Створено: Понеділок, 20 липня 2009, 02:00
Історий погляд на виховання священиків у василіанському Чині в добі Просвітництва (ХVІІ-ХІХ стт.)

ІСТОРИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ВИХОВАННЯ СВЯЩЕНИКІВ У ВАСИЛІЯНСЬКОМУ ЧИНІ В ДОБІ ПРОСВІТНИЦТВА (ХVІІ-ХІХ стт.) Процес виховання у духовному житті або, як можна ще сказати, становлення людської особистості, охоплює різні потреби і вимоги: з одного боку – це потреба виховання, яку так гостро відчуває сучасна людина, що по-новому відкриває необхідність виховуватись до чогось, і потреба перебувати в дусі постійного виховання. З іншого боку, це вимоги, які ставить перед людиною саме життя. Вони виникають вже у процесі введення людини в життя певної релігійної інститутуції (семінарії, колегії, монастиря тощо), яке є формою життя з чітко визначеними характеристиками і вимагає багатьох зусиль.
Приймаючи покликання до священства і відповідаючи на нього, людина знає, що стає на шлях, який триватиме ціле її життя, знає, що на цьому шляху вона переживатиме різні конкретні ситуації, причому її ставлення до світу і до людей матиме міцну і постійну основу, яка стане стилем її життя і завжди вноситиме у нього свіжість. Тому потрібно усвідомити, що хоча й існує період початкового виховання і вишколу, чітко визначений у законах Церкви та різних релігійних інституцій, проте, саме життя – це продуктивний і безперервний час виховання. Адже поняття постійного «себестановлення» як духовної людської особи відоме не тільки у сфері релігійного життя, воно також зустрічається у звичайних побутових умовах людського існування, тобто і в сімейному житті.
У даній статті, яку присвячуємо з нагоди недавно проголошеного Папою Венедиктом ХVІ «Рокові священства», ставимо собі за мету не так роздумувати над метою виховання, яка є і так очевидною, а радше подаємо короткий історичний огляд виховного процесу священиків у Василіянському Чині в добі Просвітництва, його основні характеристики, історичне середовище, головні й побічні цілі та вимоги, без яких буде неможливо зрозуміти, а тим більше побудувати у сьогоденні «Вічне священство», до участі якого ми всі покликані. Якщо розглядати ці елементи як одне ціле, то можна побачити, що виховання ніколи не зводиться до певної особистої події в житті окремої особи. Формування у духовному житті – це не окремий відрізок часу в житті або в історії, відірваний від всього іншого, і не шлях тільки одної особи. Виховний процес завжди передбачає відносини однієї особи з іншими (людина-Бог; людина-людина; людина-світ; людина-історія) – з тими, що живуть на землі, і тими, що відійшли у вічність. Ці відносини можуть мати таємниче забарвлення, вони невидимі, але постійні і реальні, і саме через них ми стаємо учасниками відкуплення, яке здійснює Христос для всіх людей у кожному часі.

Методологічні зауваги

Оскільки, минуле краще допомагає людині зрозуміти й оцінити сучасне, тому для будь-якого історичного дослідження, зокрема на тему виховання священиків у добі Просвітництва, розгляд історичного процесу конкретної проблематики допомагає нам глибше зрозуміти сутність, походження, розвій і генезу самих історичних перемін цього періоду. Погляд на ці історичні видозміни не лише зумовлений загальною суспільною свідомістю конкретної доби, але й скерований поодинокими інтересами, як історичних особистостей, так і дослідників історії, котрі у різні способи стараються пояснювати якісь особливі зміни цієї епохи.
Отже, всеохоплююче вивчення тематики виховання священників у Василіянському Чині Святого Йосафата в його історичних різноманітних аспектах на землях Східної Європи, головно в добі Просвітництва, несе за собою не легку спробу відтворити цілісну картину становища і розвитку виховної діяльності. Тут дослідження охоплює пошукову працю перед деякою методологічною проблематикою, бо саме зацікавлення істориків Василіянським Чином мало, здебільшого, «однорідний» характер, тобто, вивчався він полемічно. Чин, на думу істориків, виступав часто у цьому часі, як плацдарм поширення та підтримання Берестейської Унії на теренах Східної Європи і важливість цього факту є незаперечна, як «альтернативна монаша структура», через яку Латинський Захід міг пропагувати свою ідеологію.
Безперечно, розвиток духовної культури у Східній, з’єднаній з Римом Церкві, пов’язаний з діяльністю внутрішнього виховання василіянських ченців, однак, це питання на сьогодні ще недостатньо опрацьоване і немає систематичних досліджень. Є деяка інформація розкидана по різних архівних джерелах та наукових збірках, тому в нашій праці ми будемо використовувати найосновніші джерела, які дадуть нам змогу краще висвітлити дану тематику та здійснити історичне переосмислення цього складного і різноманітного, за своїми подіями, періоду.

