Bazylianie

Пам’яті ієрм. АНДРІЯ ГРИГОРІЯ ТРУХА ЧСВВ,
Старшини Українських Січових Стрільців,
великого Місіонаря, видатного Письменника,
незломного воїна Христового Царства,
одного з найкращих Синів Української Землі. У той день, коли ясно горіли свічки на престолі й так ніжно співала монаша братія похоронну пісню: «Блаженні непорочні...», у стіп св. престолу лежав молодий юнак, складаючи перед Христом цілопальну жертву свого життя на жертовнику великої любові Бога й свого народу. Це була незабутня хвилина геройської посвяти лицаря-борця на затяжну боротьбу за царство Боже й за кращу долю свого народу – у рядах синів-воїнів Св. Василія Великого.
Майже 40 років пізніше та велика геройська посвята знайшла повне своє завершення. І знову горіли ясно свічки, знову загомоніли тужливо похоронні пісні і знову поклали його у стіп св. престолу – на вічний спочинок провожаючи великого святця, незломного лицаря-борця, що не дав спочинку ані хвилини ні своїм трудящим рукам, ні своїм повним сили духа місіонерським устам, ні своєму глибокому умові, ні щирому, люблячому серцю. Це у церковці, на високій Ґримсбійській горі монаша й священича братія, побратими по зброї та щира українська громада прощали ієрм. Андрія Труха, ЧСВВ, що заснув сном блаженних, у суботу, 9 травня 1959 року.
Шлях його життя – це одна безпереривна боротьба за кращу долю свого народу. Для нього він увесь вік трудився, за нього він страждав-молився, аж до останньої хвилини, до могили.
Як тільки блиснули промені надії на волю Україні в першій світовій війні, він був один із перших, що стали у ряди Січових Стрільців, що на бій, на «кривавий тан» пішли – «визволяти братів-українців з московських кайдан». Він іде всіма їх кривавими шляхами, залишаючи за собою й сліди власної крові – перші перлини на жертовнику любові, що їх кластиме опісля й ціле своє життя.
А як надія на скоре визволення Рідного Краю погасла й багато з його товаришів зброї кинули автомати й взялись за плуг щоденного життя, то цей молодий старшина Українських Січових Стрільців не зложив зброї, не кинув боротьби, не зійшов із фронту – він тільки проміняв автомат на святий хрест, а січовий однострій на чернечу рясу і, як місіонар-василіянин, пішов на бій за людські серця, щоб серед них сіяти велику ідею любові Бога й любові свого народу.
Перед молодим місіонарем простяглися далекі й широкі фронти місійної праці в Америці й Канаді. І повних 26 років він витримав у тому непосильному змаганні, цілих 26 років сіяв слово Божої правди й великої любові. Його знали й знають скрізь, його пламенні проповіді, його слова потіхи й розради, його завжди всміхнене лице, його приязнь для старця і для найменшої дитини. Він жив для любові, і жив любов’ю. Це головна риса його життя і його праці. І ту велику ідею любові він старався впоїти в український загал у тому переконанні, що тільки любов – дійсна, велика любов Бога, може дати тривкі основи й такій же великій і дійсній любові свого народу, що тільки на такій любові можна сперти правдивий, дійсний патріотизм. Це він, ієрм. Андрій Трух, проти загального клича – «нація понад усе» – висуває новий, могутніший клич – «Україна понад усе – а над Україною Святий, великий Бог».
Повне трудів життя місіонаря вичерпало й зломило його фізичні сили, та не зломило сили його духа. Ієрм. Андрій міняє хрест проповідника на перо і як апостол писаного слова досягає ще ширших кол громадянства, по найдальших закутинах світу. Він пише статті в часописах і журналах, він дає до рук народу книжки й книжечки і те найбільше його діло – ці 4-и томи «Життя Святих», які народ наш так залюбки досі читає, а яких невмолима смерть вже не дала йому всього закінчити.
