Створено: Субота, 09 січня 2010, 01:00
Автор: bazylianie.pl
Коляда - від Різдва до Водохреща (ч. 2)

КОЛЯДА - ВІД РІЗДВА ДО ВОДОХРЕЩА (Ч. 2) (Продовження)

За тиждень після коляди, напередодні Нового року – 31 грудня (13 січня) – відзначали Щедрий вечір. Це залишок стародавнього, імовірно, язичницького звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об'єдналися і тепер святкуються як Щедрий вечір або Меланки. Щедрим або багатим цей вечір вважався в народі тому, що на відміну від Свят-вечора до передноворічної святкової трапези входили також скоромні страви: ковбаси, свинячі кишки з кашею, смажене м'ясо та інші. Крім них готували ще вареники з сметаною, книші й обов'язково гречані млинці з додачею м'яса. В деяких регіонах України, зокрема українсько-білоруського пограниччя, варили другу кутю, заправляючи її смальцем.
Щедрий вечір, як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю і звичаями відзначалось не в усіх районах України – найбільше на теренах Гуцульщини і Наддніпрянщини, натомість для галицького Поділля такі дійства характерні в переддень Водохреща. В день Меланки в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Зокрема, вперше запрягали і привчали до роботи молодих волів і коней. На Гуцульщині жінки загадували на вугликах майбутню врожайність тієї чи іншої культури, для чого в деяких селах розкладали навіть "живу" ватру. Вуглики розкладали на маглівницю або пранник, кожен з яких означав певну культуру: жито, овес, кукурудзу, картоплю тощо. Спопелілий вуглик віщував врожайність відповідної культури, той що погас – ні [13].
Гуцули влаштовували перед новорічною вечерею також "свято печі". За народним віруванням, у день Василя (1 (14) січня) вона йде "в танець", "віддається". Тому на свято Меланки господині старанно змащували її свіжою глиною ("аби не кляла, що немащена"), знімали різні речі і прикраси. Ніхто тої ночі не спав і не сидів на печі, щоб не було важко їй "танцювати". Звечора на піч сипали овес, аби "мала чим коня годувати, як їхатиме в місто на герць". Основною подією Щедрого вечора та Нового року на Україні було щедрування, яке супроводжувалося церемоніальним обходом хат із побажанням щастя, здоров'я і благополуччя членам сім'ї. На відміну від колядування в обряді щедрування активну участь брали дівчата і жінки, а також діти. Учасників щедрування і поздоровлення господар обов'язково обдаровував грішми, пиріжками, солодощами.
Святкування щедрого вечора не обходилось без народних вистав з переодягненням. Найбільш популярним різновидом новорічного рядження була "Меланка". Побутували парубоча і дівоча "Меланки". В першій переодягались і виконували ролі хлопці, в другій – дівчата.
В парубочій народній інтермедії Меланка, як головна дійова особа, зображалась безпомічною, безпорадною господинею, яка все робить недоладу. Її супроводжували "дід", "коза", "циган", "циганка", "кінь", "ведмідь", "журавель", "чорт" та інші персонажі ряджених. Вони жартували, обмінювалися дотепами, виконували відповідні ролі і розігрували сценки з народного життя: "дід" плакав і просив у господаря "на ліки" для Меланки, "циган" пропонував обміняти коней, "циганка" приставала до перехожих, щоб поворожити, тощо.
У Прикарпатті до персонажів ряджених входили також "орач" з чепігами від плуга і "сівач" зі саквами через плечі, які здійснювали символічну оранку ниви і засівання її зерном. Провідним мотивом даного архаїчного обряду виступало прагнення хлібороба забезпечти успіх майбутнього врожаю [14]. Серед дійових осіб дівочої "Меланки" основними персонажами були "Меланка" і "Василь", одягнуті у весільний наряд молодих. Їх супроводжував гурт дружок. На відміну від парубочої ватаги ряджених, дії якої проходили переважно в селянській оселі, дівоча щедрувала під вікнами хати. За обрядові дійства господарі обдаровували її грішми – "Меланці на вінок".