Василіянський Чин у східноєвропейському просвітництві

На початку звернімо нашу увагу на сам історичний розвиток Василіянського Чину, котрий якраз у добі Просвітництва розпочинав свою освітню діяльність. Він став новим поштовхом не лише для східнього чернецтва, але й для усієї Греко-католицької Церкви. В той час, коли Захід у ХV-ХVІІІ століттях уже переживав свій процес культурного відродження, Східна Європа теж, в певній мірі, брала участь у цьому процесі засвоювання гуманістичних ідей. Крім нових напрямів у філософській царині, просвітницький дух вніс радикальні зміни у політично-церковне життя України. Він відзначався тим, що на всіх площинах суспільного життя впливав західний реформаційний рух із «поширюючим католицизмом», який поступово переростав у формування нової іторичної самосвідомості українського народу та нового ідеалу людини з її одухотвореною мудрістю.
На цьому тлі експансивного західно-європейського плюралістичного суспільства, виховання й освіта василіянського чернецтва відіграло особливу роль в історії християнства України. Як відомо, монашество завжди вважалося духовно-просвітницьким носієм, яке постійно інтегрувало ідеал християнської досконалості у своєму народі, тому українська культура може завдячувати розвиткові освіти, яка властиво ширилася через монаші школи, в яких виховувалися кандидати до духовного стану і теж вдосконалювалися визначні суспільно-державні особистості.
Василіянський Чин, з часу його реорганізації за Митрополита Йосифа Велямина Рутського 1617 р., прагнув зосередити освіту у своїх руках. Сам Чин, структурований за зразком західних орденів, у той час коли одна частина Київської митрополії перейшла під юрисдикцію Римського престолу внаслідок Берестейської Унії 1596 р., мав перед собою конкретне завдання від руської церковної єрархії: за умов збереження традиційної східної обрядовості відновити чернече життя та підготувати під морально-аскетичним та інтелектуальним аспектом священичий доріст майбутніх слуг Божого престолу для відродження Церкви і народу.
Варто зауважити, що в Україні, на відміну від Західної Церкви, впродовж століть існував єдиний чернечий стан, до якого належали усі монастирі без особливих їм адміністративно-структурних форм зв’язку між собою. Перед тим був звичайний поділ духовенства, на «чорне» (монаше) і «біле» (парохіяльне), представники останнього мали право перед висвяченням на одруження. Зі середини XIV ст., коли Українські землі потрапили під панування Польщі і Литви, для означення монахів східного обряду і відрізнення їх від латинського чернецтва, починають вживати терміни «василіяни» і «Василіянський Чин», хоч вони й надалі не творили зцентралізованого ордену і не мали єдиного проводу, а лише дотримувалися норм спільного життя, одним із основоположників та духовним натхненником якого був Св. Василій Великий. Про це детальніше див. S. Senyk, A History of the Church…, ст. 70-84. Пор. о. Порфирій В. Підручний, ЧСВВ «Початки Василіянського Чину...», ст. 84-85. Для кращої історичної орієнтації потрібно сказати, що до першого поділу Польщі василіянські монастирі організаційно були об’єднані у дві провінції: Литовську (існувала від 1617 р.) та Польську або коронну (існувала від 1739 р.), підпорядковані протоархимандрії в Тороканях. У 1780 р. на територіях, що відійшли від Польщі, утворено ще дві провінції: Галицьку і Білоруську. За даними Генеральної капітули у Дубні (1743 р.), на території Речі Посполитої було 188 василіянських монастирів, у яких проживало 1093 монахи. У 1772 р. число монастирів зменшилося до 147, а число монахів зросло до 1258 осіб.
Київський Митрополит Й. Рутський розумів, що для піднесення духовного і культурного рівня Руської Церкви потрібно починати з віднови чернецтва, тобто зі середовища, яке згідно з східною традицією, давало всіх єпископів. Оскільки, монахи були найкращими наставниками вірних і таким чином мали вплив на Церкву загалом, тому Рутський вирішив зцентралізувати всі монастирі в єдиний Чин, структура якого мала б підлягати одному зверхникові – Протоархимандритові. Ціль централізації була, здебільшого, «гарантією однорідності» виховання монахів і дотримання чернечого уставу в усіх монастирях. У цьому, власне, сприяла реформа Рутського, яка наголошувала на важливості богословської освіти ченців, що дало змогу пізніше заснувати філософські та богословські курси при своїх школах, а відтак найздібніших ченців відправляти на навчання за кордон.
