Створено: Понеділок, 01 березня 2010, 01:00
Душевні пристрасті

Думки на Велике Говіння, тобто на Великий Піст Уже від декількох тижнів ми духовно верстаємо радісний час посту. Думаю, що корисним буде для Тебе пізнати багату літургійну спадщину нашої Східної Церкви. Ось тому пропоную для Твоїх духовних роздумів короткі передумування на основі текстів Великонісної Тріоді.

Сьогодні на Вечірні ми будемо молитись словами стихири:

«ПОЛЮБІМО ПІСТ, ЯКИЙ ДІЯННЯМ ДУХА ЗНЕСИЛЮЄ НАЙЛЮТІШІ ДУШЕВНІ ПРИСТРАСТІ І ДАЄ СИЛУ ЧИНИТИ ДІЛА БОЖІ. ВІН ПІДНОСИТЬ НАШІ ДУМКИ ДО НЕБА, ВИЄДНУЮЧИ НАМ ГРІХІВ ПРОЩЕННЯ, ЩО ЙОГО ДАЄ НАМ МИЛОСЕРДНИЙ БОГ».

У цій стихирі є декілька думок, які корисно осмислити.
Вона спонукує нас полюбити піст.
Спитаєш, чому?
Саме, полюбити піст, означає у дусі покаяння, смиренним серцем призивати Святого Духа, який послаблює душевні пристрасті.
Які вони?
У кожного вони мають свій колір, але одну природу – спільну нам усім. Наприклад, дух гордині, завзяття, чи ненависті близький кожному з нас, але у кожного виражається по-різному. Ці пристрасті не вчиняють радості нашому серцю, а навпаки – ми стаємо нестерпними для самих себе та усім, з ким доводиться нам жити. Звісно, від людини, поневоленої такими душевними пристрастями годі очікувати благородних думок та добрих діл.

Тому стихира закликає нас полюбити піст, щоб ми не боялися покаяння, очищувалися від гріхів, і пропонує нам звернути наше серце до милосердного Бога. Піст має свою вартість лише тоді, коли ми творимо його з любові до Бога і ближнього. А коли з любові, то це означає, що такий піст – це радісний час очищення та визволення. Якщо гріховний смуток нас поневолює, тоді радість прощення гріхів нас визволяє.

Гріх не дозволяє нам творити добрі діла, тому що не бачимо того добра в самих собі. А що ж тоді говорити про інших, про те, щоб ми бачили в них добро.
Гріх забруднює наші думки, які також засліплюють очі нашого серця. Грішна людина не бачить свого обличчя, духовно обезсилена, тобто позбавлена віри, надії та любові. Вона також не добачає обличчя своїх найближчих, тому душевно страждає і почувається усамітненою. Не бачить Бога у своєму засумованому серці. А якже ж тоді нам бачити мету свого життя, коли не перебуваємо з Господом у глибині своєї душі!

Чи ж не корисно звернутися до Господа, у покаянні призивати Духа Утішителя!
Корисно! Але, що ж вартує звертання до Господа, коли воно позбавлене віри!
Просімо Господа нашого Ісуса Христа про благодать віри, щоб нам могти «чинити діла Божі», тобто виконувати волю Отця Небесного.
Увійдімо в дух покаяння, яким очищуються наші думки і злітають до неба...
Неба, яке починається від молитовного єднання з Богом у нашому серці.

Ваш Ієрм. Ігор, ЧСВВ