Створено: П'ятниця, 08 січня 2010, 01:00
Коляда - від Різдва до Водохреща (ч. 1)

КОЛЯДА - ВІД РІЗДВА ДО ВОДОХРЕЩА (Ч. 1) Колядування (щедрування) приурочувалось трьом основним святам зимового циклу: Різдву – 25 грудня (7 січня), Новому рокові – 1 (14) січня і Водохрещам – 6 (19) січня. В селянському календарі українців це були найважливіші, найурочистіші події року, які за своїм значенням майже не поступалися Великодню. "Різдво гарне ковбасою, Великдень крашанкою, а Зелені Свята не варті й кота", – зауважує народна мудрість. Споконвіку на Україні зимові свята супроводжували численні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо. За допомогою поетичного слова і магічного акту, святковою урочистою обстановкою люди прагнули створити в ці дні вимріяний образ достатку, щастя, злагоди і спокою в своїй оселі.
В багатоманітній різдвяно-новорічній обрядовості українського народу яскраво виступають нашарування різних історичних епох – аграрні і скотарські язичницькі культи і, побудовані на їх основі, частково видозмінені в дусі монотеїстичної релігії, культи християнські, своєрідні місцеві традиції і звичаї, а також традиції, запозичені в сусідніх етносів. Більшість її елементів мала виразний аграрний зміст. Використовуючи господарську магію й обрядові дійства, селянин прагнув закріпити та передати землеробські традиції, нагромаджені протягом століть знання і практичний досвід своїм дітям, внукам, щоб забезпечити постійний зв'язок між поколіннями.
У різдвяних звичаях українців виразно простежуються також давні елементи культу предків. Свята вечеря – це спільна вечеря всього роду, символ домашнього вогнища. Навіть покійні родичі і ті, що безвісти загинули, за народним повір'ям, збираються на цю вечерю разом. Тому до неї готувалися завжди завчасно і старанно всі члени сім'ї.
Напередодні самих зимових святок прибирали насамперед оселю: білили стіни, стелю і піч, змазували свіжою глиною долівку, мили лави, стіл, кухонне начиння, виносили з хати зайві предмети і речі. Тоді ж прали білизну, чистили одяг, впорядковували в господарських приміщеннях, на подвір'ю, заготовляли дрова та корм для худоби тощо, оскільки під час усього святкового періоду всі ці роботи категорично заборонялися. Вони мали бути закінченими до урочистої Свят-вечірньої трапези 24 грудня (6 січня).
Церемонія підготовки до святкової вечері складалась із цілого ряду дійств, які, за світоуявленням людей, мали забезпечити їм протягом року благополуччя в господарстві, достаток, здоров'я членів родини, охорону домашнього вогнища від усяких злих духів і "нечистої сили" та ін. В останній день сорокаденного пилипівського посту (6 січня) всі дорослі і старші діти нічого не їли до вечері. Із заходом сонця старанно оформлялися покуття й обрядовий стіл. Під образами розстеляли чисте сіно, лави накривали рушниками або ліжниками, а стіл скатертиною чи обрусом. Під останні клали також свіже сіно або отаву. На Бойківщині і Прикарпатті побутував звичай застеляти соломою або сіном ще й долівку. Робили це вже напередодні самої вечері. В ній діти імітативно шукали гриби, а також, граючись, наслідували голосом усю домашню звірину: "Ко-ко, ге-ге-ге, ква-ква, кві-кві-кві!" і т. п., – "щоб увесь рік худоба велася і ховалася на господарстві" [1].
По кутах стола під обрус клали головки часнику, сіль, металеві предмети. Під столом розміщували сокиру, косу, леміш, чересло, ярмо, сідло та інші сільськогосподарські знаряддя праці, а його ніжки підперезували металевим ланцюгом. При відсутності останнього вживали солом'яне повересло або звичайну мотузку. І все ж, основну роль в обрядовості українців відігравали металеві предмети – як захисний засіб проти злих сил та "аби мерці не прийшли, бо мертвий боїться заліза" [2]. Ланцюг, якого діти і дорослі доторкалися босими ногами під час обрядової вечері, за народним віруванням, мав лікувальні властивості, – "щоб ноги протягом року не боліли".
