Лицарі любові і надії (14)

Леся Романчук

РОЗДІЛ XXVII

Переведення з однієї камери до іншої вже вважалося розвагою – брак спілкування, хай навіть неприємного, після кількох місяців утримання за ґратами давався взнаки.

Не здивувалися, коли до камери занесли ще одне ліжко і привели не одного, а зразу двох сусідів – обидва високі на зріст, обидва з бородами. Через однаковий смугастий одяг навіть не зразу упізнали…

- Отець Величковський! І вас сюди? А вас за що?

- За те, що й вас, діти мої, - роздивився і впізнав Петра та Влодка отець Василь.

- Та хіба ж ви брали участь у повстанні? Вони ж наче тільки активних учасників попереводили до «закриток», - намагався вивести бодай якусь логіку Кекіш.

- Мабуть, слово моє брало… Їм аби притичина… Говорив, служив, сповідав, причащав – хіба ні? Отож, був активним учасником усіх ферментацій та штрайків.

Четвертий «брат» по ув’язненню виявився також з Воркути, та ще й добре знав отця з Першої Капітальної.

- О, то великий чоловік! Звуть Федором, ми з ним давненько знайомі, – усміхнувся в бороду отець, рекомендуючи нового сусіду. – То є знаменитий вламувач!

- Хто то є, прошу отця? – перепитав, не утямивши, Влодко.

- Вламувач, себто фахівець із… насильного посідання чужого майна, - у делікатний спосіб пояснив особливості професії Федора монах.

- Ну, хлопці, всьо, капєць, фініта ля камєдія, як гаварят, скінчилася ваша вольная воля! – хазяйновито розпорядився новий співкамерник. – Тепер по фені не ботати, байки не травити, матюків не гнути! З нами святий отець, а він цього не любить. За порядок відповідаю лічно я!

- Та ми наче й самі не лаємося, - миролюбно зауважив Влодко, аби не стинатися першого дня з новачком. – А отця Величковського знаємо ще з Воркути.

Федя проковтнув розчарування – так хотілося провести вишкіл, а заодно й тюремну катехизацію нових знайомих. Почувався охоронцем душпастиря у неволі, боронив його і словом, і ділом, навіть кулаком інколи, і мав від того правдиве задоволення.

- Ні, таки Господь добрий і справедливий! Дає терпіння, але й благодаттю не обминає! Чи мали б ми на волі можливість спілкуватися з отцем так близько? – передчував задоволення розмови Кекіш.

Отець вечорами розповідав про своє служіння, про арешти, допити:

- «Чи сам, чи з чиєїсь намови, чи по приказу зробили ви отой хресний хід з жовто-блакитними лентами і хоругвами? То була антирадянська демонстрація!

- Я не робив жодної антирадянської демонстрації, а провадив хресний хід відповідно до порядку, заведеного в церкві.

- Чи до нашого приходу ви проповідували проти радянської влади? Де і коли?

- Так, я проповідував проти. Завжди і всюди.

- Чому?

- Бо ми знали з газет і від свідків про нищення і палення церков, про убивства священиків, нищення всієї релігії, тому я мусив взивати нарід до молитви, щоби Бог могучою силою здержав ту дику нищівну силу.»

- Та навіщо ж ви, отче, говорили так відверто супроти себе? – жалкував Петро.

- Хіба може священик говорити неправду навіть ворогові? Як мав кривити душею, то ліпше мовчав.

- А вони?

- Вони кричали, а я молився на вервиці. Розмовляв лише з тим слідчим, який поводився достойно, як культурна людина. Були серед них і такі. Один з них мене доброго навчив… наприкінці допиту належиться підписати протокол. І я підписую всю оту товсту пліку карток. Ставлю підпис внизу сторінки. Остання сторінка списана лише до половини, а я машинально підписую унизу. Слідчий каже: «Ви підписали собі смерть». «Чому?» «Бо на цьому порожньому місці над вашим підписом можна написати що завгодно». Я сполотнів. Та направду, спаде на хвору голову написати там, де вільно, щось на кшталт: «Планував заколот з метою убивства лічно тов…» Ви розумієте, хлопці… Питаю слідчого: «Що ж тепер робити?» «Перекресліть порожнє, ото й усього». Я подумав собі – ото людина! Згодилася потім ця наука.

- Але ж вас засудили?

- Ні, то було ще за перших совітів, у сороковому, до війни. Тоді мене випустили.

- О, таки так, перші совіти були кращі за других, бо скоро минулися, - пожартував невгамовний Влодко.

- Другі прийшли у сорок четвертому. Бої за Тернопіль тривали довго – німці лишили велику залогу і билися до посліднього патрона, особливо захищали залізну дорогу та станцію. Місто було облягане совітським військом тривало. Німці цофнулися до польського костьолу і звідти боронилися. До монастиря понад ранком, ледь сіріло, прийшли офіцери-артилеристи. Подивовано питали, чому ми не втікаємо? «Чого маємо тікати, ви ж виголошували, що маєте освободжувати,» - кажу йому! Один схилився до мене і тихо каже: «Відкривайте церкву, служіть, ми вам кривди не зробимо, але скоро будуть вас переслідувати!»

- Ти бач, і між них були люди…

- Артилеристи поставили свої гармати за дорогою на городі навпроти нашої нової церкви і почали бити на місто без розбору, нищили все підряд. Наказ був – знищити німців, а разом і Тернопіль.