З Новим роком тісно пов'язаний давній звичай "засівання", який зранку виконували хлопчики до 14 років. Заходячи до хати родичів чи сусідів, вони здійснювали символічне посівання зерном, що носили з собою в торбинках, виголошуючи одночасно новорічне поздоровлення, як, наприклад:
Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю. На щастя, на
здоров'я та на Новий рік, Щоб уродило краще, як торік: Жито, пшениця і всяка
пашниця, Коноплі під стелю на велику куделю. Будьте здорові з Новим роком та з
Василем. Дай, Боже!
або:
Місяченьку, мій братіку, Зійди рано, постій мало, Поки я бички
запрягаю, Жито-пшеницю розсіваю. Сійся, родися, жито й пшениця, Без кукілю, без
метелиці, А нам, діткам, по варяниці [15].
Особливе місце в Новорічний день посідали дівочі гадання про шлюб, риси характеру судженого, долю загалом. У різних районах побутували свої форми ворожінь. Найвідомішим було гадання на чоботях. Дівчина знімала свої чоботи і клала: в правий – кусень хліба, в лівий – шмат печені. На подвір'ї вона ставала спиною до воріт і, заплющивши очі, кидала їх через ворота на вулицю. Якщо за браму воріт падав чобіт із хлібом, то, за повір'ям, після одруження життя буде щасливе, а якщо з печенею – погане. Носок чобота вказував напрямок проживання судженого.
Рахували кілки плетеного тину (тричі по дев'ять); яким попадеться останній, таким і буде чоловік – товстим чи тонким, струнким чи згорбленим. Кілок з корою означав багате життя в шлюбі, без кори – бідне, з сучками – конозистий характер судженого. Крім того, лічили палиці попарно: якщо в кінці тину залишалося непарне число – заміж не вийде.
Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: луни, людських голосів, гавкоту собак тощо, які трактувалися в негативному або позитивному планах. Зустріч із першою твариною на вулиці вказувала на вдачу судженого: з собакою – на лиху, а життя собаче, з вівцею – на тиху і сумирну і т. п.
Крім ворожінь існували різні народні прикмети на погоду і врожай у Новому році:
– Коли під Новий рік добрий сніг, то сій гречку;
– Коли під Новий рік небо в зірках, буде урожай грибів;
– На Новий рік погода – буде в полі урода;
– Якщо на Новий рік падає м'який сніг, то буде врожай, а якщо тепло, то літо буде дощовим;
– Коли на Новий рік ожеледь на деревах – уродить садовина [16].
Період святок зимово-календарного циклу закінчувався святом Водохреща (Йордана, Богоявлення), яке супроводжувалося також різними обрядовими діями, звичаями та повір'ями. Центральне місце серед них займали обряди, пов'язані з водою. Хоча з утвердженням на території України християнства вони приурочені "таїнствам" хрещення Ісуса Христа, але їх генетичну основу становлять давні народні мотиви.
Вечір напередодні Водохреща – 5 (18) січня – українці відзначали святковою трапезою, яка основними елементами повторювала передріздвяну і носила теж сімейний характер. Називали його по-різному: "Бабин вечір", "Голодна кутя", "Другий Свят-вечір", "Голодний Свят-вечір", "Водохресний Свят-вечір" тощо. Весь день 18 січня дотримувались строго посту. Надвечір ішли до церкви на святкову службу, що завершувалася освяченням води. Останню пили перед святовечірньою трапезою, оскільки, за віруванням людей, вона мала велику життєдайну силу. Свяченою водою господар (господиня) кропив усіх членів сім'ї, хату, подвір'я, господарські будівлі, домашню худобу, сільськогосподарський реманент та ін. Кропивом служив пучечок колосків із "дідуха", або із засушених васильків. Одночасно один із членів родини писав крейдою або олівцем хрести на хатніх речах, начинні, дверях, вікнах, одвірках, господарських спорудах. На території західноукраїнських земель хрести виписували часто розведеним на посвяченій воді тістом. У той же день у деяких районах Українських Карпат і Прикарпаття солом'яними перевеслами перев'язували фруктові дерева.
