Створено: Неділя, 07 лютого 2010, 01:00
Шкільна «одиниця» як важливий фактор підвищення обороноздатності

ШКІЛЬНА «ОДИНИЦЯ» ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ Любите анекдоти? Бо я – так. То ж, не гаймо часу!
Зустрічаються двоє.
- Однак, ти правду казав: нас – дурять! Одна суцільна брехня довкола! Я й сам, оце власне, переконався.
- Слава Богу, що переконався врешті! Я ж тебе попереджав! Однак, розповідай, бо, може, тебе й цим разом обдурили?
- Цим разом їм не вийшло! А сталося ось що: пам’ятаєш, був такий «шум» у медіях, що Карузо – це «світового рівня співак», «унікальний голос», «неповторний»? Так от! Я тепер точно знаю, що ніякий він не геній, а всі оті розмови про те, що він «світова слава» й подібні дурниці - це чистої води тотальна брехня й робота піарщиків! Він же фальшує на кожному кроці, хрипить та ще й шепелявить! Нічого «геніального» там і близько немає!..

- Звідки інформація? Ти десь вичитав? Чи від когось почув? Бо, знаєш, люди – вони, переважно, брешуть!
- Ображаєш! На власні вуха чув!
- Де?
- Вчора. Коли Максим – ти його знаєш - мені кілька куплетів із Карузо по телефону проспівав, то я, власне, все тоді про Карузо й зрозумів!..
Співрозмовник на хвилину міцно задумується, тоді каже:
- Ти мене знаєш добре, а тому маю надію, що не образишся. Дай-но мені телефон до Максима. Коли він і мені наспіває кілька куплетів і я у всьому тому переконаюсь на власні вуха, то тоді ми з тобою зможемо й про Карузо й про увесь цей «шум» довкола нього поговорити принаймні серйозно й компетентно. Так і дійдемо до правди!..

Ну й як? Трохи посміялися? Як посміялися, то добре, якщо – ні, то гірше. «Кому» - гірше? Та воно ж наче й ясно: мені ж і гірше, бо я маю замір вам ще два анекдоти «продати» в сьогоднішній «писанині», а вони хоча й у ту ж тему, та, можливо, менш «яскраві». А мій «шкурний інтерес» - він же чого вимагає? Він вимагає, щоб якимось чином вас до самого кінця «дотягнути», бо в кінці годиться «конклюзію» почепити. Як ота конклюзія вийде, то «слава й хвала автору!» А як не вийде, то тоді – що? Не інакше, як: «Ганьба!»
Ну, добре: «ризик-фізик», - як каже дехто. Наступний анекдот. Трохи боюсь, але нема виходу. Читайте!
Розмовляю недавно з однією дитиною (що за дитина й якого віку – неважливо, тому й не подаю).
Отож, як і належить «старшому», сиджу й розпитую «молодше» про різне. Поволі розмова «з’їжджає», звичайно ж, в сторону «науки», тобто, починаємо говорити про школу. Дитина залюбки розповідає й якісь цікаві (з її точки зору) історії, що трапляються здебільшого на шкільних перервах, але й успіхами своїми (себто - оцінками) не забуває хвалитись.
«Ну, а що ж з «одиницями»? Ти ж знаєш, що учень без «одиниці», це – як солдат без рушниці! Вважай, дитино, бо як у тебе й далі все йтиме так бездоганно, то ще й зовсім нам військо роззброїш!» - пробую бути дотепним та ще й оком підморгую.
«Одиницю я маю», - знічується на мить дитина. «Та ти, дядьку, тільки не переживай. Оцінку я виправлю. Мені вже вчителька сказала, що дозволить мені виправитись» - пробує виправдовуватись дитя. «Це все так вийшло, бо я тоді захворів. Мене мама тоді до школи не пускала, а мій клас в цей час з вчителькою в кіно ходив. А коли я до школи прийшов, то була контрольна робота. Я – по книжці писав, бо коли хворів, я цю книжку читав, а вони писали по кіно, бо їм вчителька сказала, щоб вони цю книжку поки не читали, бо їм буде скучно. А я кіно не дивився і тому…»
«А що ж книжка? Дійсно скучно було читати?» - перебиваю.
«Ні, мені не було скучно…» - відповідає мале.
«А ви часто отак в кіно ходите?» - продовжую.
«Якщо є якийсь фільм по книжці, яку будемо вчити, то йдемо в кіно, або на відео в класі дивимось, щоб потім нам легше було її читати. Це нам так спеціально зробили, щоб нам легше було, бо ми дуже загружені в школі…» - залюбки мені, «старому», пояснює «підростаюче покоління».
Ну, як вам анекдот? Смієтесь? Ні? Ну, може, не дав Бог таланту анекдоти переказувати , а, може, й просто – не вийшло мені. Нічого, спробую ще один. Маю надію, що тим разом буде «смішніше».