Про життя ієрм. Андрія Труха можна б писати багато, бо він залишив по собі спогади з власного життя. Ці спогади поміщав ієрм. Андрій у «Світлі» під загальним заголовком: «На фронті – Спомини з власного життя». Почав він їх публікувати в 1944 році, з нагоди 50-тиріччя свого життя. Писав ці спогади не так для власного возвеличення, як радше для повчання і розваги читачів «Світла». І справді, ці спогади є рідкісним зразком мемуаристики. У канву власного життя, різних життєвих випадків, пригод і актів, ієрм. Андрій умів вплести свої релігійно-церковні рефлексії, філософсько-моральні міркування й поучення та заправити їх щирим українським гумором.
Ієрм. Андрій прийшов на світ 18-го лютого 1894 року як найстарший син Василя Труха та Ганни з роду Яцків, у селі Гірнім Стрийського повіту, в Галичині. На св. Тайні Хрещення одержав ім’я Григорій. У своїх спогадах ієрм. Трух згадує, що його прихід на світ, з огляду на Хрещення було нагодою «до виміни гострих нот між батьком і матір’ю. А сталось це через ім’я!» Дід ієрм. Труха називався Григорій – тобто з батьківського боку, – і тому його батько бажав, щоб його найстарший син-первісток носив ім’я свого діда Григорія. Та мати ієрм. Андрія настоювала на тому, щоб її малий син називався ім’ям її батька, що називався Андрій! Ось це мале «родинне непорозуміння» в домі подружжя Трухів закінчилося тим, що переміг таки батько, бо парох села Гірного, о. Василь Залозецький, признав правду батькові та охрестив його первенця ім’ям Григорій. Охрестили ієрм. Труха 19-го лютого, тобто другого дня після його народження.
Ця історія імені ієрм. Труха настільки цікава, що він, вступивши до Василіянського Чину, взяв собі на монаше ім’я цього св. Андрія, за яким так побивалася його мати Ганна. Так син сповнив бажання своєї мами, яка проте цього не дочекалася, бо померла під час світової війни, коли її Грицько носив ще військову шинель, а не рясу ченця-василіянина.
Батько Григорія Труха крім праці в господарстві, працював теж на залізниці і тому мешкав із родиною в залізничому будинку біля рідного господарства. Звідси малий Грицько ходив три роки до народньої школи в Гірному. Коли ж мав перейти до четвертого класу, його батька перевели на роботу до Нового Загір’я біля Сянока. Туди теж переїхав і малий Грицько та четвертий клас закінчував уже в Сяноці. Тут також юнак Грицько Трух зробив вступний іспит до гімназії, але напередодні шкільного року батько Грицька повернувся знову до Гірного. Грицькові довелося складати новий вступний іспит до гімназії в Стрию. Іспит Грицько здав з успіхом, бо як пише ієрм. Трух у своїх спогадах: «Хоч я був і Гриць, то не писав дурниць». Деякі труднощі мав Грицько з рахунками, але врятувала його справді Соломонова розв’язка, яку він дав учителеві від рахунків. На запитання: «Скільки буде сім разів сім», Грицько без вагання відповів: «Якщо сім помножимо через сім – то стане всім...».
Григорій Трух поступив до гімназії в Стрию у вересні 1906 року. Про свої перші три роки в гімназії висловлюється він у своїх спогадах, що він тримався тоді засади: «Наперед не виривайся, ззаду не залишайся, середини тримайся». Учителі й директор гімназії були задоволені поступами в науці молодого Григорія та врятували його так перед поворотом назад у село. Бо хоч батько Григорія планував таки забрати найстаршого сина з гімназії до помочі в господарстві, але директор гімназії Долинський переконав батька Григорія, покликуючись якраз на дуже добрі успіхи в науці студента Григорія. Григорій Трух залишився у стрийській гімназії аж до матури, що її здав із відзнакою у червні 1914 року. Тиждень після іспиту зрілості молодий Григорій Трух бере участь у великому українському русі, 28-го червня 1914 році у Львові, з нагоди 100-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка. Під час того здвигу прийшла вістка, що в Сараєві вбили престолонаслідника Австро-Угорської Імперії кн. Фердинанда; це вбивство стало безпосередньою причиною до вибуху Першої світової війни. Її вибух був теж подією великого значення для матуриста Грицька Труха, бо перешкодив його планованому вступленню до духовної семінарії. Григорій Трух в останніх класах у гімназії почув у своїй душі Божий поклик до духовного стану, його мрією було стати священиком і працювати над вихованням доростаючої студіюючої молоді. Правдоподібно на таке рішення вплинув своєю особою, прикладом і повагою катехит Григорія Труха зі стрийської гімназії о. Юліян Дзерович.