- І таки знищили. Стерли з лиця землі, визволителі, самі руїни залишились, а яке місто було… - крізь зуби процідив Петро.

- Хіба їм було в голові чогось пильнувати, пожаліти бодай старовину? Мене серце боліло за старовинні церкви. У тому диму, гуркоті, страхітливій руйнації, побіг просто в габіті, з церкви, до тих артилерійських офіцерів. Просив їх пожаліти бодай оту маленьку церковцю Чесного Хреста, з якої Тернопіль починався. «Вона дуже цінна як пам’ятка архітектури, та й замаленька, аби там могли ховатися німці!» І знаєте, послухалися добрі люди, пожаліли, не зачепили церковці артилеристи…

- Тепер знаємо, кому завдячує Тернопіль збереженням своєї найстаршої церкви. Сам запам’ятаю і дітям розповім, - схвильовано прошепотів Петро. – А я думав – випадок, Господнє чудо.

- Чуда повинні робити люди… А Тернопіль направду знищили так, що й тюрми цілою не лишили! – засміявся отець. – Як арештували мене другі совіти, то мусили в Чорткові перетримувати!

- А потім?

- Потім Київ, в’язниця на Лук’янівці, є там така…

- Ех, Лук’яновка, дом радной, тюрьма, матросская тішина! І я там сидів зразу після війни, - замріяно поділився Федір.

- У Києві отримав гірку звістку… Викликали до віконця, дають передачу. А на торбинці написано: «Єп. Гр. Хомишин». «Та це ж не мені!» - «Тєбє, тєпєрь тєбє…» Так я зрозумів, що Кир Григорій пішов у засвіти…

- Григорій? Старенькій такой? – насторожився, упізнавши знайоме, «знаменитий вламувач».

- Та вже немолодий… Скільки ж було преосвященному? Та добре за сімдесят…

- Зовсім старенький був. І побитий увесь… Фамілія якось Хамішин, штолі?

- Хомишин… - виправив отець. – Довелось зустрітись, Федоре?

Федір довго ховав очі.

- Та… як вам сказати…

- Правду, правду говори.

- Я сам з ним не був, вєк свободи нє відать, не був!

- Але ж знаєш щось? Розкажи…

- Не бійся, розповідай, Федоре, все, що знаєш. Важливе кожне слово.

- Я сам там не був, але один корєш… Одним словом, попросили двох моїх… корешів… допомогти… гм… переодягнути одного… політіческого…

- Переодягнути… Знаємо ми, як вони «переодягають»! Та вже так і скажи, Федю, наказали «соціально блізкому кантінгєнту» пограбувати людину, забрати останнє, не соромся, ми ж у курсі діла, свої, можна сказати, - допоміг Влодко.

Та Федору було нелегко ані казати правду, ані брехати, дивлячись в очі отцю Величковському. Отець зрозумів і сам розпочав розповідь:

- Кир Григорій завжди був непоступливим і непримиренним. Уперше був заарештований ще за «перших совітів». Але в тих тоді зуби були заслабкі до владик, ще непевно почувалися… Вдруге заарештували німці, бо закликав не вбивати євреїв, не порушувати заповіді Божої: «Не убий! Кров невинна волає о пімсту до неба!» Проповідував у соборі, закликав людей переховувати євреїв, не давати їх на поталу. Хтось доніс у гестапо. Забрали просто із собору. Та відпустили німці. А «другі совіти» добили-таки Владику…

…Коли до Владики Григорія прийшли з арештом, двері єпископського палацу, потужні, дубові, були зачинені. Скільки не грюкала солдатня, не відчинили. Мусив аж один з них розбити вікно, залізти досередини і впустити «вершителів правосуддя». Така надмірна праця так розлютила енкаведистів, що, витягаючи хворого старця з ліжка, побили його чоботами і скинули зі сходів. Встати Владика вже не зміг. То кинули до вантажівки, мов лантух…

На допитах Кир Григорій не пильнував етикету. Доводив слідчого до «бєлого калєнія»:

«- Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?

- Виступав і буду виступати.

- Ви виступали проти комсомолу?

- Виступав і буду виступати.

- Ви поборювали радянську владу?

- Поборював і буду поборювати!

Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Непритомного, його віднесли до Лук’янівської лічниці» - згадує о. Петро Герилюк-Купчинський.

- І що ж розповідали про останні дні Владики твої «корєша», Федю? – лагідно допитувався Петро.

- Т-та… поклали їх у ту саму палату, що вашого… владику… В палаті народу – чєловєк пятнадцать. Побитий був сильно після допросів, лежав, встати не міг. Вони сначала до торби – а там нічого інтєрєсного, єрунда всяка, трохи сухарів. Ну, забрали, понятно, йому сухарі куди? Зубов всьо равно нєт… Думали, хрест золотий, як у попів… ой, вибачте…

- Який хрест, хрест, мабуть, іще у Львові відібрали! Хіба вони своє попустять? – похмуро посміхнувся на кутні Влодко.

- А з тряпья – ряса, так кому вона нужна? Правда, і рясу забрали, як порізати, то згодиться, матеріял хароший… Поп-то… ну, отец… всьо молілся… Как молілся, так вродє і заснул… А як прийшли будити – то й не розбудили…

У камері запала тиша. Кожен проказував слова пам’яті та жалю.

Отець Величковський недовго пробув у Владімірі, знову перевели на Воркуту.

(Завершення)