Включаю одного разу телевізор, щоб про які-такі новини зі світу довідатись. Якось так вийшло, що через власну неувагу не на ту кнопку «пілота» натиснув, то й канал, звісно, включився не той. Вже хотів виправити «помилку», але кілька слів почув (щось про літературу й кіно – нарешті не політика!), вигляд учасників миттєво оцінив (цілком пристойно виглядали і солідно – тепер таке рідко побачиш!), то й, не довго думаючи, вирішив проміняти кілька чергових і нудних і «в обов’язковому порядку!» сенсаційно-катастрофічного забарвлення «новин» на серйозну й спокійну «мистецьку дискусію». Тому «пілота» відклав й засів дивитися. З ентузіазмом.
Яку ж «проблему» шановні «гості в студії» вирішували, а правильніше буде сказати – планували вирішувати?
Подаю коротко й замінюючи прізвища на умовні позначення, бо конкретизація осіб, як і у попередній історії, не тільки не має тут абсолютно жодного значення, а додатково могла б навіть негативну роль зіграти: могла б перешкоджати «чистоті сприйняття».
Отже - «проблема»: чи фільм відомого режисера «Х» - «відповідає» творові геніального письменника «У», чи – «не відповідає».
В цьому місці, по ідеї, належало б закінчити, бо анекдот – ви його, властиво, вже прочитали, але … про всяк випадок … ще трохи почитайте.
Як протікала розмова? Спочатку кожен з учасників (а було їх – троє!), по черзі забираючи слово, «науково обґрунтовував» двом своїм «супротивникам» і глядачам, що саме його «бачення» й є тим «найбільш близьким авторові книжки». Потім трохи посперечались поміж собою. Ще пізніше, як і буває в таких випадках, інтелігентна розмова трьох інтелігентних людей мусила закінчитись «випрацюванням» хоч якогось компромісу. Тому-то, хоч і «який-такий», та компроміс нарешті «знайшовся».
Взялися, нарешті, за фільм. Тут, майже відразу ж - спираючись, вочевидь, на спільний попередньо ними ж самими «важко випрацюваний компроміс щодо зрозуміння авторського задуму літературного твору» - одностайно прийшли до висновку, що «відомому режисерові «Х» цим разом, нажаль, не вдалося … »
Смієтесь? Ні? Ну, тоді мені – капець!
Чого ради вся ота писанина? Мені про що йдеться? Та, про просту ж річ!
Література й кіно, як і кожний інший вид мистецтва – він же свою власну мову має, та й «працює» по-різному. Коли ви книжку читаєте, то що воно відбувається? Голова ваша, а точніше – мозок, він же хоче того, чи не хоче - мусить образи прочитаного самостійно будувати, зв’язки й паралелі різного роду думок прокладати, складати воєдино те, що часом розкидане в кількох томах, тобто, – попріти мусить мозок й напрацюватися. І тут – головне! Витворюється поміж вами й автором неповторний і безпосередній зв’язок: це так, наче ви з ним розмову провадите й погоджуєтесь, або сперечаєтесь, то тішитесь, що вдалося йому вас розбавити, то сердитесь, що перемудрував. Й нема поміж вами, у даному випадку, того посередника, який НЕОДМІННО з’являється у випадку, коли ви переглядаєте кіно, яке знято ПО ЛІТЕРАТУРНОМУ ТВОРІ того ж автора. Кіно – його ж зовсім інша людина зробила! Мова ж – зовсім інша.
