Bazylianie

P5061060Коротенький історичний нарис подій акції „Вісла”.

У 1920р. міністр Закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон провів на карті кольоровим олівцем лінію, яка - за його задумом - мала бути кордоном Польщі. Пробігала вона від білоруського міста Гродна через Підляшшя, Холмщину, Сокальщину. Бігла над Сяном біля Перемишля і вздовж Сяну аж до словацького кордону в Карпатах. З того часу лінія ця почала функціонувати як „лінія Керзона”.

Українські землі, які опинилися на заході, називаються Закерзонням. Закерзоння простягалося вузькою смугою, яка мала 700 км. Земля ця займає площу 19 тис. кв. км, а до часу депортації заселяло її 1 мільйон українців.

"Лінія Керзона" була спробою визначення кордону на польсько – українському пограниччі, кордону, якого тут не було понад 600 років. Ця границя не задовільняла ні українців, ні поляків. Важка доля дісталася українцям Закерзоння як у роки Другої світової війни, так і по війні. Кордони, встановлені поміж СРСР і Польщею, були визначені без українців. Однак троє „могутніх”: Рузвельд, Черчіль і Сталін, - у Ялті встановили кордон по „лінії Керзона”. Щоб задобрити поляків і мати їх у соціалістичному обозі, Сталін пересунув кордон на їх прохання на 70км. Закерзоння для українців - це були західні українські землі, це були наші "креси", як говорять поляки – "креси всходнє", - з усіма рисами культурного, мовного, релігійного пограниччя. Була там щоденна боротьба Закерзоння за збереженням власної тотожності в умовах постійної загрози. Перш за все - полонізації.

З цієї точки зору Закерзоння було своєрідним феноменом без держави, під чужим пануванням, під державним, поліційним, економічним тиском. Люди держалися за свою землю, віру і мову. Берегли свою традицію і рідний обряд. Українське населення на тих теренах не було "елементом набутим". Воно жило там від завжди. Польська влада щедро обдаровувала своїх одноплемінників нашою землею на Лемківщині, Галичині і т.д. Для українського Закерзоння справжньою Вітчизною була земля, яка була їх батьківщиною зпоконвіку. Це тут, на Холмщині, Перемишльщині, Підляшші, Ярославщині, Лемківщині, Бойківщині – тисячу літ тому, воїни Волдимира Великого і короля Данила Галицького ставляли символічні пограничні стовпи. То саме за цю землю й віру боролися "Українські Січові стрільці" і "Українська Галицька армія". То в її обороні сотні наших батьків віддали молоде своє життя в рядах УПА. І, врешті, тисячі українських селян було замордовано польським підпіллям і військом лише тому, що не хотіли вони добровільно покинути своєї "малої батьківщини". Трагедія почалася з Холмщини в червні 1938р. Там в білий день озброєні колони польського війська в’їхали в села з поліцією і "боївками" молоді. Протягом двох місяців цієї "експедиції" знищили, а в багатьох випадках просто спалили, понад 120 православних церков. 165 православних церков просто забрали, або закрили чи перетворили на костели. З 1938р. почався процес "вимазування" українського буття на Закерзонні. І на нищенні греко-католицьких церков на Перемишльщині і Лемківщині. Варто пригадати, що з 550 церков, які знаходилися на території Ряшівського воєводства, на Перемишльщині і Лемківщині після закінчення війни знищено 267 святинь, - тобто майже половину. Під цим оглядом Польща стала своєрідним феноменом. З Холмщини ж почався також процес винищення українського населення. На початку 1942р. гинули поодинокі особи - хтось з родини війта, вчитель, чи свідомий господар. Навесні 1943р. вбивства набрали масового характеру. На Грубішивщині спочатку гине ком. полк. Яків Бойнаровський, а вже незабаром широким відлунням по цілому Закерзонні звучить трагічна звістка про смерть сенатора Івана Пастернака - заслуженої постаті Підляшшя. Його вбито в білий день у його ж хаті. Апогеєм антиукраїнських дій польського підпілля на Холмщині стали події 1944р. Всього за одну ніч, з 8 – 9 березня, було спалено 11 українськіх сіл, а мешканців - тих, які не встигли втекти й кількість яких встановлено на від 600 до 800 осіб, - вимордовано. Чеховичі – 140 осіб, Баскві – 250 осіб ... і так можна без кінця подавати цифри. Навесні 1945р. заграва охопила вже ціле Закерзоння. Прикладом є Павлукома, де бестіальськи замордовано 360 осіб. 11 квітня міліція із Збірчі разом із польськими сільськими бандитами вимордувала кількасот селян у Бахові Берізка. 16 квітня – 400 осіб в селі Піскоровичі, 17 квітня – 134 особи в Малковичах. Це тільки кілька прикладів із долі нашого народу. Мріяли про кінець війни і прихід „визволителів” - совєтської армії у 44р. Їх приїзд, однак, не приніс очікуваної надії і злагоди. Лиш сльози і терпіння та врешті - знищення. Початок мандрівки почався з підписанням договору з урядом Радянського Союзу про так звану евакуацію з Польщі на радянську Україну, а поляків - до Польщі. По польській стороні залишилося ще майже 700 000 українців, 1708 українських місцевостей, 22 прикордонні повіти. Завданням "остаточного вирішення українського питання" стала справа примусового виселення. Коли польське військо повернулося з Берліна, його скеровано виселяти українців. Дуже жорстоко й брутально обходилося воно із селянами. Прикладами є села Завадка, чи Терка. Не було такого села, яке б не потерпіло від війська. Виселенням займалася спеціально створена група „Ряшів”. По кілька тижнів під голим небом люди чекали на транспорт. "11 тисяч у кілька днів", - пишався командир, автор „Лун в Бєщадах” У нотатках є записи - там вказано терени, де діяло військо й очищувало їх від українців. 28 квітня 1947р. розпочалася акція „Вісла”. О 4 годині ранку 6 дивізій війська під командою ген. Стефана Моссора. Перший транспорт рушив вже 29 квітня з Санока через Освєнцім до Слупська. Останній - 8 серпня до Бялогарду. Депортовано з трьох воєводств - Любельського, Ряшівського і Краківського – 22 повіти. Протягом трьох місяців виселено 150 000 осіб в 442 транспортах. 4 000 осіб - в тім 700 дітей і жінок - потрапило до табору в Явожні. До кари смерті засуджено 500 осіб. Сьогодні вирок, сьогодні й екзекуція. Понад 1000 членів УПА засуджено на довге ув’язнення. Розселено українців у 9 воєводствах, в 71 повіті - на так званих зємях одзисканих. Земля ольштинська прийняла 56 261 - статистично найбільше. Під кінець липня 47 р. на польсько – чеському кордоні відбулася урочиста декорація жовнірів за добре виконання завдання.