Перед Водохрещами (на "Бабин вечір") готували ті ж самі страви, що й перед Різдвом, але в меншому асортименті. Головними з них вважалися знов-таки кутя та узвар. До святовечірньої трапези могли входити пироги, вареники з капустою, голубці, смажена риба, гречані млинці на олії та інші страви, а також різноманітний обрядовий хліб. Зокрема, в деяких селах Бойківщини, Гуцульщини і Лемківщини господині пекли тонкий корж із житнього борошна, так звану "паляницю" [17]. Напередодні вечері кожний член сім'ї кусав "паляницю" перед порогом хати і мовчки їв. З нею господар обходив хату, всі господарські будівлі і кропив їх свяченою водою. Цим він, за народним віруванням, виганяв нужду із господарства. На Волині обрядовим хлібом був, помащений смаженою олією і цибулею, книш із кислого житнього тіста. Тут же побутувала спеціальна хрещенська страва – "гречушки" – млинці із гречаної муки, розведеної на молоці з додачею яєць і масла.
Основні елементи ритуалу вечері в день "Голодної куті" повторювали ті, що описані в зв'язку з різдвяним Свят-вечором: кликали мороза, підкидали кутю до стелі тощо. В деяких районах України святовечірня трапеза завершувалася обрядом "проганяння куті". Для цього виходили діти на подвір'я і зчиняли гамір, шум: били полінами, макогоном чи іншими предметами в ріг хати, по воротах, пустих посудинах тощо, одночасно приказуючи:
Тікай, кутя, із покуття, А узвар, – іди на базар, Паляниці,
лишайтеся на полиці, А "дідух", – на теплий дух, Щоб покинути кожух.
Господарі часто "проганяли кутю’ пострілами з рушниці.
Після вечері всі члени сім'ї клали свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, – "щоб хліб родився". Кутю, яку не з'їдали, виносили курям. За народним повір'ям, це мало забезпечити їх добрий "приплід".
Напередодні Йордана в багатьох регіонах України виносили в садок або на вигін "дідуха" і пускали його на "теплий дух", тобто спалювали. Таким способом селяни намагалися прогнати зиму і накликати весну. Попіл з "дідуха" дівчата згрібали і відносили на город, – "аби огірки родили". Центральною подією в день Водохреща було водосвяття на річці або озері, де для цього спеціально прорубували ополонку в формі хреста. Сюди приходили всі дорослі і діти села. Вони приносили з собою посуд на воду – глечики, коновки, пляшки тощо, а господар як глава сім'ї – свічник на три свічки ("Трійцю"). Тут, власне, і відбувалась найвеличніша, найурочистіша церемонія Йорданських свят. Зокрема, після молитви над ополонкою священник вмочував тричі в воду срібного хреста, після чого вона вважалась освяченою. Процес водосвяття супроводжувався, як правило, пострілами з рушниць. Під час рушничної стрільби в небо підкидали голубів, яких теж приносили з собою. Голуби символізували появу "Божого духа".
Набрана з посвяченої ополонки вода вважалась найцілющою. Її берегли протягом року і вживали при внутрішніх хворобах, змазували хворі місця на тілі, суглоби, лікували дитячий переляк, породіль при пологах, кропили від злих духів хати, стайні та ниви при першому весняному засіві тощо. На місці церемонії матері змащували дітям лоба – "щоб мудра була голова", очі – "щоб добре бачили", вуха – "щоб чули тільки гарні слова". З лікувальними властивостями йорданської води пов'язувались інші звичаї та обряди українців. Так, у центральних і східних районах України мали місце хрещенські купання, під час яких найсміливіші чоловіки і парубки стрибали в освячену ополонку. За народним уявленням, цим вони могли оберегти себе протягом всього року від різних хвороб.
Дівчата намагалися чимшвидше прибігти з наповненими водою посудинами додому, щоб судилася щаслива доля, якнайскоріше вийти заміж. Вони ж вмивалися нею, вкинувши попередньо в посудину з водою гілку калини або коралеве намисто, з надією, що стануть ще вродливішими. В багатьох місцевостях України дівчата та жінки прагнули захопити з собою з річки кілька камінців. Улітку їх клали на городі, щоб рясно родили огірки, капуста та інші овочеві культури.
Під час посвячення води пасічники уважно стежили за тим, чи "ходить табунами риба" в ополонці, що було доброю прикметою на щедрі рої бджіл. На території Полісся йорданською водою обов'язково кропили вулики, приказуючи заодно молитву: "Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас зі святами, – зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою благословляємо!"
