Створено: Середа, 19 травня 2010, 11:24
«Моральна Совість»

 

IMGP8070Вас же тепер спасає прообраз (…) хрещення, позбуття не тілесної нечистоти, а прохання доброго сумління в Бога через воскресіння Ісуса Христ (1Петр 3,21).

Серед буденності часто між людьми можна почути такі вислови: «Кожен повинен діяти згідно своєї совісті»; «Роби так як буде тобі краще»; «Слідуй за своїм сумлінням»; «Прислухайся голосу власної совісті» і т.д. Все це правда. Однак, ми себе забуваємо інколи запитати: Якою ж є ця совість? Які особливі прикмети повинно мати наше сумління? І, як виховати совість? Найперше слід розглянути, чим є для людини моральна совість. Для цього ми використаємо найавторитетніші голоси Вчительського Уряду Церкви, які допоможуть нам краще зрозуміти цю таїнственну людську властивість, якою наділив Господь Бог кожну людину, творячи її на Свій образ і подобу.

У глибині свого єства людина відкриває вроджений закон, яким є її сумління, а саме:

• «судження розуму, через який [вона] пізнає моральну якість конкретного вчинку, що його виконуватиме, тепер виконує чи виконала» (ККЦ, 1778). Без розуму, як бачимо неіснує сумління;

• суттєве сприйняття основних моральних принципів та їх примінення в особливих обставинах і при крайній необхідності роблення конкретного рішення для вчинків, які потрібно зробити тепер або пізніше;

• «сумління є тайником і святилищем людини, в якому вона сама перебуває з Богом, що промовляє в глибинах її душі» (Gaudium et Spes, 16);

• це «святая святих», в якій приймається рішення для людських вчинків.

Кардинал Ньюман одного разу сказав, що совість – це закон нашого духа, але вона перевершує наш дух, вона віддає нам накази, вона вказує нам на відповідальність і борг, страх і надію. Вона – післанець Того, Хто в світі природи, як і в світі благодаті говорить з нами немов крізь покривало, вчить нас і керує нами. Совість – це перший зі всіх намісників Христа…

Маючи таку чудову картину моральних визначень, все ж таки потрібно сказати чим совість не являється. Сумління, отож, не є:

• безпосереднім відчуттям, наслідком якого є внутрішній емоційний стан, або психологічний стан, спричинений зовнішнім тиском громадської думки чи опінії великої маси людей;

• пов’язане з особистим інстинктом, а тим паче з відносним суб’єктивізмом, який переконливо стверджує, що понад сумлінням не може бути встановлена будь-яка інша найвища єрархічна інстанція;

• сумління не є саме по собі джерелом правди й вартостей;

• абсолютною установою, яка є понад правдою і помилкою, добром і злом;

• виключно особистою інтерпретацією вчинків, відповідно до настрою, без почуття відповідальності за них перед будь-ким.

Тоді запитаємо себе, а яке ж конкретне завдання совісті? Наша совість дозволяє нам:

• сприймати моральні принципи;

• застосовувати їх до подій і обставин завдяки практичному розрізненню причин та баченню остаточного добра;

• чинити добро і уникати зла;

• висловлювати думку про моральний рівень конкретних дій, які були вчинені, чи ще будуть виконані особою;

• брати на себе відповідальність за вчинені дії: «Якщо людина чинить зло, справедливий суд сумління може бути в ній свідком істини добра, як і водночас хибності її окремого вибору. Вирок суду совісті залишається запорукою надії і милосердя. Засвідчуючи вчинену провину, він нагадує про про прощення, якого треба просити, про добро, яке ще треба чинити, і чесноти, які треба безперервно розвивати з Божою благодаттю» (ККЦ, 1781).

У сумління є потрійне завдання:

дедуктивне, тобто це властивість сумління: пізнавати, признавати і приміняти моральні норми в різноманітних обставинах та рішеннях;

наказове – сумління виберає таку моральну поведінку, яка відповідає моральному законові, голосові Божого Духа і навчань, непомильно й авторитетно об’явлених Ісусом Христом, що передані вірним через Господніх вибранців;

творче завдання сумління – має стратегічну властивість, тобто, воно розпрацьовує цілу низку проектів для морального вибору людини, покращує всі можливості для осягнення добра. «Воно свідчить про авторитет правди стосовно Найвищого Добра, до Якого людина відчуває себе належною і заповіді якого вона приймає» (ККЦ, 1777).