Західна система освіти і привілейований статус хоч і мав позитивний вплив на василіян, то однак це призвело до того, що в Чині дуже швидко появилася тенденція затрати давніх східніх традицій, а з цим появилася тенденція до латинізацаї. Проте слід пам’ятати, що Митрополит Рутський на початках своєї митрополичої діяльності, провівши грунтовно реорганізацію чернечого життя в Україні, і, даючи нові правила Василіянському Чинові на зразок Товариства Отців Єзуїтів, вів сильну боротьбу проти переходу українців-католикив на латинський обряд. Митрополит Рутський пильно дбав про чистоту обряду, як і теж за почуття національної свідомості українських студентів, що навчалися за кордоном. У листі до своїх студентів у Римі він радить їм студіювати старо-українську мову, тоді літературну: «Нехай знаю, що ви є добрими русинами». Пор. M. Марусин, «De educatione cleri in Ucraina – conspectus historicus» (українською), в Богослов’я, volum. XXI-XXIV, Romae 1963, ст. 63.
Ще перед приходом до монастиря Митрополит Йосиф Рутський часто повторював: «Щоб Унія могла існувати й розвиватися, потрібне нам ревне духовенство, а головно святі та віддані Церкві єпископи. Якщо хочемо мати добрих і ревних єпископів, слід виховати добрих монахів, з яких після традиції Східної Церкви можуть бути вибрані наші єпископи. Треба старатися, щоб наші монахи були направду образовані та перейняті духом монашого совершенства. На жаль, дотепер не маємо серед нас ані святости, ані знання…».
Мрія Митрополита Рутського мала мету не тільки задовільнити потреби своєї Церкви, але й вивести увесь Схід із застою, тому для таких задумів потребував освітчених священиків, як добрих співпрацівників його задумів.
Наслідком таких змін у східному чернецтві було підвищення загально-культурного рівня, на якому в цей час Руська Церква могла протидіяти сильному тиску збоку латинської Церкви, головно вищим верствам освітченого суспільства Польського Королівства, яке невпинно протистояло своїми політичними інтригами проти З’єдиненої Церкви.
Хоч доба Просвітництва була характерна тим, що впроваджувала по всій Західній Європі свої прогресивні гуманістичні ідеї, то однак Східна Європа, і це є парадоксальне явище, зазнала за часів цієї епохи теж жахливий духовний і політичний занепад. ХV-ХVІ стт. історики вважають століттями загальної кризи східного християнства і Руської Церкви, зокрема чернецтва. Фактори, які спричинилися до цієї духовної стагнації були різноманітними: татарська навала ХІІІ ст., привілейне становище римо-католиків у Польсько-Литовській Державі (часто єпископські катедри та архимандрії отримували світські люди, котрі не мали до цього ані покликання, ані духовної підготовки), симонія і духовний занепад, нехтування дисципліною й усталеними нормами поведінки, брак освіти, низький рівень культури, несприятливі політичні обставини, головно Австрійської монархії початку ХVІІІ ст. та царської імперіалістичної Росії кінця ХVІІІ століття. Тому, як вже було згадано вище, їдеї просвітництва та романтизму хоч і дали великі зрушення на східно-європейській частині у цивілізаційно-культурних й суспільно-економічних сферах, проте через політичну роль імперіальних монархів Василіянський Чин знаходився серед клімату, де панували міждержавні напруження, у яких домінував дух субордиціонізму та протекторату.
Царський двір після другого розподілу Польсько-Литовської держави (біля 1793 р.) вів політику переведення усіх вірних східного обряду на державне російське православ’я. Наприклад у Литві, навпаки, греко-католики масово переписувалися у римо-католики. Зростання нової проросійської еліти серед греко-католицького духовенства Литви спричинилося до знищення Унії. Тому склалася ситуація, що нею швидко скористалася царська влада, бо греко-католики не могли вже більше протистояти політиці імперської влади.
