Греко-католики в селі Вільча на Харківщині

Греко-католицька та православна Східна Україна (5)

Особисті враження, зафіксовані оком спостерігача та об’єктивом фотоапарату

Маршрут до Харкова

У неділю, 24 липня, ми подалися з владикою Василієм Медвітом ЧСВВ з Києва до Харкова. Маршрут довгий, тому треба було добре поснідати, набратися духовних сил, щоб не втомитися. По дорозі ми обідали – заїхали до придорожнього ресторанчику. Страва не була надто вибаглива, але смачна, можна було наситити черевце.

По дорозі мене здивувало одне: хоча це була неділя, то в декількох місцях некатолицькі турки прокладали нову дорогу. В одному місці працювали, мабуть, і православні, або вже й не православні, робітники. Дорога з Києва до Харкова трохи гірша, як до Львова.

Щоб не попасти в нудьгу, ми слухали трохи українську музику – пісні Софії Ротару, а також «Руське радіо Україна», яке транслювало передачі українською мовою. На мою малоінтелігентну голову якось важко було зрозуміти: «Руське радіо», а ще й до того «Україна», – бодай можна було послухати декілька вдало виконаних російських пісень. Слухання музики трохи прискорювало дорогу.

Ландшафт не надто цікавий: придорожні села – ледь вилізають із землі маленькими та сіро-крашеними хатинками. Хати майже на один лад, маленькі віконечка. По селах церков немає зовсім, може, десь в районному містечку якась і знайдеться. Зате наш красень Ленін, трохи прикрашений, а іноді й – ні, стоїть пихатий та гордовито самотній на майданчиках. Люди проходять мимо, та немов би нічого й не бачать. Більш запопадливі та кмітливі продають різні фрукти при дорозі. Навіть медок купить можна – мабуть і непоганий.

А найменування сіл, особливо коли наблизитися до Харкова, також прецікаві. Ви б зовсім не повірили. Їдеш, аж тут перед тобою таблиця, яка оповіщає, що ти попав у село, наприклад: «Пролетарське», «Червоноармійське», «Жовтневе», чи навіть «Революційне». І думаєш собі, що вмить повернувся одне століття назад – посмакував Жовтневої революції.

На Полтавщині та Харківщині хати по селах бідненькі, лише де-не-де можна побачити трохи більшу споруду – мабуть господареві пощастило розбагатіти. Ну, таких багатіїв тут не багато… Кругом неозорі поля, далеким обрієм сяють соняшники. І радієш душею, коли синє небо над тобою, а широка ріка жовтих соняхів супроводжує тебе в далекий край, – край ще незнаний й доволі чужий мандрівній українській душі із далекої Польщі. Немов казка зринає цей край у твоїй уяві. Помріяти можна було б, але треба приземлятися.

До древнього, колись навіть столичного міста, Харкова добралися пізнім вечором, - уже добряче смеркало. Місто велике, але некрасиве. Нічим не причарувало мене, що з великою цікавістю очікував побачити – незнане. Врешті-решт добралися до під’їзду одинадцятиповерхового житлового комплексу, в якому живе владика Василій. Вхід до квартири, в якій живе владика, нічим не нагадував пишних єпископських палат, які можна побачити в Польщі, чи навіть у декого в Галичині. Вхідні двері трохи нагадували... в’язничні, але сама квартира гарно влаштована. Є на чому сісти, навіть добре поспати, а також затишне місце для молитви. Гостя вражає в хаті владики акуратність і порядок - все на своєму місці, почуваєш себе немов у музеї, в якому, однак, не музейні експонати, але жива людина, яка любить послухати класичну музику, годинами читати історичні, богословські та різні книжки. Зацікавлень у владики багато.

Випили теплого чайку та й лягли спати після стомлюючої подорожі.

Зранку владика Василій завів мене до квартири, в якій - неподалік - живуть сестри Йосифітки. Ми відправили Божественну Літургію (сестри співали), гарно поснідали, а відтак я провів коротке інтерв’ю з двома сестрами, які займаються катехизуванням дітей та молоді в місті Харкові. Цікаво було мені балакати з привітними сестрами, але треба було збиратися в дальшу дорогу - до села Вільча.