Щоб почути голос свого сумління і йти за ним необхідно, щоб кожен увійшов сам у себе. «Ця вимога внутрішнього зосередження є тим більш необхідна тому, що життя часто ставить нас у випробування, коли ми ухиляємось від усяких роздумів, самоаналізу чи повернення в себе» (ККЦ, 1779). Для підтвердження цієї думки Св. Августин каже: «Повернись до свого сумління, розпитай його. [...] Верніться, брати, до вашого внутрішнього світу і в усьому, що чините, дивіться на свідка, Бога» (Св. Августин, Трактат на Послання Івана до Парф’ян 8,9: PL 35, 2041).

Яким, отож, повинно бути наше сумління? Воно повинно бути:

• правдиве;

• непомильне;

• безпосереднє;

• свобідне;

• виховане.

Про правдиве сумління ми говоримо, коли воно основане на правді. І дійсно, совість – це акт нашого розуму, який є постійно спрямований на оглядання правди сутності речей. «Моральне сумління, щоб могло гідно керувати людською поведінкою, повинно, перш за все, бути закоріненим на твердім фундаменті правди. Сумління повинно бути просвіченим правдою, щоб могло мати цінні критерії для розпізнання правдивих вартостей людських вчинків, добра від зла, особливо в таких соціяльних сферах і багатокультурних середовищах, де цьому не сприяють» (пор. Папа Венедикт XVI, Промова до членів Папської Академії захисту життя, 24.02.07). «Людина має в своєму серці Богом записаний закон, якого слухатись для неї – честь, і за яким буде вона суджена. (...) В сумлінні, в чудний спосіб, стає явним цей закон, який виконується задля любові Бога і ближнього» (Gaudium et Spes, 16).

Тому сьогодні, як ніколи, потрібно захищати людський розум і сприяти всіма можливими середниками, щоб він міг пізнавати правду. Сучасний світ все зводить до суб’єктивного твердження, змушуючи в той же час саме сумління зрікатися можливості пізнання правди. Сумління якраз являється сильним антидотом для такого суб’єктивізму і релятивізму, згідно яких, те що один думає і як йому подобається, стає критерієм і джерелом правди, або ж, не існує однієї правди, але є «багато видів правд», тощо. Можна часто почути про те, що кожна людина має свій власний окремий моральний кодекс поведінки, який собі з часом вона виробила у власній свідомості. Кожен має свій світ, в якому він живе по-своєму і тим метром міряє власні вчинки, критикує інших і, згідно власних думок, заставляє жити всіх на свій лад. Тому то й кажуть, що кожний має свою совість; …і бандити, і чужоложці, і злодії – вони також мають свою совість. Але, яку?

Якраз нашим святим обов’язком – є признати це незбагненнне сяйво правди і відкритися їй, приймаючи її, не як наш особистий винахід, але як дар, що дається Богом. Для цього є так важливим, щоб сумління було непомильне.

Людина завжди мусить поступати згідно морального закону, будучи певною того, що вона робить з цілковитою відповідальною за власні вчинки. Отож, коли ми вирішуємо про щось, то робимо одночасно такий вибір з впевненістю, що саме так є добре і так є справедливо чинити. При будь-якому сумніві сумління природньо шукає для себе – бути в моральному судженні певним себе самого, тому людина інколи звертається за порадою до інших компетентних осіб, або шукає людину, якій можна довіритися з метою розвіяти всілякий сумнів, щоб могти впевнено діяти. А це також означає, що совість повинна «непомильно визначати, що є добре і справедливе згідно з розумом і божественним законом» (Компендіюм ККЦ, 373). З огляду на ту ж саму людську гідність потрібно, щоб сумління постійно шукало правду без заперечностей, компромісів та крутійства.

Проте, мусимо сказати також, що сумління може й помилятися. Воно не завжди має на все рацію. Якщо б то було так, то не було б єдиної правди, тому що часто між людьми, а то і в самій людині різні судження бувають помилковими. Тоді б існувало різномаїття правд, оскільки існує багато сумлінь. Існувала б правда окремої людини і таким чином було б багато правд, оскільки є багато осіб. Сумління може помилятися в тім випадку коли його судження не відповідає Божому законові та здоровому людському глузду (розумові). «Особа завжди має прислухатися до голосу своєї совісті, який щось певно дораджує. Однак ці судження можуть бути й помилковими, і дуже часто не без вини самої людини. Зло, вчинене через ненавмисний брак знання, не ставиться за провину, хоча все одно залишається злом. Тому треба дбати про те, аби виправляти совість від її помилок» (Компендіюм ККЦ, 376). Все ж таки, якщо сумління і помиляється, проте воно ніколи не тратить своєї гідності. Совість є тісно пов’язана з людською особистістю, тому совість не є однакова в кожного. Вона або розвивається, або приспано нидіє, або ж різко міняється. Тобто, совість можна задурити, махнувши цинічно рукою на все, або ж зробити її звироднілою. Прикладом цього є слова Пророка Ісаї: «Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла – пітьму; що гірке роблять солодким, а солодке гірким!» (Іс 5,20).