Коли 28-го липня 1914 року Австрія оголосила війну Сербії, то відразу проголосила в Галичині загальну мобілізацію. Молодий Грицько Трух – він мав тоді 20 років життя – добровільно зголосився в Стрию до військової служби в австрійському війську, але тоді його не прийняли, бо ще не мав 21-го року життя. Зате прийняли його в ряди Українських Січових Стрільців, що саме тоді почали творитися у Львові та в інших більших містах Галицької України. Було це в серпні 1914 року. В самому Стрию зголосилось щось біля 10 тисяч добровольців до УСС. Проте, з цього числа тільки одна третина була прийнята й заприсяжена. Між тими добровольцями був теж Григорій Трух. Після складення військової присяги дня 3-го вересня 1914 року в Стрию, Григорій Трух переїхав з цілим відділом Українських Січових Стрільців на військовий вишкіл до Ґоронди й Страбичева біля Мукачева в Карпатській Україні. З того часу починається новий період у житті ієрм. Труха. Із «фронту шкільної лавки» попадає він на справжній «фронт», де йому довелось пробути повних 6 років молодого життя.
З великим патріотичним духом починав Григорій Трух свій твердий вояцький шлях, про це може засвідчити пісня про «Червону Калину», якої він був співавтором. У цій пісні криється вся ідеологія Українських Січових Стрільців, ідеологія визволення «братів українців з московських кайдан», ідеологія «розвеселення славної України», ідеологія «збереження стрілецької слави», одним словом, ідеологія змагання за самостійну, незалежну й соборну Україну, – ідеологія, що її виписали Українські Січові Стрільці на своїх прапорах від перших початків свого існування. Вони – Українські Січові Стрільці – вирушали «у кривавий тан» не в обороні австрійської, габсбурської монархії, а перш за все, щоб «визволяти братів українців з московських кайдан...»
Яким способом Грицько Трух став співавтором «Червоної Калини», про це розповідає він сам у своїх спогадах: «Коли одного дня місяця серпня, 1914 року, ми мали збірку на площі Бурси в Стрию, я почув, як мій сусід у ряді, Іваницький, підспівував собі гарну пісню, що мені дуже сподобалася, її він навчився від артистів Львівського театру «Української Бесіди». На мою просьбу він переспівав мені кілька разів одну строфу тієї пісні і я навчився її напам’ять. Це були слова: «Ой у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна зажурилася...». Оці слова так дуже підходили до тодішнього нашого становища і так живо висказували всю нашу стрілецьку ідею, що я повторяв собі ту чарівну строфу раз-у-раз, а як наступного дня ми вийшли знову на вправи, я сів перед Бурсою коло столика і склав ще три нові додаткові строфи, що разом створили ту славну «Червону Калину»...
Ці три строфи Григорія Труха – це всім відомі рядки «Червоної Калини», в яких говориться: «Машерують наші добровольці у кривавний тан, визволяти братів українців з московських кайдан. А ми наших братів українців визволимо, а ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо!». Навівши всі три строфи складеної ним «Червоної Калини», ієрм. А. Трух розказує у своїх спогадах, як він вчив своїх побратимів-стрільців співати цілу «Червону Калину». «Тієї «Червоної Калини», що так була захопила моє серце, і що її від мене перебрали як дорогоцінний скарб мої побратими – стрільці в Стрию, ми вже не забули, ніколи не переставали співати. Ми її співали в Стрию, ми співали її в Карпатській Україні, ми взяли її зі собою в похід на Велику Україну. З літами її почали співати в Галичині й по всій українській землі... Сьогодні немає напевно в світі жодної української громади, де не співали б тієї славної стрілецької «Червоної Калини»...