Не будемо тут розглядати питання самої «мови кіно», бо це – надовго. ЇЇ специфіки й відмінностей, нажаль, не вчать у школі. А треба б! Кіно – воно скільки років вже існує? Довго? І дивитесь ви його частіше, аніж книжку в руки берете, - може й не всі, але більшість – точно!
То, що ж відбувається у випадку, коли фільм знято по книжці письменника «У»? Ви й далі переконані, що «розмовляєте» з «У»? Відповідь – вона ж очевидна! Ви, у кращому випадку, розмовляєте з режисером фільму. Це він нав’язує вам СВОЄ розуміння, СВОЇ образи, СВОЄ бачення. Добре ще, коли не забуває, що розмовляє саме з вами - глядачами, й не пробує навіть враження зробити, що його фільм – відтворення книжки. Принаймні – поступає чесно. Гірше, коли претендує на те, що його власна інтерпретація навіть - не те, щоб «єдино слушна», а власне й є … твір письменника «У» (чи якогось іншого). «Мова» - інша, «засоби впливу» - інші. Здавалося б: «не тратьте, куме, сили»! Щоправда – тут віддаю належне - така ситуація рідко трапляється кіношникам – практикам. Вони це розуміють. Гірше виглядає справа з всілякого роду критиками й мистецтвознавцями, із різного роду «вчителями» – одне слово – з теоретиками. Вони начитались, надивились – ось і зароблять, переливаючи «з пустого в порожнє» особливо в галузі культури. Вони й з телевізійних екранів повчають, і на всілякого роду «наукових» семінарах і конференціях. Це власне вони запроваджують такої якості «передовий досвід» до процесу навчання в школі. І головне – не інакше, як тільки із «з щирою турботою про розвиток» наших дітей, та й нас з вами.
Все це – не спробувавши навіть хоч один раз ЗРОБИТИ щось САМОСТІЙНО. Чому? Бо перспектива зробити – це ж перспектива затрати сил і енергії, перспектива неспаних ночей, перспектива … А головне – гарантій же ніхто не дає, що, виконавши титанічну роботу, не попадеш в результаті під зливу критики тих же … теоретиків! Це ж … так і на «смішність» можна наразитись … (автор ваш про це поняття якесь має, бо «лизнув»).
Отже, підсумуймо! Мусимо з того всього хоч якийсь висновок зробити, бо ж як же й інакше – без «конклюзії». Це ж хтось нас з вами й розкритикувати може, що форми «писанини», мовляв, не дотримуємось. А, мені ж – СЛАВИ хочеться, а не чогось-там такого! Ну, то буде приблизно так:
- Карузо з першого анекдоту можемо спокійно поміняти на … ну нехай буде Бочеллі, чи Паваротті, чи Майкл Джексон. Можна й Мадонну проміняти, а чому б і – ні? Там взагалі - що головне? Яка наука з того анекдоту? Щоб у випадку якихось труднощів й питань - звернутись за допомогою до Максима. Він – наспіває!
- Як прийде дитина зі школи й принесе вам «одиницю», то не поспішайте на неї відразу «налітати» й повчати, розберіться спочатку, бо, може виявитись, що дитина ваша, спираючись на мудрість старої приказки, задбала власне про обороноздатність нашого війська. То, за що ж її, бідну, ганити?
- Коли в черговий раз включите телевізор з метою перегляду улюбленого серіалу, а помилково втиснете на «пілоті» не ту кнопку й хоч-не-хоч натрапите на якусь «наукову дискусію», то краще негайно ж виправте помилку й поверніться до серіалу. Не від нині, бо, відомо, що вчитись краще на чужих помилках. Я ж до подібної помилки, що не виправив помилки відразу – я ж вам вже зізнався! Пам’ятаєте ж! То, навіщо ж її повторювати?!

Ваш Любко Старак