю, довго стою перед театральними афішами і врешті попадаю на число 97а. на шибах бачу вивіску: «Українське Народне Мистецтво», сальон -вистава.
Add a commentРОЗДІЛ XIX
Судно кидало хвилями, наче хтось величезний і невидимий бавився у м’яча. У темряві поплуталося все – гора і діл, праведні й грішні. Страх опанував серцями і найстійкіших, страх і паніка. З верхніх нар, де розкошували у відносних вигодах кримінальники, почулося завивання, вищання, прокльони, з нижніх – глухі стогони, лайка всіма мовами.
Щось холодне зашкряботіло на серці Романові – невже настала його остання година? Хіба отут, в цьому мороці і смороді має скінчитися життя, яке ще й не починалось? Чи судилося йому, останньому із Смереканичів, піти на дно, разом із цією крихкою залізною оболонкою, що з берега видавалася такою надійною?
Add a commentЛеся Романчук
РОЗДІЛ XIX
- Отче, - обізвався Роман, - але ж на те, щоб добровільно піти аж на смерть, треба бути особливим, мати сильного, нескореного духа.
Отець поправив:
- Покликання від Бога треба мати.
- І што ето за слова у вас, попов, такіє! Покликання? Ето што, когда зовут тебя, што лі? – обізвався Гріша.
Add a commentЛеся Романчук
РОЗДІЛ XVIII
У місці, де не було законів, закони невільничої честі таки діяли – пайка, хліб, шматок сухаря – це святе, поки господар живий, ніхто не смів торкнутися чужого. За крадіжку хліба кара одна – смерть. Яким багатим, мабуть, почувався перед смертю той, хто залишав ближньому величезний, незмірний спадок – кілька сухарів з пайки, яку видали на весь тижневий шлях до бухти Нагаєво!
Чим могли допомогти хлопці? Принести води, змочити губи. Шлунок умираючого, неспроможний прийняти вже й ковтка, став помічником смерті…
Add a commentЛеся Романчук
Дівчата горнулися до Людмили як до старшої і за віком, і за життєвим досвідом, відчували в ній підтримку. А вона відчувала у цих тоненьких тілом «бандерівках», яких закликало ненавидіти табірне начальство, людей такого ж сильного духу, як вона сама.
- Дівчата, давайте триматися разом, на цій штрафній зоні керують «блатні», я вже тут бувала. Якщо не дати їм відсіч одразу – пропадете.
Add a commentІде лугом ґречна панна,
Усміхається.
Її слідом срібна стежка
Заквітчається.
Ой не є то ґречна панна,
Але є се зоря рання,
Королівна і царівна,
Красная Весна!
Василь Пачовський
Разом із пробудженням природи від зимового сну в Україні починаються весняні свята з піснями.
Add a commentЛеся Романчук
РОЗДІЛ XІІ
…Якщо в’язень чогось і боїться в місці, що живе за законом «Не вір, не бійся, не проси», то це хіба перемін. Переміни – завжди на гірше. У бараку може бути більше щілин – і тому холодніше. Вагонки можуть бути з неошкурених обаполів із сучками – і доведеться згадувати ці витерті десятками тіл до тебе голі дошки як велике благо. Бригадиркою може виявитися така довціпна й вредна баба, що люба «прикормлена» Вєрка згадуватиметься, мов краща подруга.
- Куди нас, куди? – перешіптувалися дівчата.
Add a commentStrona 4 z 6