З однієї сторони Василіяни наражалися на прогресивну латинізацію, хоч вони цього не чинили програмно, бо це було свого часу симпатизування західній культурі, оскільки половина Василіян походила з латинської Церкви, тому радше вони не протиставлялися тим процесам і були далекі від повного підпорядкування латинській Церкві. А з другої сторони, після поділу Речі Посполитої, василіянські монастирі, які опинилися в межах Російської імперії, були майже ліквідовані.
Варта зауважити, що Василіянський Чин, будучи зцентралізованим у власному проводі та послушним єдиному монашому уставу, діяв досить активно та ефективно у Церкві, оскільки від 1742 року був вийнятий з під канонічної влади єпископів. Половина XVIII ст. була названою істориками «золотою добою» Чину, так як у цей період Чин досягнув небувалого рівня власного розвитку. Тому латинізаційні тенденції дуже сильно позначилися на Василіянському Чині, що і скріпило його зовнішні та внутрішні позиції до тієї міри, що до василіянських новіціятів приходили численні покликання, особливо у XVIII ст., які народилися та були виховані у латинському обряді. Проте, такі новики латинського походження пізніше міняли свій обряд на греко-католицький, однак, тому що вони походили із шляхетних родин, вони здебільшого потім займали високі посадові місця у самому Чині, як і теж у Церкві, часто стаючи єпископами. Це явище надзвичайно впливало на З’єдинену Церкву з Апостольською Столицею, тому що в її елітарні кола вливалися елементи польської культури з церковно-латинськими моделями; останні у більшій мірі, були наслідком постійних студій у Грецькій Колегії, що у Римі та інших папських колегіях, які знаходилися по всій Європі. У цій внутрішній переміні З’єдинена Церква, окрім поширення та зміцнення власної єдності, зазнала ще й чималої латинізації, як і теж прогресивної полонізації. Не менш значною у цих впливах відігравала роль Апостольська Столиця, яка з допомогою Конгрегації у справах Поширення Віри (знана як Congregatio de Propaganda Fide), подавала часто розв’язки на різні церковні проблеми, які йшли на руку тільки самим латинникам.
Якщо дивитися на Василіянський Чин ХVІІ-ХVІІІ століття, то у цьому періоді він зробив найбільше зусиль у справі освіти й виховання руського духовенства. Маючи постійні контакти зі Заходом, поважне число василіяньких ченців, здобувши початкову освіту при своїх монастирях, навчалися і формувалися у папських колегіях, семінаріях та в західних університетах, внаслідок чого у Руській Церкві рівень освіти сягав рівня західної освіти та з часом міг дорівнятися рівневі західно-європейських теологічних стандартів. Вселенські Архиєреї та Римська Курія давали змогу та фінансову підтримку навчатися поважному числу студентів в папських європейських колегіях та семінаріях. Рим постійно чинив своєрідний натиск на київську єрархію з тим, щоб та заснувала свої власні місцеві семінарії на взір римських. Отож, будучи добре виховані та вишколені західними інституціями, василіяни поряд зі школами світського спрямування засновували й свої приватні монастирські школи та колегії, у яких формувався молодий чернечий аванґард.
В монастирських школах (новіціятах) готували до постригу ченців, так званих новиків, які готувалися до вступу в обитель. Найперший новіціят був відкритий в Литовській провінції в Битені в 1613 р., а пізніше в 1748 р. у Березвечу. Василіяни руської провінції мали пізніше свої новіціяти у Добромилі та Почаєві. Новики приймалися в монастир і готувалися до прийняття обіту послуху шляхом монастирської освіти без виходу з обителі. Навчання у цих закладах відповідало цим заходам, які провадив Чин, а головно у своїй виховничій роботі керувався відомою на той час працею «Василіянська Школа». Її автором був італійський генерал-протоархимандрит Петро Менніті. Він виклав у 32 главах морально-релігійні настанови для тих, хто пов’язав своє життя з Василіянським Чином. Суть цієї праці полягала у виконанні та дотриманні євангельських заповідей та взірцевому служінні благочестю. Викладачами були василіяни, які отримували посади магістрів І, ІІ, ІІІ класів, професорів риторики, філософії, математики та інших дисциплін. У таких школах вивчали латинську і церковнослов’янську мову, поетику, аскетику і риторику. Курс навчання тривав трохи більше року. Далі можна було продовжувати освіту в чернечих семінаріях та колегіях, де вивчали філософію і теологію, і які були призначені для тих, хто готувався до священства.

