Сьогодні на Вечірні ми молилися словами стихири на «Господи, взиваю я»:

«ПРИСТРАСТЯМИ ПОНЕВОЛИВ Я ДУШІ МОЄЇ ДОСТОЇНСТВО, УПОДІБНИВШИСЬ ДО ТВАРИН, Я НЕ МОЖУ ПІДНЕСТИ ОЧЕЙ МОЇХ ДО ТЕБЕ, ВСЕВИШНІЙ, АЛЕ ДОДОЛУ СХИЛИВШИСЬ, ХРИСТЕ БОЖЕ, ЯК МИТАР МОЛЮСЯ І КЛИЧУ: БОЖЕ, ОЧИСТИ МЕНЕ, – І СПАСИ».

Ця коротка стихира так образно змальовує нам те, що ПРИСТРАСТІ не лише позбавляють нашу душу достоїнства богоподібності, але також не дозволяють нам «піднести очей … до Всевишнього». Пристрасті уподібнюють нас до тварин, позбавляють ідейності та вчиняють невільниками тілесних насолод. Людина нечистого серця неспроможна побачити Бога.

Людина, поневолена тілесними пристрастями, забруднює достоїнство своєї душі, і таким чином втрачає подобу Божу, віддалюється від Бога. Вона – за словами стихири – неспроможна піднести своїх очей до Всевишнього. Пристрасть не лише забруднює внутрішню людину, але засліплює її духовні очі.

Якщо пристрасті заполонюють наше серце і розум, тоді ми не думаємо про духовне, а тим паче про Бога. Залишаємо молитву, знаходячи безліч оправдань для того, щоб не молитися, чи також, щоб не відвідувати Божий храм. Тоді шукаємо задоволення у тілесному. Задоволення і приємне догоджання собі, стає нашим прагненням, нашою лихою звичкою, і ми таким чином, зовсім непомітно підкоряємося законові тіла. А тоді наша любов стає нечистою, пристрасною, пожадливою. Ми кажемо людям, що їх любимо, але так насправді, то ми їх лише потребуємо, пожадливо прагнемо, щоб заспокоїти свою ненаситну пожадливість.

Стихира нагадує нам шлях очищення, яким є – СМИРЕННЯ – тобто усвідомлення своєї гріховності. Нам необхідно лише в дусі смирення схилити свої забрудненні очі до землі. І тоді у каятті серця, як блудний син, признатись перед Господом, що ми розтратили все духовне достоїнство, і неспроможні піднести своїх очей до Бога.

А Господь, у своєму милосерді, прийме наше щире каяття і сподобить нас бути блаженними чистого серця, які побачать Бога (Мт 5:8).

Ієрм. Ігор, ЧСВВ