Погляньмо тепер на сам факт незнання, який інколи стає важкою причиною провини та помилкового сумління. Документ ІІ Ватиканського Собору (Gaudium et Spes, 16) так про це говорить: «Коли людина замало дбає про шукання правди і добра, і її сумління стає поволі майже сліпе заради грішних схильностей», в такім випадку, вона стає винуватою за зло, яке скоює. «Незнання Христа та Його Євангелія, погані приклади інших, підвладність пристрастям, домагання погано зрозумілої незалежності сумління, відкинення авторитету Церкви та її вчення, брак навернення і любові можуть бути початком спотворення суджень у моральній поведінці» (ККЦ, 1792). Буває часто таке, що людина може бути здоровою в повноті своїх сил і вишколена до високого інтелектуального рівня, але має закаменіле серце з понівеченим сумлінням. Така особа не має високого морального рівня вразливості на добро і зло, тобто, ця людина, радше, є духовно хворою, сліпою і темною в душі.

Логічно постає запитання, а коли ж незнання являється ненавмисним чи «невинним»? Незнання є «невинним», коли воно є поза межами людської відповідальності, коли неможливо приписати це незнання людській відповідальності. Все ж таки і в цім випадку, навіть якщо особа в собі не почувається відповідальною за вчинене зло, однак, зло залишається бути злом – об’єктивною невпорядкованістю. Для прикладу можна взяти, хоча б той факт, що, коли сліпа людина не бачить сонця, то з цього не виходить, що воно не існує. Звідси можна зробити слідуючий висновок. Людська відповідальність випливає з того, що особа повинна бути поінформованою про зло, яке неминуче може статися. Людина повинна виправляти власне сумління з його помилок та недопускати можливої шкоди, яка появилася внаслідок скоєного зла.

Тому помилкове сумління немає собі оправдання, тимбільше, що воно є наслідком незнання, яке приводить до приглушення власної свідомості. Незнання не може розглядатись нами, як вигідне вирішення проблем, це не є перевага над самим знанням, бо незнання ніколи не є кращим і вищим від самого знання. «Небачення провин, замовчування сумління на багатьох рівнях життя – це тяжка духовна недуга, яка небезпечніша від самої провини, яку ще можна, бодай, розпізнати. Той, хто не є більше в стані розпізнати вбивства як гріха, такий дуже низько впав, в порівнянні до того, хто ще може визнати свою провину, вчинену його аморальною поведінкою, тому що така людина віддалилася від правди і від вланого навернення» (пор. Кард. Й. Рацінґер, Похвала Совісті, Конференція, 16.03.91). В Старозавітнім Псальмі таке твердження є виразно присутнім, і воно вартує належної уваги: «А свої хиби хто ж розпізнає? Від провин таємних очисть мене!» (Пс 19,13). Може дійсно статися так, що провина появилася не в сам теперішній момент судження мого сумління, але це тому, що провина в нас відбулася вже десь далеко глибше і скоріше, тобто, в нашім притемненім незнанні, замкнутості перед правдою, пізнання якої ми послідовно десь занедбали.

Хотілося б ще у наших роздумах сказати про свобідну властивість сумління, адже людина має право діяти в повній свободі, згідно власного сумління. Така свобода означає слідуюче:

• особу не можна змусити діяти проти власного сумління (пор. Рим 14,22-23): «У всьому, що людина робить і говорить, вона повинна йти за тим, про що вона знає, що воно є правдивим і справедливим» (ККЦ, 1778);

• людині не можна забороняти діяти проти власного сумління, особливо у релігійній сфері.

Існує, все ж таки, певна границя у такій свободі. Очевидно, що потрібно йти за своїм сумлінням, але при цім треба пам’ятати, що не можна йти проти спільного добра. Кожне сумління повинне поважати ті вартості, які не підпадають під будь-які дискусії, але які відповідають об’єктивній дійсності, є унівверсальними і однаковими для всіх. Є, отже, три найголовніші принципи, якими сумління має завжди керуватися: «1) ніколи не можна чинити зла, щоб цим злом здобути що-небудь добре; 2) так зване «золоте правило»: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» (Mт 7,12); 3) любов завжди має в собі повагу до ближнього та його совісті, хоч це й не означає, що ми маємо трактувати як добрі всі, навіть явно злі, вчинки наших ближніх» (Компендіюм ККЦ, 375).

 

(Буде продовження)