Роль Василіянського Чину у вихованні священиків

Інтенсивну освітньо-виховну діяльність Чин Святого Василія Великого розпочав з ХVІІ сторіччя. 31 березня 1613 року Митрополит Йосиф Велямин Рутський отримав від короля Зигмунта ІІІ привілей, який давав дозвіл створювати школи з грецькою, латинською, церковнослов’янською та польською мовою викладання.
Виховничо-освітня діяльність Василіянського Чину була зосереджена на збереженні і поширенні Унії на теренах Литви, Білорусі та України, і як подає у Нарисі Історії Василіянського Чину Святого Йосафата о. Ісидор Патрило, вона ділилася на: 1) Василіянські студії для власних ченців; 2) Семінарії для єпархіяльних священиків; 3) Колегії для молоді; 4) Парафіяльні школи. Головним завданням у цій непростій ситуації було зміцнити віру та зберегти обряд. Саме ці завдання стояли перед василіянськими школами.
Історики вважають територію Литви колискою Василіянського Чину, адже тут розташоване місто Вільно (Вільнюс), у якому був організаційно сформований Чин ОО. Василіян. Від цього місця Чин поширювався, зміцнювався та розвивався на інших територіях Речі Посполитої, які належали до Литви, а пізніше в цілій Білорусії, відтак в Україні. У місті Вільно було створено після синоду Греко-Католицької Церкви (1617 р.) чернечу школу, яка перед тим була Семінарією Пресвятої Тройці. Оскільки, окремої скмінарії не було, вища освіта греко-католиків та підготовка їхніх священників відбувалися у папських семінаріях (Святий Престіл надав їм 22 місця) і колегіях (єзуїтських і грецьких). Провідники уніяти намагалися, щоб студенти римо-католики, які навчалися у Папських семінаріях в Римі, могли б вступати до Василіянського Чину, але Святий Престіл такого дозволу не дав, тож можна було вступати лише римо-католикам, які були русинами. Місця, які були надані для уніятів у Віленській папській семінарії, майже ніколи не були вакантними. Вишкіл василіян був основною діяльністю цієї семінарії у 1625-1648 роках, де здебільшого студенти-василіяни впродовж одного-двох років вивчали вищий синтаксис, поетику і риторику. Вільнюська Папська Семінарія виховавла чимало відомих осіб, а зокрема таких греко-католицьких єпископів як: П. Овлучинського, А. Форс, Б. Глинського; архимандритів: Й. Гродзинсьького та М. Пашковського (пізніше титулований Смоленський єпископ); генерального прокуратора Г. Бенковського. У 1772 році Отці Василіяни керували майже сотнею колегій, в яких навчалося приблизно 35 000 учнів. Після першого розподілу Литовсько-Польської держави залишилося лише декілька колегій на території Польщі, Але із скасуванням ордену Єзуїтів у 1773 році, більшість шкіл перейняли ОО. Василіяни. Назагал державні поділи при кінці ХVІІІ ст. стали важким ударом для Чину, бо після розподілу Чин опинився в різних державах. Частина монастирів була віддалена від архимандрита та протоігуменів провінції. Ні Росія, ні Австрія не дозволяли на в’їзд настоятелів монастирів, які перебували за межами держав. Ось так Чин був розділений на чотири провінції: Литовську, Білоруську, Руську і Галицьку. Одні монастирі ввійшли до Австрії, а більша частина до Росії.
Одна з перших шкіл у Володимирі 1616 року була зреформована на зразок єзуїтських колегіумів, а пізніше на піарський зразок. У другій половині ХVІІІ століття школа у Володимирі налічувала близько шістсот осіб. Варто зазначити, що школа у Володимирі проіснувала майже два століття – її закрито щойно наприкінці ХVІІІ ст. Її забезпечив своєю фундацією ще митрополит Іпатій Потій. Рівень її значно зріс із середини ХVІІІ ст., коли школа одержала від короля Жигмунта привілей 1746 р., згідно з яким василіянам дозволялося утримувати «латинські школи» з викладанням у них філософії.
На загал у ХVІІІ ст. майже ціле українське і білоруське шкільництво було в руках Отців Василіян. Історик А. Савич нараховує 28 шкіл, в яких училися василіянські монахи, а саме: у Вильні богослов’я, у Полоцьку філософія і богослов’я, в Жировицях філософія і богослов’я, в Суткові Ошмянського повіту богослов’я, в Битені риторика й богослов’я, в Аннаполі риторика, в Торокані граматика, у Вербилові риторика богослов’я, в Супрасові й Дареві богослов’я, в Лдері, Мішку, Борунах Ошмянського повіту богослов’я, у Білостоці риторика, у Львові при монастирі св. Юра богослов’я, в Почаєві богослов’я, в Камянці-Подільському риторика і богослов’я, в Теребовлі, Сатанові, Лаврові богослов’я, в Любартові філософія і богослов’я, в Луцьку, Збаражі, Замості філософія, в Гощі, Загаєві на Волині, Уневі риторика, в Овручі математика.
Новим поштовхом для розвитку Василіянських шкіл був лист папи Веденикта ХІV від 24-го квітня 1751 року, яким зобов’язувалося протоархимандрита Чину посприяти збільшеню кількості шкіл у кожній провінції – з двох до чотирьох: з них дві школи філософських студій та дві школи богословських, для виховання ревних захисників Унії, які були б спосібні для служіння у священичому стані. Від педагогів у цих чернечих школах вимагалося побачити і розвинути здібності учнів до навчання, а саме, добре підготувати молоде чернецтво для священичої та душпастирської праці.
Після реформи Митрополита Рутського ОО. Василіяни стали формально священичим чином. Завдяки великій душпастирсько-виховничій справі Василіяни, базуючись в основному на латинському взірці виховання, яким виховалось неодне покоління, мали великий вплив на релігійне життя багатьох, таким чином, виховуючи певну свідомість і особисту поведінку. Одним із головних завдань Василіянського Чину, окрім забезпечення для Церкви добрих і компетентних кадрів, було також систематичне та програмне виховння: 1) єпархіяльного клиру до святості та до гідності священичого покликання і 2) вірних до досконалого християнського життя. Таке виховання передбачало всі можливі духовні та інтелектуальні середники, які були можливі на цей час, що у свою чергу заклало певний стиль побожності, яка була мірилом рівня католицької свідомості.