Одним із важливих елементів підготовчого характеру, що передував святовечірній трапезі і якому селяни України надавали особливо важливого значення, був обхід двору. Найдовше цей обряд зберігся в Карпатах – у багатьох селах до наших днів. Для цього господар з одним із членів родини брав свічку, хліб, мед, ложку куті і обходив усі господарські приміщення. Просячи в молитвах всяких благ, він малював медом хрестики на чолі тварин, готував і давав їм їжу. На закінчення цього обходу глава сім'ї зарубував поріг, – "щоб звір не міг переступити". Господиня посипала біля стайні насіння маку, – "щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби". Йдучи в обхід, жінки часто одягали на голову чоловічі шапки, – "щоб цілий рік ходити простоволосою". Характерним звичаєм Свят-вечора було обв'язування фруктових дерев солом'яними повереслами. Нерідко при цьому господар брав сокиру і робив вигляд, що збирається зрубати дерево, яке погано родило. "Як уродиш, – приказував він – не зрублю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько цокав сокирою об стовбур [3]. Такі магічні дії повинні були, за віруванням українського селянина, забезпечити на наступний рік рясний врожай садовини. В деяких регіонах України цей обряд виконувався на Новий рік.
Із сходом вечірньої зорі господар вносив до хати святковий сніп із пшениці, жита чи вівса – "діда", "дідуха", "коляду", "колідника", який ставив на покуті або на стіл, тобто на почесне місце. Переступаючи поріг, він скидав шапку і вітався з господинею, ніби вперше з нею бачився:
– Дай, Боже, здоров'я!
– Помагай, Боже! – відповідала вона. – А що несеш?
– Злато, щоб увесь рік ми жили багато, – говорив господар.
Трапеза Свят-вечора проходила з додержанням певних правил, що в результаті багатовікової практики переросла в розгорнуте обрядове дійство. Вона починалася із запалення воскової свічки. За неписаним законом свічка, як й інше світло (лампади), горіла всю ніч з 24 на 25 грудня і начебто мала захистити людей від злих сил. На території Українських Карпат свічку часто встромляли в святковий хліб – "керечун". Після обкурювання помешкання ладаном і молитви починали "кликати" на багату кутю "мороза". Набравши в ложку куті, господар виходив на двір або підходив до вікна і говорив: "Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти, а як не йдеш, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!". Такими ж магічними заклинаннями застерігались від бурі, звірів (вовків), птахів, чарівників та інших злих сил і явищ природи, що могли принести шкоду врожаєві або худобі.
Одночасно, щоб вберегтися від "недобрих душ", вхід до хати намагалися закрити якнайщільніше, і ніхто з домашніх до закінчення трапези вже не смів виходити. Для "добрих душ", з якими пов'язувалася ідея забезпечення добробуту, влаштовувалася спеціальна ритуальна "вечеря": найчастіше на підвіконня ставили по ложці куті, у новий горщик чи миску набирали по ложці з кожної страви святовечірньої трапези і накривали "першим" хлібом, тобто тим, який перший вийняли з печі. В деяких регіонах України для душ померлих після вечері залишали рештки їжі на столі, а свої ложки всі члени родини клали в горщик з кутею. З культом предків був пов'язаний звичай, що, сідаючи до вечері або після вечері на нове місце, слід було його продути, "аби не привалити душу яку". Серед святовечірніх обрядів господарського спрямування чільне місце займав звичай підкидання куті до стелі. Якщо підкинута з ложки пшениця прилипала до стелі, то, за повір'ям селянина-скотаря, підвищиться наступного року родючість худоби, землероба – не поляже врожай.
Виразний аграрний зміст мав звичай ховатися за столом, на якому знаходились "дідух", обрядовий хліб та інші святкові страви. Пригнувшись, господар запитував у дітей, чи бачать вони його. Діти відповідали, що не бачать. Тоді батько задоволено говорив: "Дай же, Боже, щоб і на той рік не бачили". Обрядова вечеря напередодні Різдва на більшій частині території України була однаковою. Для трапези готували переважно дванадцять пісних страв. Але вже на початку XX ст. такої їх кількості дотримувались не всі і не скрізь. У різних місцевостях могло бути дев'ять чи навіть сім страв [4]. Як правило, намагалися приготувати найбільше різноманітних страв із збіжжя і городини власного господарства: з пшениці, гречки, кукурудзи, гороху, квасолі, капусти тощо. Головною стравою була кутя – каша з пшеничної або іншої крупи, яку підсолоджували медом, цукром, приправляли потертим на молоко маком, горіхами. Приготування куті як ритуальної страви було пов'язане з дотриманням певних правил. Вибирали найкращу пшеницю з останнього врожаю. Крупу для каші товкли в ступі, щоб не дробити зерно.