Вояком був Григорій Трух впродовж 6 років (1914-1920). Цей період його життя був багатий на різні пригоди. Їх описав пізніше ієрм. Андрій у своїх спогадах, надрукованих у часописі «Світлі». Разом із сотнею полковника Дмитра Вітовського, до якої належав Григорій Трух, довелося йому перейти всю епопею й одисею Українських Січових Стрільців. Григорій Трух брав участь у боях за Болехів і Бережани (1915 р.). Під Болеховом був поранений, а під Потуторами, що біля Бережан, вдалося йому з невеликою горсткою Українських Січових Стрільців проломити вороже оточення, пробитися через воєнну лінію й уникнути московського полону. Січова Стрілецька братія любила Грицька Труха за його веселу вдачу, палку любов до рідної землі та за героїчного духа. Не зважаючи на його молодий вік, команда Українських Січових Стрільців зробила Григорія Труха старшиною (поручником). Під командою Дмитра Вітовського Григорій Трух брав безпосередню участь у перенятті українцями влади у Львові вночі на 1 листопада 1918 року, опісля ж обороняв Львів від наступу ворогів. У цій обороні він попав до польського полону, що його відбував у в’язниці, ославлених Бриґідках та в таборі на Домб’ю.
Якраз у таборі інтернованих на Домб’ю Григорій Трух зустрінувся з групою ув’язнених ОО. Василіян. Ця зустріч стала для нього початком його покликання до Василіянського Чину. Незабаром після звільнення з полону Григорій Трух вступає до новіціяту ОО. Василіян у Крехові, 1-го травня 1920 року. Того дня Григорій Трух «змінив фронт», тобто з фронту борців за волю України перейшов на фронт борців за Боже царство серед українського народу. Він замінив свою військову шинель – уніформу Українського Січового Стрільця на рясу ченця-Василіянина. На чернечих облечинах прийняв ім’я св. Андрія Первозванного, тобто то ім’я, що йому бажала дати його мама на св. Тайні Хрещення.
Відбувши під кермою ієрм. Миколи Лиска монашу пробу (новіціят), Андрій Григорій Трух складає перші чернечі обіти дня 13-го грудня 1921-го року, тобто в сам день св. Апостола Андрія Первозванного. Опісля почав він студії риторики, філософії та св. богослов’я. Деякий час (точніше 7 місяців) перебував Андрій Григорій Трух у Римі, де ходив в університет (Ґрегоріянум), однак ніяк не міг звикнути до гарячого римського підсоння і тому настоятелі відкликали його назад до Галичини. Було це літом 1924 року. Перед своїм виїздом із Риму богослов Андрій Трух мав нагоду бути на єпископській хіротонії Преосв. Костянтина Богачевського, єпископа-екзарха для українців-католиків у США. Преосвященного Кир Костянтина пізнав був Андрій Трух ще тоді, коли разом з ним перебував за дротами, в польському полоні на Домб’ю біля Кракова. Вже з тих часів ієрм. Андрій Трух мав велику повагу до особи Владики Костянтина і дуже часто опісля ставив невгнуту поставу, енергію, ревність і працьовитість Преосвященного Костянтина Богачевського на зразок усім священикам і монахам.
14-го лютого 1925 року Андрій Трух склав свої торжественні обіти у Василіянському Чині, тобто монашу професію, а 25-го липня 1926 прийняв св. Тайну Священства. Із прийняттям св. Тайни Священства ієрм. Андрій Трух – притримуючись своєї «військової термінології» – перейшов зі стадії духовного вишколу до активної боротьби на «Божому фронті». І для ієрм. Труха це не була тільки висока термінологія чи якесь метафориче порівняння. Все своє життя в духовному стані ієрм. Андрій дивився на себе і на своє духовне життя, як на геройський подвиг Божого воїна в боротьбі за поширення й оборону Божого царства на землі. Цей геройський підхід і військова концепція духовного життя є найбільш характерними прикметами духа, ментальності і священницько-чернечої діяльності ієрм. Андрія. Він був, і завжди почував себе Божим воїном, що має стояти «на Божому фронті», в перших рядах, зі зброєю в руках, без страху перед труднощами, небезпеками, нападами ворогів та різними невигодами фронтового життя. Мабуть найбільше не любив ієрм. Андрій духовного безділля, релігійної байдужості і боягузтва на Божій службі.