Вищий нагляд над школами провінції покладався на протоігумена. До його обов’язків входило стежити за загальним порядком у школах, піклуватися про відповідне число учнів, пильнувати, щоб учні ретельно навчалися, зокрема церковного співу та обряду. Велика увага приділялася вивченню класичних та іноземних мов: передовсім латинської, а також польської та грецької. Слід завважити, що саме вивчення Василіянами різних мов вже радикально відрізняло василіян від єзуїтів, бо перші не лише в навчанні звертали увагу на заняття з латини, але широко впроваджували вивчення німецької, англійської, французької та італійської мови, а також церковнослов’янської мови богослужіння своєї Церкви. Тому протоігумен призначав професорів, які були б добропорядними та мали відповідний хист до викладання. Він теж слідкував за дотриманням вимог щодо навчального процесу в школах.
Ректор одночасно був настоятелем монастиря і тому крім домових справ мав знаходити час на те, щоби слідкувати за шкільними викладами, особливо пильнувати, щоб майбутні богослови не відхилялися від шкільних занять, диспутів, різних змагань тощо. Учнів, котрі досягли відповідних успіхів у складанні віршів латинською чи іншими мовами, написанні та виголошуванні проповідей, одержували за труд відповідну оцінку: «добре», «дуже добре» та «відмінні успіхи».
У студійних монастирях, призначався один монах «особливо сильний у знанні наук» на посаду префекта. Він слідкував, щоб учні та професори виконували встановлені приписи, що були прийняті у Василіянських школах. «Префект пильнує за учнями в часі їх приватного навчання, дивиться чи всі є присутні на навчанні, чи дотримують тишу і чи пильно читають лекції свого професора» – читаємо в Гощанських Конституціях Чину, що уклалися в період з 1-го червня до 21-го липня 1766 р. Його повноваження обмежувалися владою ректора чи вікарія. «Провини щодо обов’язків у школі карає сам префект, він дбає про добру опінію в учнів до професорів, стежить, щоб учні не читали те, що він сам попередньо не перечитав, розглянув та одобрив для читання. Допильновує, щоб учні не мали потреби у книгах».
Згідно з конституціями, професори зобов’язувалися проводити недільні, місячні та річні диспути між учнями. Тему вибирали самі професори та тезисно визначали напрямки дискусій, також запрошували вчених мужів. Присутні висловлювалися на тему обговорення, а учні виступали опонентами. «При цьому професори не позбавляють їх своєї допомоги, а коли є потреба, то виправляють відповіді, коли вони помиляються, також схвалюють, коли вони скажуть щось добре. Професори стежать, щоб учні не робили дрібних зауважень, зрештою намагаються виправити недоліки. В тому випадку, коли дискусія набирає емоційності і опоненти починають жорстко нападати один на одного, чи в їх словах читається гнів, то мусять знайти істину і розкривши її мають заспокоїтися» – це записано у вищезгаданих Гощанських Конституціях Чину. У таких дискусіях учні пізнавали рівень своїх знань, навчалися культури диспутів. Власний приклад та дбайливе батьківське ставлення з боку професорів до учнів виховували передовсім цікавість учнів до науки та вміння критично аналізувати різні ситуації. Вивчаючи західний тип схоластичного богослов’я, василіяни вчилися в майбутньому практично полемізувати зі своїми опонентами, щоби могти подальше в своїй місійній та душпастирській праці захищати еклезіяльну самобутність З’єдиненої з Римом Церкви. Отож, як вище було нами сказано, василіяни у своїх школах не обмежувалися лише до літератури, що базувалася на здобутках західної культури, але й поглибляли Святе Письмо й твори Східних Отців Церкви: Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Єфрема Сирійського, Кирила Олександрійського, Кирила Єрусалимського.
З кінця XIV ст. і до XVII ст. писання Святих отців були досить відомі на українських і білоруських землях, зокрема твори Івана Золотоустого, Василія Великого і Григорія Богослова. Митрополит Рутський писав, що основним підручником у школі, що її він заснував був твір Івана Дамаскина «Про Православну Віру». Отже святоотцівська література, як традиційна ооснова східного богослов’я була досить поширеною. Не було тільки творів, які б пояснювавли чи розвивали цю традицію, але самі писання були відомі.
У ХІХ ст. у Почаївській лаврі віднайдено рукопис, який ставить нам перед очі реальну ситуацію виховання у школах. Праця «Regulae Monasticae sen Constitutionis Josephi Weliamini Rutski» була детально проаналізована російським дослідником М. Петровим (1844-1921 рр.). Зміст праці є вказівкою, куди повинні спрямувати свої стремління люди, якщо вони хочуть бути учнями, або ченцями у Василіянському Чині. Рекомендації стосувалися і викладачів, тобто, що необхідно їм робити для покращення навчального процесу. Як засвідчують сторінки рукопису, за монастирськими брамами не всі були раді вчитися. Автор каже, що нема у нас нічого нещасливішого за школу, а особливо учнів, тому що їх часто називають дармоїдами, а здібні до викладання особи теж не користуються авторитетом. Щоб привернути увагу і покращити ситуацію у василіянських школах, як наголошує невідовий автор, потрібно призначати професорами отців, які були б здатними розпізнавати серед бажаючих навчатися здібних до науки, і щоб до шкіл не потрапляли ледарі та ті, хто не має хисту до студій, а також особи старшого віку.