Поряд з кутею обов'язковим компонентом святовечірньої трапези був "узвар" ("озвар", "вар", "сушениця") – компот із сухофруктів: груш, яблук, вишень, слив тощо. Узваром переважно завершували вечерю.
Обрядовим хлібом українців на Свят-вечір здавна виступав "керечун" ("карачун", "книш", "лежень"), який випікали з пшеничної, рідше житньої чи ячмінної муки. Часто в ньому запікали зерна різних культур – жита, квасолі, кукурудзи, маку, а також додавали часник і мед [5]. На думку деяких дослідників, "керечун" уособлював божество, яке могло викликати плодючість та добрий урожай в наступному році. З ним пов'язувався ряд магічних обрядів і звичаїв на Різдво і на Новий рік: купали у воді, в якій вмивалися члени родини, котили від порога до стола, залишали для лікування худоби, прив'язували до ярма волів під час весняного заорювання та ін.
Загальнопоширеними стравами в багатьох регіонах України були пироги і пісний борщ. Пироги пекли або смажили з маком, відвареними і товченими сливами, на Поділлі і Лівобережжі – з гречаною кашею, квасолею, горохом. Українці Карпат готували вареники з картоплею, капустою або з капустою і грибами. В меню Святвечора традиційно входили рибні страви, голубці з пшона, капуста, горох, гриби на олії та інша їжа. Особлива увага приділялась в обрядовій трапезі часникові, що, за народним повір'ям, оберігав людину від злих сил і забезпечував здоров'я. Після закінчення вечері складали в горщик чи миску від куті ложки і перев'язували їх повереслом із сіна, щоб "в літі худоба не розбігалася і не губилася" [6]. На Різдво, зразу ж після півночі або рано-вранці, господар (рідше господиня) з коновкою для води ніс "керечуна" до річки чи потоку. Обмивши чи покропивши обрядовий хліб водою, витирали його рушником. Гуцули при вмоканні хліба в воду приказували: "Не купається хліб у воді, але я у здоров'ї і силі", а набираючи воду – "не беру я воду, але молоко, мед і вино". (Але найчастіше цей звичай побутував у гуцулів на Новий рік) [7]. Зайшовши до хати, господар урочисто оповіщав:
– Христос рождається!
– Славімо Його! – відповідали члени родини.
Потім "керечуна" тричі котили від порога до столу, відгадуючи, щасливим чи нещасливим буде рік для сім'ї. Характерним звичаєм Різдвяно-Новорічних свят на Україні був прихід першого відвідувача – "полазника". Селяни турбувалися, щоб перша зустріч ("полазник") в їх оселі у ці дні відбулася з людиною доброю, щасливою, багатою. Іван Франко, що спостерігав цей звичай на Прикарпатті, зазначав: "Хто перший увійде в той день до хати, називаєся "перший полазник". Коли увійде молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того з грошима, то се добра ворожба: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть гроші вестися. Коли ж увійде старий, хорий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось зичити, то се злий знак" [8]. Жінка вважалася завжди поганим "полазником".
До давніх елементів цього повір'я належав поширений в багатьох регіонах України звичай наділяти функціями "полазника" домашніх тварин – вола, коня, корову, вівцю і навіть собаку, котрих вранці вводили до хати. Серед вчених побутує думка, що віра в "полазника"-тварину була попередницею "полазника"-людини і що вона генетично пов'язана з культом тварин, характерним для язичницьких вірувань землеробських народів [9]. Першими сповісниками народження Христа і початку Різдва були переважно діти, які вже вдосвіта йшли до родичів, сусідів і односельців віршувати "віншівки". В змісті віншівок переважали мотиви побажання щастя, здоров'я, достатку:
З Святим Різдвом вітаю, Всім здоров'я бажаю: Господарю на воли,
Господині на квочки, Хлопцям – дівчатам на гуляння, Малим дітям забавляння.
Христу-Богу вихваляння!
Різдво є одним із найвеличніших і найзнаменніших празників зимового циклу, яким, власне, започатковується рік. Із ним тісно пов'язаний обряд колядування, що своїми витоками сягає ще дохристиянських Часів.
