Створено: Понеділок, 30 листопада 2009, 01:00
Автор: bazylianie.pl
Незгасима Свічка - з нагоди дня пам'яті жертв Голодомору - «Віконце»



Мій святий обов’язок.
От і закінчилася цьогорічна осінь. Незадовго кінець року і Різдвяні свята.
Та перед нами ще кілька святих обов’язків.
Четверта субота листопада — це офіційний День пам’яті жертв Голодомору в Україні. 1932 – 1933 роки - ці сумні дати вписалися чорними, грубими літерами у історію нашого народу і України:

«Був голод, люди не мали що їсти, ходили і просили порятувати їх хоч картопляним лушпинням. Були так виморені і так страшно виглядали, що діти, побачивши їх, втікали і ховалися від них…Їжте! І не перебирайте, бо не знаєте, що то голод, та щоб ніхто про це й не знав! Нехай Бог боронить і заступить від того усіх, навіть ворога!» - так частенько говорила нам бабуся, коли ми з сестрою, як і всі діти, крутили носами і не хотіли їсти.
Закінчивши восьмий клас, я помандрувала у світ. Середню освіту здобувала у районному містечку Старий Самбір. Протягом року я мешкала на квартирі у господині, яка походила з-під Києва. Це була дуже розумна жінка, все життя пропрацювала вчителькою. Добре пам’ятаю її розповіді та невигадані історії, від яких не тільки вона, але й ми – моя сестра та її онучка – витирали сльози, слухаючи про те, як помирали з голоду старенькі і маленькі. Вона не пояснювала, чому саме так було. Історії про свою родину закінчувала словами: «майже нікого не залишилося, померли усі…, в травні буду знову просити «діда» (так називала свого чоловіка), щоб відпустив на гробки до Фастова».
Про те, що кропиву та лободу можна їсти і що це досить смачні страви, я переконалася, скуштувавши їх. А приготував ці страви мій далекий родич – дядько Микола, також родом із Київської області. Він умів робити усе, у нього нічого не марнувалося, навіть лобода, бо пам’ятав яким щастям було знайти кілька билинок цього бур’яну у страшні голодні роки.
Правду про голод на Україні я дізналася згодом, коли про це, відкриваючи білі плями історії, заговорили історики та люди, які пережили страшне лихоліття.
Пам’ятаю, коли Україна вперше вшановувала жертви Голодомору. Ми плакали, молилися, а також тішилися, що можемо належно, як годиться, пом’янути тих, кого засипали землею без молитви. Поминальні панахиди правили в усіх українських церквах по всьому світу. Організовували культурні програми, концерти та виставки.
Незабутніми залишилися вечори пам’яті з нагоди 70-ї річниці Голодомору на Україні, які проводили брати з Духовної Семінарії у Перемишлі. З душі в душу переливали вони пісні «Журавлі», «Засумована Марія», «Очі дитячі».
Пам’ятали вшановувати День Голодомору також багато українських родин у Венгожеві, де я прожила більше десяти років. Завжди зворушливими були виступи хору «Спогад», у якому співають «старенькі» активісти і громадські діячі, засновники і учасники ансамблю «Черемош», який був створений 30 років тому. Кількалітньою традицією у День пам’яті Голодомору, як знак єднання з Україною та українцями, стало запалення свічок під хрестом біля церкви та у вікнах домівок.
З нагоди 75-х роковин до Варшава приймала символічний вогонь «Незгасимої свічки». Ми з донечкою в’язали сніпочки із колосків, та вчили вірші. Я намагалася дещо розповісти та пояснити, чому зав’язуємо чорну стрічку та чому тих снопиків аж 33. «Мамо, - запитала вона, - то звідки ми маємо Україну, коли так багато українців померло?»
Чи можна одним словом відповісти на це дитині?
Український народ виявив свою стійкість і мужність та зумів подолати жах Великого голоду. Тому нашим святим обов’язком є вшанувати в цей день пам'ять мільйонів невинних українців, що померли голодною смертю в результаті політики та режиму Йосипа Сталіна. Ми також повинні розповідати цілому світові, що ЛЮДИ ГИНУЛИ НЕ ВІД ГОЛОДУ - ЇХ ВИНИЩУВАЛИ, МОРДУВАЛИ ГОЛОДОМ!
Людство ніколи більше не повинно зустрітися з болем і жахом Голодомору!
Молімось за упокій душ знищених Голодомором людей.

Вічна їм пам’ять!

(Опис ще одної свічечки подам у наступному «ВІКОНЦІ»)

Люба П’ятночко



З ПОЕМИ

(Ніна Виноградська)

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденній біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

Фотографії:
1. Свічечка пам’яті у вікні «за тих, хто не зріс» (Венґожево, 2006р.)
2. Запалення свічок біля хреста в День Голодомору (Венґожево. 2004р.)
3. Поминальна панахида (Венґожево, 2005р.)
4. «Незгасима свічка» біля пам’ятника Т. Шевченка у Варшаві, 2008р.

Звертаюся з проханням надсилати свої фотографії і доповнити ними фотогалерію «ВІКОНЦЯ»

{becssg}2009/365{/becssg}