Цілком відмінне ставлення було до знатних юнаків. Автор вважає, що їх можна приймати навіть у тому випадку, коли вони не мали б відповідних здібностей. «Regulae Monasticae sen Constitutionis Josephi Weliamini Rutski» вказують на те, що працю викладачів обмежували настоятелі, оскільки вбачали в них суперників на обійняття їхньої посади. Часта зміна викладачів унеможливлювала налагодження добрих стосунків з учнями, що негативно позначалося на їхньому навчанні. Часто педагоги були далекі від ідеального виконання покладених на них обов’язків, проте освітні заклади василіян в Україні були достатньо прогресивними для свого часу. З поширенням панування Австро-Угорської імперії посилювалися її впливи в усіх сферах життя на завойованих територіях, не була вийнятком освіта в цілому та Василіянські школи зокрема. Особливо це позначилося на мові викладання, але погляди на виховання учня мало зазнали змін.
Педагогічна думка формувалася на засадах навчання Ігнатія Фалбігера. Він обіймав посаду генерального директора народних шкіл. Його праця «Allgemeine Schulordnung» (в перекладі з німецької – Загальний шкільний порядок) визначала порядок шкіл по усій Австро-Угорщині. На засіданнях головної навчальної комісії він висловив думку, що громадяни в даній державі будуть такими, якими їх держава захоче мати, за умов коли візьме шкільництво у свої руки і надасть йому згори обдуманий план і напрям. Ця думка, що дотепер не була відома у педагогіці, сподобалася цісарівні Марії Терезі, і австрійським державним службовцям, які правили багатонаціональною Австрійською державою. Вони прийняли погляд Фалбігера, як систему виховання австрійських громадян. Згідно з проектом школи ділилися на нормальні, головні і тривіальні. Одна з таких шкіл, що її провадили професори-монахи ЧСВВ, знаходилася в Лаврівському монастирі. Беручи до уваги той факт, що Лаврівська школа була типовою головною школою, ми можемо мати цілком добрі відомості про духовну атмосферу в цих школах. Тогочасні методи навчання заохочували педагогів застосовувати по відношенні до студентів методи покарання і заохочень. Професори всіма дозволеними засобами намагалися «вбити» у голови учнів знання, бо були свідомі, що гострота розуму залежить від вроджених якостей людини, а глибина та обсяг його – від виховання. Отож через навчання та пізнання людина розширює свій світоглядний розум. Тому Василіянські школи протягом своєї виховничої діяльності мали завжди вишколених професорів, які були важливим прогресуючим чинником покращення церковної та світської освіти.
Прізвища багатьох постатей василіянських професорів з часом на тлі василіянських шкіл різного періоду загубилися, тому ми тут подаємо коротенькі відомості лиш про деяких видатних осіб: о. Бенедикт Терлецький – вихований Конгрегацією Поширення Віри. Після повернення зі студій в Римі, відповідав за василіянські школи (1656-1661 рр. протоігумен Чину з правами протоархимандрита). О. Арсеній Коцак, ЧСВВ (1737-1800) – був маґістром новиків та професором теології. Написав «Правила і повчання для монахів». Ці «Правила» були написані старослов’янською мовою, які пізніше упорядкував о. Г. Кінах у «Записках ЧСВВ», Том ІІ, Вип. 3-4, Жовква 1927, ст. 336-353. Інший отець Мар’ян Говінський, ЧСВВ – був ігуменом Лаврівського монастиря та директором Лаврівської школи (1790-1811). Це була надзвичайно розумна особистість, особливо наділений поетичним талантом; він є автором поезій польською мовою (між іншим написав вірші: «Pieśń o upadku Polskiey», «Pożegnanie Polaków z Francuzami»). За часів дирекції о. Говінського австрійський уряд по всіх школах змінив методику навчання. Тому було випущено методологічну книжку, в якій зобов’язувалось всіх школярів вивчати все напам’ять, щоб не піддаватися ніякому філософуванню. Наступною постаттю є о. Маркіян Максимович, ЧСВВ – директор Лаврівської школи (1833-1850). Під час головування о. Маркіяна було приділено багато уваги вихованню молоді, особливо бідної.
Василіянське шкільництво від ХVІ до ХVІІІ ст. розвинулося до загальноєвропейського рівня. Аж поки сам Чин після входу всієї Київської митрополії, за винятком Галичини, не попав у руки Росії. З цього часу для шкільництва почався повільний період ліквідації та загальнодуховної стагнації. У першій половині ХІХ ст. через послідовний упадок, зумовлений державним розподілом та соціальними реформами часу, Василіянський Чин почав втрачати свою первісну значимість. Під окупацією Росії, окрім насильного переходу до православ’я, було зачинено багато монастирів, що довело не малу частину Василіянських ченців до переходу на латинський обряд. Таким чином василіяни стали єпархіяльними священиками або братами, залишаючись вже у цьому обряді до кінця свого життя. Однак, будучи під загрозою ліквідації Чину царем Миколою І у 1825-1839 рр., Василіяни ще спромоглися тимчасово вести освітню діяльність по своїх приватних закладах та школах світського характеру, тому ще у 1829 р. у вищих державних колах неодноразово говорили про Василіян, як про вірних і визначних діячів освіти.
Василіянський Чин, на загарбаних росіянами землях, отримував ще 13 народних шкіл, в яких навчалося біля 2700 учнів. Cf., J. Kłoczowski, Storia del cristianesimo in Polonia…, ст. 249. Що стосується території Галичини, то і там василіяни зазнали досить сильних утисків зі сторони Австрійської імперії, яка поступово закривала василіянські монастирі. Василіяни-студенти, наприклад, були на той час змушені відвідувати загальну для всіх Львівську семінарію, щоб могти далі продовжувати своє навчання. Брак покликань з часом заставило генерального прокуратора Джордано Міцкевича (30.07. 1822 р.) просити в Апостольської Столиці дозволу, щоб можна було приймати до Чину кандидатів з латинського обряду. Вже в цей час говорилося про нову реформу Василіянського Чину, однак різноманітні перепони унеможливлювали цей задум.