Свято Коляди супроводжували численні звичаєві дії, насамперед ритуальний обхід дворів із величаннями і побажаннями. Протягом віків він видозмінювався, поступово включаючи нові і нові компоненти. Але обов'язково колядування поєднувалося з відповідними обрядовими та ігровими діями, танцями, музикою, жартами тощо. Вони надавали святові поетично-величальної піднесеності, справляли на співучасників обрядових дій незабутнє емоційне враження. Крім того, традиційні різдвяно-новорічні обряди і звичаї у сукупності з процесом колядування сприяли об'єднанню народу, вихованню любові до батьківської домівки, формуванню щирих патріотичних почуттів і національної свідомості, прищеплювали пошану до рідної історії і культури. Талановитий український вчений Ксенофонт Сосенко, аналізуючи їх зміст, прийшов до висновку, що "однодумне переведення ідеї любови і об'єднання в кожній рідні на просторах усієї України робить ці ідеї й кличі всенародними. І так є фактично, бо виразом загальнонародного почуття любови і з'єдночення є формальне свято народного збору в другім дни Різдва Христового" [10].
Майже всюди підготовка до колядування починалася ще задовго до зимових святок, участь у якій найактивніше приймала неодружена молодь, особливо парубки. Кожен куток села визначав свого ватажка – "березу", або "отамана". Ватажком міг бути тільки той, хто знав найбільше народних колядок і міг вести колядування згідно з давніми звичаєвими вимогами. В багатьох місцевостях "береза" мав спеціальні атрибути влади – прикрашений ритуальний посох або дзвіночок [11]. Остаточний розподіл колядників на групи відбувався в день Різдва. Після обходу церкви кожна група на чолі з своїм ватажком обходила з колядою визначений куток села.
До складу групи колядників входили також "міхоноша", "кінь", музиканти, танцюристи ("плєсаки"). До обов'язків міхоноші належало збирання подарунків і пожертвувань. "Конем" була людина веселої вдачі, витівник і жартун. Реквізит колядників складався із "зірки", у рівнинних селах Закарпаття – масок зміїв. Часто вони ходили із так званим "вертепом" – моделлю лялькового театру.
В XVIII–XIX ст. великого поширення набуло колядування з участю "ряжених" – переодягнутих у "цапа", "козу", "діда", "бабу", "запорожця", "ведмедя" тощо парубків, рідше і дівчат, які розігрували народні вистави: "Козу", "Вертеп", "Зірку", "Царя Ірода" та інші.
Обряд колядування завершувався влаштуванням святкових вечорниць і громадських трапез, розподілом заколядованого, насамперед грошей. Згідно давньої традиції значну частину грошей колядники обов'язково виділяли для ремонту сільських культових споруд (церкви, дзвіниці), придбання нового церковного реквізиту.
З Різдвяним днем українські селяни пов'язували чимало своїх прикмет про врожай і погоду в наступному році:
– Як на Різдво сніг, то добра озимина буде;
– Як на дві неділі перед Різдвом рясний іней, то перед Петром (12 липня – М. Г.) буде на гречці рясний цвіт;
– На Різдво метіль – бджоли будуть гарно роїтися;
– Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил видніє;
– Який день Різдва, такий і на Петра, як по Різдві, так і по Петрі;
– Зелене Різдво — білий Великдень [12].

1 Франко І.Я. Людові вірування на Підгір'ю // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 204.
2 Колесса Ф. Людові вірування на Підгір'ї в с. Ходовичі Стрийського повіту // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 91.
3 Курочкін О.В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. – К., 1978. – С. 63.
4 Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія: (Історико-етнографічне дослідження). – К., 1977. – С. 103–111.
5 Ґонтар Т.О. Народне харчування українців Карпат. – К., 1979. – С. 97.
6 Франко І.Я. Людові вірування на Підгір'ю // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 205.
7 Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С. 291.
8 Франко І.Я. Людові вірування на Підгір'ю // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 205.
9 Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы: Зимние праздники. – М., 1973. – С. 269.
10 Сосенко К. Культурно-історична постать старо-українських свят Різдва і Щедрого Вечора. – Львів, 1928. – С. 73.
11 Курочкін О.В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. – К., 1978. – С. 74.
12 Прислів'я та приказки: Природа, господарська діяльність людини. – К., 1989. – С. 400.

Михайло Глушко

Джерело: Колядки і щедрівки. - Київ "Музична Україна", 1991р.

(Продовження буде)