Перших 7 років свого священичого життя і діяльності (1926-1933) провів ієрм. Андрій у різних монастирях Галичини. З усіх ділянок священичої діяльності найбільше любив ієрм. Андрій місіонерську працю. Він залюбки давав місії для народу та реколекції для молоді, його проповіді були палкі і вогненні. Ієрм. Андрій сам горів запалом і любов’ю до Бога і тому бажав усіх запалити до ревності в Божій службі. Мав він успіхи у своїх місіях та взагалі у своїй священичій діяльності, бо не тільки вмів гарно проповідати, але теж сам це все переживав і сам тим жив. Він змагався в своїй душі за християнські чесноти, хотів бути живим зразком боговгодного життя всім тим, що їх проповіддю Божого слова мав вести до Бога.
Літом 1933 року ієрм. Андрій Трух переїхав до Канади і США. З приїздом на американський континент починається в житті ієрм. Андрія новий період, період посиленої діяльності не тільки в душпастирсько-місіонерській ділянці, але й теж у письменницькій та видавничій. Перед ним розгорнулося широке поле праці і то тим більше й ширше, чим менше було духовних працівників на тому полі. У «Пропам’ятній Книзі ОО. Василіян у Канаді», виданій у Торонто (1953 р.) з нагоди 50-річчя праці ОО. Василіян у Канаді, сказано про діяльність ієрм. Андрія таке: «о. Андрій Трух своїми місіями перейшов не тільки широку Канаду, але дуже часто бував і в США. Він, без сумніву, належить до найкращих місіонерів канадійської вітки Василіянського Чину, а його місіонерський запал багато спричинився до оживлення місійно-реколекційної праці між Отцями молодшої генерації» (ст. 170).
Від приїзду на американський континент аж до своєї смерті, тобто повних 26 років (1933-1959), ієрм. Андрій працював майже по всіх монастирях, парафіях і станицях ОО. Василіян у Канаді і США. Він працював у Монтреалі, Вінніпегу, Едмонтоні, Чікаґо, Ванкувері, Мондері, Торонті і Ґримсбі. Найдовше перебував і працював у матерньому домі ОО. Василіян у Мондері, Альберта, а останні роки перед смертю (6 років) переживав, хворів і працював у Ґримсбі, Онтаріо. Всюди, де з волі настоятелів займався він душпастирсько-місіонерською діяльністю, оживлялося релігійно-церковне життя на парафіях. Неодна нова парафія в широкій Канаді постала завдяки починові й організаторським заходам ієрм. Андрія. Скрізь, де тільки він їздив із духовною обслугою чи місіями-реколекціями, поставали релігійно-церковні організації: Братство Українців Католиків, Апостольство Молитви, Українське Католицьке Юнацтво, Ліґа Українських Католицьких Жінок, Сестринство Пресв. Серця Христового і т.п. Ієрм. Андрій дуже високо доцінював організаційну працю церковних товариств по парафіях, бо без них він передбачував занепад духовного життя. Як щирий патріот-українець у чернечій рясі він завжди звертав пильну увагу на релігійно-церковну і національну свідомість молодого покоління. Він був великим ворогом асиміляції українців на американському ґрунті в будь-якому випадку: національному чи церковно-обрядовому. Особливішу вагу прикладав він до внутрішнього, духовного життя українців на американському континенті і тому завжди проповідав про часту участь у св. Тайнах, про Католицьку Акцію, взагалі про плекання справжнього християнського, боговгодного життя.