Повернувшись з освяченою водою додому, господар давав її пити членам родини, кропив усі житлові і господарські будівлі, двір, худобу (крім свиней і птиці). День Водохреща відзначали за святковим столом, на якому, крім ритуальних куті та узвару, знову з'являлися скоромні страви: ковбаси, м'ясо, свиняча кишка тощо. В деяких регіонах України 19 січня повторювали обряди "Голодного Свят-вечора" – закликання морозу, вовків, вітру, випровадження куті і тому подібне.
На Водохреща, як і на Різдво та Новий рік, намагалися запрогнозувати погоду і врожай:
– На Водохреща день теплий – буде хліб темний;
– Удень йде сніг – на врожай гречки: вранці – ранньої, в обід – середньої, а ввечері – для пізньої;
– Якщо на Водохреща зоряна ніч – вродяться горіхи і ягоди;
– Коли на Водохреща дерева вкриті інеєм, то навесні у відповідний день треба сіяти ярову пшеницю: "вродить, як гай!";
– Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами – у хлібі буде багато "сажки" (золи).
Наступного дня після Водохреща – 7 (20) січня – святкували день Івана Хрестителя (Івана Предтечі). Відзначення трьох найбільших празників зимового циклу закінчувалося.
На Івана Предтечі до роботи ще не приступали, а лише починали готуватися до трудових буднів. Вранці селяни роздавали худобі разом із соломою рештки хліба і солі, що лежали на покуті від "багатої куті", – "аби скотина плідна була". Сіно (солому), яке в період святок в оселі лишалось, ховали під стоги, що, за народним повір'ям, повинно було захистити їх від мишей. Його клали також під квочки, – "щоб курчата велися". Найбільш нетерплячі жінки вносили до хати гребені, мички, елементи ткацького станка, але роботи не починали, – "бо ще гріх".
8 (21) січня відоме в українців як Різдвяний день (співпадав з справжнім Різдвом рівно через два тижні) або Пів-Івана – день "вирядження" та "проганяння святок". Це засвідчує відома народна приказка: "Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі". За давнім звичаєм у цей день заміжні жінки прив'язували мотузки до днища з гребенем і волочили їх від хати до хати, гостюючись по черзі в кожній з них. У деяких селах центральних районів України організовували гуртівні "вирядження" і "проганяння свят", для чого влаштовували в одного із господарів колективну гостину. Аналогічні складчини і "вирядження свят" влаштовувала молодь. Для неї теж приходила пора братися за роботу, про що нагадувала і народна приказка: "Тік і притік причинок приволік".
Наступного дня починалися вже справжні трудові будні. Жінки і дівчата пряли, ткали, вишивали, чоловіки – молотили, заготовляли дрова, ремонтували і майстрували знаряддя праці і т. п. Хоча весну треба було чекати ще досить довго, але подумки селянин був уже на ниві чи полонині.
Отже, традиційна різдвяно-новорічна обрядовість українців відзначалась надзвичайною багатоманітністю і виражала споконвічне прагнення хлібороба і скотаря забезпечити щастя і добробут, відвести зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Святки сприяли зближенню й згуртуванню всіх членів сім'ї, сусідів і односельчан в одну велику родину, усвідомленню себе як єдиного кровного і духовного організму. Нехай же вони допоможуть нам згуртуватися й сьогодні, у велику і відповідальну пору визвольних змагань, згуртуватися кожною сім'єю, селом, містом – усією нацією. Хай ведуть нас до цього споконвічні ідеали, вилеліяні в неперевершених своєю святковістю, красою, добром і любов'ю обрядах, звичаях і традиціях, народному колядуванні і щедруванні.

13 Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С. 290.
14 Курочкін О.В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. – К., 1978. – С. 95.
15 Колядки та щедрівки: Зимова обрядова поезія трудового року. – К., 1965. – С. 541.
16 Прислів'я та приказки: Природа, господарська діяльність людини. – К., 1989. – С. 386.
17 Ґонтар Т.О. Народне харчування українців Карпат. – К., 1979. – С. 99.

Михайло Глушко

Джерело: Колядки і щедрівки. - Київ "Музична Україна", 1991р. 240