Створено: Субота, 28 листопада 2009, 01:00
Автор: bazylianie.pl
Вплив ОО Василіян на виховання духовенства в Генеральній Греко-католицькій духовній семінарії у Львові наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

МАТЕРІАЛИ ДО ІСТОРІЇ УГКЦ

(на правах рукопису)

Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові в системі богословської освіти австрійської Галичини була передусім закладом формування парохіяльного, здебільшого одруженого духовенства. Разом із богословським факультетом Львівського університету ця інституція творила навчально-виховний тандем, й протягом чотирьох років повинна була сформувати нове покоління служителів Христового виноградника та провідників народу. Історія Греко-католицької духовної семінарії у Львові відразу після Першої світової війни асоціюється із настоятелями-василіянами. Владику Йосифа (Боцяна) на посаді ректора тоді заступив представник ЧСВВ Теодозій Тит Галущинський, а настоятелями стали єромонахи василіяни П. Кисіль, П. Демчук, Й. Маркевич, П. Мартинюк, І. Тисовський, П. Теодорович. Та невідомим в історіографії є факт, що десятиліття до цього вже один священик-василіянин був настоятелем цієї освітньої інституції, причому в період дуже важливих для греко-католицької богословської освіти змін. З огляду на це, метою пропонованого дослідження є:
1) з’ясування впливу оо василіян на інституцію Генеральної духовної семінарії та її вихованців наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як настоятелів, викладачів та реколектантів,
2) ілюстрація вшанування особи св. Йосафата (Кунцевича) серед львівських семінаристів (1906).
Джерельною та історіографічною базою тут є окремі згадки в архівних джерелах (передусім, протоколах засідань студентських товариств семінарії), тогочасній періодиці (“Католицький Всхід”) та церковних шематизмах, спогадах (М. Вояковський, О. Осташевський) та студії з історії Львівського університету (С. Стажинський).
***
Протягом майже усього ХІХ ст. провід у національній емансипації галицьких українців перебував в руках греко-католицького духовенства: священики очолювали патріотичні організації, формували національні вимоги, із їхнього середовища вийшло покоління світської інтелігенції: лікарів, адвокатів, журналістів, учителів. Наприкінці століття лідерство в національному русі поступово почало переходити в руки світських еліт, чимало представників яких поширювали серед вірних модні тоді течії – радикалізм, антиклерикалізм та соціалізм. Такі обставини були викликом не лише духовенству як соціальній верстві, але й самій Церкві. Тому існувала величезна потреба якісних змін в інтелектуальній і духовній формації світського кліру. На обставини виховної системи семінарії Генеральної греко-католицької духовної семінарії звертали увагу митрополити Йосиф та Сильвестр (Сембратовичі). Рішення Львівського провінційного Синоду 1891 р. передбачали реформу семінарії, роблячи наголос передовсім на моральних аспектах формації, однак справа реформи затяглась аж до початку ХХ ст., й була проведена лише після вступу на митрополичий престіл Андрея (Шептицького). Зміни у семінарії проявилися не лише впровадженням нових правил для питомців, але й поступовою ротацією настоятелів. У кадровій політиці митрополит зробив ставку на покоління молодих священиків, активних свого часу студентів, лідерів семінарійних студентських товариств, вишколених, окрім Львова у богословських закладах Рима, Відня та Інсбрука, збагачених досвідом наукової праці та із званнями докторів богослов’я: Йосифа Жука, Василя Лабу, Йосифа Боцяна, Дмитра Яремка та ін. В обставинах постійних ротацій кадрів управа семінарії (понад дві сотні вихованців) й справа проведення реформи нерідко лягала на плечі заледве кількох осіб. Одним із цих настоятелів був василіянин єрм. Ігнатій Іван Тисовський (1866 – після 1945 р.). Про нього як префекта семінарії не згадано у жодному з церковних шематизмів. Про те, що єрм. Тисовський як префект у 1903 р. жертовно допомагав ректору семінарії блмч. Григорієві (Хомишину) в реформуванні семінарії, є фрагментарне свідчення питомців в студентському часописі “Католицький Всхід”. В ході морального виховання особливу увагу звернено на побожність із її релігійними практиками. Щочетверга та щонеділі впроваджено т. зв. конференції, на яких ректор виступав із двома циклами духовних наук. А зранку о 6-6.30 відбувалися щоденні розважання, теми до вечірнього розважання подавав єрм. Ігнатій Тисовський. Свого часу цей ієромонах перебував у монастирях св. Онуфрія у Львові (1893–1902, 1912), Добромилі (1896, магістр; 1937–1939), Дрогобичі (1906–1911, ігумен та адміністратор парохії), Кристинополі (1913–1918, ігумен; 1929–1930), Крехові (1938), а також був катехитом восьмикласної жіночої школи сестер венедиктинок у Львові (1894–1896), магістром новіціяту, настоятелем та сповідником сестер ЧСВВ у Словіті, пізніше ординаріатським комісаром сестер василіянок у Львівській архиєпархії (1898–1906). У 1923 р. о. Ігнатій Тисовський ЧСВВ знову з’явився у Львівській духовній семінарії як духівник. Помер десь після 1950 р. як підпільний греко-католицький священик, мешкаючи у Калуші.