Вільча – оселя Чорнобильців

Вільча – це невелике село у Вовчанському районі Харківської області, розташоване на відстані 6-ти кілометрів від українсько-російського кордону. У цьому селі компактною групою живуть переселенці з Чорнобильської зони після трагічної аварії Чорнобильської АЕС, що сталася у 1986 році. Саме тоді переселено до села Вільча мешканців Чорнобиля.

У Вільчі греко-католики спорудили храмик. Насправді це трьохповерховий особняк з куполиком, в якому на першому поверсі, ліворуч головного входу, влаштовано молитовню-капличку. На другому поверсі в одній кімнаті два роки жив владика Василій Медвіт, який нещодавно переселився до церковної квартири в Харкові. Третій поверх будинку-церкви ще не завершений, потрібні кошти на завершення штукатурки та облаштування інших кімнат. На першому поверсі знаходиться невеличка ризниця та кухня. Все це Ви зможете побачити у фотогалереї.

Коли я фотографував храм, один селянин, який проїжджав мимо на велосипеді, відбуркнув мені суржиком, мовляв, хто це наважується робити знімок храму. Я змовчав. Он такі-то бувають ментальності. Мабуть в селі давним – давно не було дядька, який ходив би з фотоапаратом!

У храмі Покрови Пресвятої Богородиці душпастирює одружений священик Сергій Коваль, галичанин з Бродів, який має троє дітей. Основу невеличкої громади, яка налічує до 30 осіб, становлять переселенці з Чорнобильської округи, лише одна жінка, яка веде спів, походить з Галичини. Спочатку більше осіб приходило молитися у храмик. Але ревниві священики УПЦ МП, коли побачили успішну працю греко-католицького священика у Вільчі, задумали «допомогти» йому і спорудили неподалік свою церковцю. Допомогли успішно, тому що майже половина прихожан відійшла до православного священика, який розпочав свою «екуменічну» дію.

Дивує одне: коли в даному селі немає греко-католицького священика, тоді православним служителям культу байдуже духовне добро людей. Нікому тоді ними зайнятися, привести до віри, чи просто облегшити їхню душевну недолю. Але, як тільки в даній місцевості лише з'явиться греко-католицький священик, тоді духовні провідники УПЦ МП починають свій «екуменічний» благородний задум – відчутно «допомогти» греко-католикам. Про цю допомогу писатиму також в своїх наступних репортажах.

Парох Вільчі мені сподобався. Молодий, кмітливий, дружній бесідник. Він запросив нас з владикою Василієм та водієм п. Андрієм до своєї хати. Почастував чайком та медиком, який сам зібрав. Медозбір – це в отця на даний час, єдине джерело утримання сім’ї та спосіб призбирування потрібних коштів, щоб завершити будівництво церковці. Молодець! Помишляє як би то завести годівлю страусів, щоб по швидше завершити будівельні справи. Працює не сам, допомагають йому в тому вірні.

Ще два слова про богослужіння. Люди на Сході не навчені щонеділі та в свята ходити в храм, – їм якось незвично. Ніколи в житті цього не робили. А тут священик заохочує їх приходити в неділю на молитву. Тому на недільних відправах людей буває небагато, раз більше, іншим разом – зовсім мало. Найбільше людей приходить саме тоді, коли відбувається якась важлива подія: щось посвячують, або когось вітають. Люди далекі від духовного, їм чужа ідейність. Думають про те, як вижити та забезпечитись на завтрашній день.

Ось тому непросто священикам, які виховані в Галичині, відкрити душу "східняка" на його, приспані невірством, духовні потреби. Щоб він усвідомив собі, що віра є також хлібом, лише – духовним, без якого неможливо бути людиною.

Запрошую Вас на чергову розповідь про греко-католиків у Покотилівці, що неподалік Харкова, де пастирською працею успішно займаються василіани.

Фотогалерея

Василіанський Київ (4)