Багато уваги, праці й жертви посвячував ієрм. Андрій справі покликання до духовного стану, тобто справі чернечого й священичого доросту. Нові й добрі духовні покликання – це була одна з його мрій-ідей! Де міг, там заохочував він молодь до праці й служби Богові й народові. З великим запалом взявся він до однієї солідної справи, коли на прохання Преосв. Костянтина Богачевського проповідав по цілій Америці про конечність малої і великої Духовної Семінарії та збирав фонди потрібні на розбудову тих установ. У цій праці ієрм. Андрій мав великі успіхи, але теж передчасно знищив своє здоров’я.
Ієрм. Андрій ніколи не щадив себе. Він тримався засади, що на «Божому фронті» не може бути передиху, застою чи якого-небудь кроку назад. Коли він носив ще автомат, не знав страху перед ворогом і боротьбою, – подібно було теж і на «Божому фронті». Тут ієрм. Андрій завжди рвався в найбільш загрожені позиції, де треба було найбільше працювати й змагатися, де була небезпека втоми й вичерпання. Цей його апостольський запал дехто вважав перебільшеним і невторопним, але сумління та вояцька ментальність ієрм. Андрія не дозволяли йому на вигідне розуміння служби Богові й народові. Коли він проповідував, то робив це цілою своєю істотою. Він мав щось із ревності й невсипучої діяльності великого Апостола народів – св. Павла. Ієрм. Андрій за прикладом св. Павла бажав «стати всім для всіх, щоб усіх здобути для Христа».
На «Божому фронті» витримав ієрм. Андрій аж до кінця свого життя. Однак, останнє десятиліття його життя (1948-1959) він мусів перебути, так би мовити, в «запіллю Божого фронту», бо знищене здоров’я не давало йому змоги до його улюбленої праці, тобто проповідування і давання місій. Все ж таки, ієрм. Андрій не любив відпочинку. Він завжди жартуючи говорив: «Де є Трух, там мусить бути рух», і тому навіть серед хвороби, фізичного недомагання й виснаження вмів знайти собі відповідне поле праці, щоб там виявити свою енергію й любов до Бога, рідного народу та безсмертних людських душ. Це виявилося найкраще в його письменницько-видавничій діяльності.
Ієромонах Андрій, великий у своїй праці й пламенній любові, але найбільший таки в своєму терпінні. Зломаний різними недугами, останніх кілька років був майже прив’язаний постійно до ліжка, він по-геройськи, як справжній воїн, з усмішкою на устах переносив усі життєві хрести. Забуваючи про себе, до останньої хвилини свого життя турбувався про справи свого Чину, своєї св. Церкви, свого Народу, своїх приятелів і друзів – для всіх мав щире слово співчуття, помочі, поради, кожному був радий дати бодай малу частинку свого серця. Навіть в останній вечір перед смертю він ще радше потішав других, ніж би сам мав приймати слова потіхи.
Ієромонах Андрій – це муж великої любові, невтомної праці й тихої терпеливості, але понад усе — це муж молитви. Вона була силою його життя. Ієромонах Андрій був правдивим українським громадянином, здібним провідником, правдивим народолюбцем-патріотом. Здоровий, чи на ложі болів, вдома, чи в місійних подорожах – у його руках завжди був ієрейський часослов або вервиця. Молився гаряче за свій народ і до тієї молитви закликав усе громадянство – до молитовного походу – за Україну.
І знову – котрий це вже раз – «червона калина похилилася», щоб цвітом своїм білим вкрити могилу ще одного з тих небагатьох, які все що мали, навіть життя своє, віддали за Бога й за свій народ.

Опрацьовано на основі матеріалів:

1) Нарис Історії Василіянського Чину Святого Йосафата, Рим 1992.
2) Часопис «Світло», Торонто 1958, червень, ст. 262-263.
3) Спомин про о. А. Труха, ЧСВВ, в Життя Святих, т. 4., Торонто 1960, ст. 357-379.

Подав матеріал:
ієрм. Прокопій Лотоцький, ЧСВВ
(Духовник Української Папської Колегії Св. Йосафата у Римі)

{becssg}2009/241{/becssg}