Поручаємо увазі відвідувачам нашої веб-сторінки роздуми про наш Чин на основі книжки Петра Шкраб’юка, працівника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Автор цієї книжки є дослідником Василіянського Чину, який на основі джерел показує довгий шлях Чину. Показує значення нашого Чину у поширенні друкованого слова, у шкільництві та педагогічно-наукову та письменську діяльність. Відкриває також незнані сторінки нашої історії для пересічного відвідувача сторінки. Ви зможете пізнати Василіян під час переслідувань і визвольних змагань новітньої історії України. Ці короткі роздуми сподіємось будуть заохотою до особистих пошуків згаданої книжки.

Частина 1
Василіянський Чин в Україні є найдавніший. До 1906 р. на українських землях був єдиний, не враховуючи звичайно латинських. Початків його треба шукати в Київській Русі. Де ще до прийняття християнства русини практикували чернечий спосіб життя. Запроваджували його монахи-місіонери з Візантії. І вже за князя Володимира, як свідчить митрополит Іларіон, на горах київських появилися монастирі й чорноризці.

Перші знані чернечі осередки В Русі – це монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, що їх заклав Ярослав Мудрий на честь свого небесного покровителя(хресне ім’я князя Юрій) та своєї дружини – шведської королівни Інгегарди, яка охрестившись, прийняла ім’я Ірина.У 1051 році датоване постання Печерського монастиря, що пов’язане з особою Св. Антонія, який після Іларіона поселився в самотній печері на правому березі Дніпра в Берестові.І таким способом запалив Світильник Руси – як потім назвали Києво-Печерську обитель миряни. До Антонія невдовзі долучилися Св. Теодозій, Варлаам (який згодом став ігуменом) та ще дванадцять братів. На схили Дніпра повернувся усунений з митрополичого престолу Іларіон, який жив тут під іменем Никон.

Монастирі у Русі безнастанно множились. Їх уже було сімдесят, з них у Києві – сімнадцять. І всі вони керувалися Уставом Теодора Студита, а фактично – Правилами Василія Великого, що їх на прохання Св. Теодосія переписали йому в Константинополі. Теодосій переклав ці правила на тодішню руську мову та запровадив у своїй обителі, а звідти вони поширились по всіх монастирях країни.

В ХІ столітті – а навіть значно раніше, ще до прийняття християнства – чернечі осередки постали в Русі, зокрема на Дніпрових пагорбах. Св. Теодозій задумавши зміцнити Печерську обитель, також вдався до Василієвих Правил, але у варіанті Теодора Студита (759 – 826), котрий опрацював Правила Василія Великого згідно з вимогами нових часів. Теодор Студит був тлумачем Правил Св. Василія. Пахомій засновник спільного чернечого життя, Василій Великий – його ідеальний законодавець. Теодор Студит – світлий тлумач Василія. Ченці княжої доби були василіянами. Українське монашество пішло по лінії ідей Св. Василія і тому воно вступило в активну службу для рідної Церкви й народу.

Стосовно самого терміну „василіяни”, то був він у вжитку вже в ХІ столітті. Передусім на Сицилії для відрізнення східних ченців від західних, які жили за Правилами Св. Венедикта. Про те, що монахів називали василіянами вже здавна, є чимало й інших свідчень. Окремі з них подані у „ Каталозі пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові (1233 – 1799). В цьому „Каталозі” вміщено понад 1133 документів, і багато з них прямо вказують, що той чи інший монастир є „ василіянський ”. Найдавніша грамота про те, що монастир у Львові іменується як „ василіянський ”, датована 12 листопада 1371 року.

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ

Дивись:
Монаший Чин Отців Василіян у національному житті України - Петро Шкраб’юк, Видавництво Отців Василіян « Місіонер » Львів - 2005