Висновки

На закінчення нашої доповіді, оцінюючи те, що було вище розглянуто, можна зробити декілька висновків.
Отже, найперше функціонування Василіянських шкіл у вихованні ченців-священиків є досить слабо на сьогодні ще вивчене, і потребує більш докладних студій, проте, вже на сьогодні, ми можемо сказати, що освітні заходи Чину Святого Василія Великого в Україні були доволі прогресивними для свого часу.
Процес реорганізації шкільної освіти тривав деколи у різні періоди болісно та з деякими протистояннями в середині самого Чина, бо були сильні впливи на Василіянські школи з боку держави та вимоги Виховничої Комісії, котра в свою чергу клала натиск на польський дух у вихованні молоді. Проте своєю формацією та високою освітою василіяни спромоглися наново євангелізувати свій народ, стаючись «новою закваскою» для української Церкви, а тим самим ширити нові ділянки виховничої й видавничої діяльності.
Система Василіянських шкіл зі своїми методами виховання священиків та їх навчання, що наслідували програму навчання й принципи єзуїтських шкіл, залишила помітний слід на теренах України, Литви та Білорусі. Це знайшло навіть відгук у звітах шкільних інспекторів. Які стверджували, що василіяни поширювали на руських землях освіту, зміцнюючи католицизм та патріотизм свого народу.
Внутрішнє монаше шкільництво Василіянського Чину дало З’єдиненій Церкві найкраще досвітчених душпастирів серед цілого уніятського духовенства. З часом василіяни здобули собі ширше признання серед місцевої шляхти і міщанства своїми публічними школами, через що Комісія Національної Освіти включила Василіян до активної участі в програмі нової організації структури освіти в Речі Посполитій.
Коротко підсумовуючи наш історичний огляд, можемо сказати, що виховання священиків-василіян у добі Просвітництва через освіту і безнастанне апелювання до вченості та моральних доброчинностей засвідчило про глибокий інтерес до людини, чия висока гідність визначається освітченістю та образом Божим, якими і розкривали її духовну суть буття як у світі так і в конкретному суспільному місці. Тому задум Митрополита Й. В. Рутського і клич якого були: «Святість і Знання», знайшов свій відгомін у новому Чині Святого Василія, котрий мудрістю ченців проникав у глибокі таємниці Всесвіту, а їхньою святістю торкав вершин Божої природи, яка з’єднює часи історії і не дає людині загинути через свій марний розум.

Опрацьовано на основі:

Analecta Ordinis S. Basilii Magni, Записки ЧСВВ, Том ІІ, Вип. 3-4. Жовква 1927.

Нарис Історії Василіянського Чину Святого Йосафата, Рим 1992.

Dizionario degli Istituti di Perfezione, Ed. Paoline, Roma 1974.

Історія української культури у п´яти томах. Том 3. Українська культура другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст., Київ 2003.

Порфирій В. Підручний, ЧСВВ, «Початки Василіянського Чину і Берестейська Унія», Матеріяли четвертих «Берестейських читань». Львів, Луцьк, Київ 2-6 жовтня 1995, Львів 1997, ст. 79-124.

Maria Pidłypczak-Majerowicz, Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szkoły i książki w działalności Zakonu, Warszawa-Wroclaw 1986.

M. Марусин, «De educatione cleri in Ucraina – conspectus historicus» (українською), в Богослов’я, volum. XXI-XXIV, Romae 1963.

S. Senyk, A History of the Church in Ukraine, T. 1: To the End of the Thirteenth Century, Rome 1993.

М. Шегди, Vita Metropolitae Josephi Velamini Rutskij in ambitu temporis, (українською) Extractum з «Богослов’я», t. LIV (1990).

Е. Вінтер, «Раннє Просвітництво і християнство», в Релігійно-філософська думка в Києво-Могилянській академії: європейський контекст, Київ 2002.

М. В. Кашуби, Проблема людини в українській філософії ХVІ-ХVІІІ ст., Інститут українознавства ім. І. Крип´якевича НАН України, Львів 1998.

А. Макаров, «Розум бароко», в Світло Українського бароко, Київ 1994.

Я. Глистюк – О. Турій. «Греко-католицьке чернецтво в релігійному житті України, 1939-2001 роки», «1. Суспільне знечення чернецтва в різні епохи», в Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. Ч. 3, Львів 2001.

Г. Лужницький, Українська Церква між сходом і заходом. Нарис історії Української Церкви, Філадельфія 1954.

J. Kłoczowski, «Zakon bazyliański», в Kościół w Polsce. Wieki XVI- XVIII, t. II, Lublin 1966.

D. Blazejovskyj, Byzantine Kyivan rite students in pontifical colleges, and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576-1983), Rome 1984.

M. Wojnar, OSBM, «Basilian Seminaries, Colleges and Schools (XVII-XVIII)», в Analecta OSBM, vol. IX (XV), Romae 1974.

Н. Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття, Київ 1997.

Н. И. Петров, «Очерк истории Базилианскаго Ордена в бывшей Польше», в Труды Киевской Духовной Академии, Киев 1870.

М. Коялович, «История Базилианскаго Ордена», в Христианское чтение, Санкт Петербург 1864.


Ієром. Прокопій Лотоцький, ЧСВВ
Духівник Української Папської Колегії Св. Йосафата у Римі