Аналізуючи сьогодні акцію „Вісла”, доходимо до висновку, що із знищенням "Української Повстанської армії" остаточно зникло "питання українського народу" у Польщі. Позбавлено нас богослужінь, хрещень, вінчань і похоронів, змушуючи цими чинами перехід на римо–католицтво. Поселення в розпорошенні й тільки по селах - одже асиміляція і полонізація. Цілковита заборона повернень до бувшого місця замешкання. Сконфісковано наші залишені майно: церкви, землю і ліси, - декретом від 27 червня 1949р., який існує й до сьогодні. Операція „Вісла”, отже, була класичною чисткою.

Вилюднено кількасот сіл, поселяючи там осадників. Засаджено ліс на понад 50 000 га орної землі, щоб часом хтось їх не загосподарив. Соліна – затоплено цілі села разом із нашими цвинтарями. Людські кості вода часто викидає на берег і сьогодні. Були, також, страти невимірні - смерть, терпіння, втрачання власної гідності, власної хати на ціле життя. Безповоротне знищення багатої - в більшості унікальної - матеріальної і духової культури.

У програмі були партизанські пісні і пісні, складені у транспортах, та вірші про виселення:

- пісні: „Червона калина”, „Гей же, до зброї”, „Йшли селом партизани”, „Іди від мене”, „Розпращався стрілець”, „Добрий вечір, зоре моя”, „Мово рідна”, „В понеділок рано ”, „Прощай, краю”, „Рушив поїзд”, „Як у Цареграді”, „Боже, вислухай благання”.

- вірші: „Хто міг захистити від того нещастя”, „Де синії гори, де гори Карпати”, „В Бескидах добра без ліку”, „І в мене був свій рідний край”, „Страх, що ся робило”, ”О, Журавці рідні”, „ У Старому Селі...”, „Світе туги...”, „Бабусю, бабусю.”, „Виселяли нарід...”

Анна Цалка

Голова ОУП гурток в Круклянках

ФОТОГАЛНРЕЯ концерту в Венгожеві

ФОТОГАЛНРЕЯ концерту в Кентчині

ФОТОГАЛНРЕЯ концерту в Гіжицьку