Обставину, чому перед о. Тисовським настоятелями семінарії тривалий час не призначали василіян, можна пояснити, з одного боку, традицією даної інституції, з іншого ж – настроями в тогочасному українському суспільстві Галичини. Політичні сторонництва (як русофіли, так і народовці) з осторогою дивилися на зреформованих єзуїтами василіян, вбачаючи у них полонізаційну загрозу для Церкви й українського народу. На щастя ці побоювання виявилися марними, навпаки активна місійна праця та видавнича діяльність оо василіян після Добромильської реформи сприяла піднесенню побожності серед народу. Поряд із настоятелем-василіянином у семінарії як нововведення реформи на початку ХХ ст. з’явилися допоміжні члени управи з числа в монахів-студитів, а ненависну для кількох поколінь богословів кухарку, яка ставала причиною неодноразових харчових страйків, замінили сестри служебниці.
Вже з 1906 р. львівські василіяни бували частими гостями на товариських зустрічах, шевченківських вечорах, організованих семінаристами, а питомці охоче передплачували “Місіонар”. Помітною подією того року стало проведення 4.04.1906 наймасовішим студентським товариством Генеральної семінарії “Читальнею” духовного концерту на честь св. Йосафата (Кунцевича) в присутності численних церковних достойників. Цікаво, що хоча особа св. Йосафата не мала якогось окремого культу серед львівських питомців. Поштовхом до цього відзначення стали, цитую: “теперішні стосунки в Росії і сучасний стан уніатської церкви на Холмщині”. Урочистості розпочалися прелюдією оркестру семінаристів та відчитом питомця Миколи Щепанюка “Св. Йосафат, єго значінє і вплив на реліґійне і национальне житє Русинів”. Продовжили концерт виступи семінарського хору (“Услиш Господи глас мой”, “Вкусити і увидїте яко”, “Да справить ся молитва” Дмитра Бортнянського; поема семінариста Павла Штокалка “Голгофа”) та оркестру (смичковий квартет Йозефа Гайдна “Ave verum corpis”).
Реколекції василіянина, ігумена Сотера Степана Ортинського (30 жовтня – 4 листопада 1906 р.) у семінарії викликали настільки велике піднесення серед її вихованців, що у середовищі товариства “Читальня” створено окремий Антиалкогольний гурток (Антиалькоголїчний кружок), до якого відразу вступило 26 семінаристів. Богослови зобов’язалися не лише утримуватися від вживання алкоголю в семінарії, але й пізніше як парафіяльні священики поширювати абстинентський рух серед громади. Гурток цей активно діяв щонайменше до 1912/1913 р. Вже через рік хіротонізований на єпископа Сотер (Ортинський) удостоївся у семінаристів концерту на свою честь 24.06.1907. Поряд із ним гостями питомців тоді були, цитую: “грецький священик з Риму з білою бородою і довгим волосям, розпущеним по плечах, сирийский сьвященик з Азиї. Проф. Льв.[івського] університету др Кирило Студинський і доктор Копач, о. мітрат Туркевич, редактор “Основи” о. Левицький, публіцист з України Юр[ій] Закажинський, богослов з Угорщини п. Мойчеш в синій реверенді і всі настоятелі”. Того ж місяця семеро богословів з Ужгорода гостювали у львівських семінаристів у рамках праці “Слов’янського кружка”, очоленого Гнатом Цегельським. Гості побували в ураїнських інституціях Львова, після чого відвідали Крехівський і Жовківський монастирі ЧСВВ . Серед викладацького складу богословського факультету Львівського університету перед Першою світовою війною, які також мали безпосередній вплив на молодих богословів, слід згадати д-рів оо. Климента Сарницького і Павла Петра Демчука ЧСВВ. Єрм. Климент Сарницький, протоігумен галицьких василіян (1878), відомий як один з ініціаторів Добромильської реформи, викладав у Львівському університеті спочатку біблійні науки Нового Завіту та моральне богослов’я, пізніше – біблійні студії Старого Завіту (з 1869 р. як звичайний професор) та семітські мови (арабську та єврейську), чотири рази обирався деканом та двічі ректором. Серед студентів-богословів він мав славу поважної вченої і доброї людини. Свої статті про біблійні тексти Старого Завіту священик уміщував у часописі “Руський Сіон”, співредактором якого був (1871), написав польську граматику єврейської мови (1899–1901, 1906), пояснення псалмів Часослова (1888) та інші книги й переклади. Коротко на посаді ад’юнкта (1897–1899) богословського факультету працював також василіянин Петро Павло Михайло Демчук, пізніше духівник Руської папської колегії в Римі (1905–1909, 1924), та духівник Греко-католицької духовної семінарії у Львові за ректорства василіянина Теодозія Тита Галущинського.
***
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поруч із білим духовенством свій важливий вклад у виховання львівських богословів внесли й оо василіяни. Особливо це помітно у часі семінарійної реформи (з 1902 р.), коли важливу місію – бути духівником серед кількох сотень молодих семінаристів довірено єрм. Ігнатію Івану Тисовському. Значний вплив на моральне виховання майбутніх душпастирів мали реколекції єрм. Сотера Степана Ортинського, а на їхнє інтелектуальне формування – університетські викладачі: єрм. Климентій Сарницький та єрм. Павло Петро Демчук.

к. і. н. Ярослав Глистюк, м. Львів
Ця доповідь була виголошена під час наукової конференції «ЧСВВ: історія та дослідження», яка відбулася 11-13 листопада 2004 р. у Шяуляї та Вільнюсі (Литва).