Створено: Четвер, 12 листопада 2009, 01:00
Автор: bazylianie.pl
Галицька Провінція ЧСВВ та її роль у збереженні католицької ідентичності греко-католиків після Другої світової війни (1946-1989)

МАТЕРІАЛИ ДО ІСТОРІЇ УГКЦ Cамовіддана душпастирська праця галицьких василіян наприкінці XIX cт. та у міжвоєнний період заклала міцну основу католицької свідомості серед галичан, що особливо проявилася у час підпіля УГКЦ у 1946-1989 рр. Незважаючи на заборону і переслідування греко-католиків, Церква в трьох поколіннях продовжувала існувати в катакомбах, плекаючи та передаючи свою католицьку віру. Василіяни в цей період були одним із ключових складових цього апостоляту.
Галицька провінція ЧСВВ наприкінці XIX ст.-першій половині XX ст.


З кінця XIX ст., а саме після Добромильської реформи ЧСВВ 1882 р., відбулася не лише реорганізація та ревіталізація ЧСВВ, але також були закладені нові напрямки діяльності оновленого Чину. Крім акценту на власну освіту, просвітництво та місіонерство, василіяни активізували внутрішні місії. Душпастирська праця проводилась, як правило, серед українського населення Галичини. Її головними напрямками були:
1) народні місії;
2) реколекції;
3) популяризація нових католицьких набоженств. У 1887 року у Львівському монастирі започатковано набоженство до Пресвятого Серця Христового, а в травні 1889 р. саме з ініціативи василіян розпочато перші відправи марійних молебнів протягом цілого місяця, що згодом отримали в народі популярну назву «маївки»;
4) заснування церковних товариств: Апостольство молитви, Євхаристійні дружини дітей (Євхаристійне лицарство) та Марійські товариства (дружини);
5) видавнича діяльність. У 1895 р. створено василіянську друкарню у Жовкві, а з 1897 р. почав виходити щомісячник «Місіонар».
Душпастирська праця василіян та їхня заангажованість у релігійному житті мирян знайшли підтримку серед української людності Галичини. Якщо найперша однотижнева народна місія відбулася у 1889 р., то до 1933 р. василіяни провели назагал 422 місії і дали близько 2000 реколекцій, що тривали від 3 до 8 днів. Апостольство молитви, яке вперше постало у 1884 р. при Лаврівському монастирі ЧСВВ, напередодні Другої світової війни охоплювало вже близько 400 тис. членів. Крім того, до 1939 року серед греко-католиків діяло 350 Марійських дружин (понад 23 тис. членів), які охоплювали різні прошарки українського суспільства (дітей, молоді, пань, чоловіків). У Жовківському видавництві ЧСВВ за 1895-1944 рр. опубліковано понад півтисячі книжок та періодичних видань релігійно-освітнього та наукового характеру! Крім того, Митрополит Андрей Шептицький відразу ж після радянської окупації Галичини восени 1939 р. зініціював створення української редакції «Радіо Ватикан», звернувшись з листом-проханням до папи Пія XI. Провід української редакції «Радіо Ватикан» в Римі був доручений отцям-василіянам.
Нова радянська влада з її атеїстичною ідеологією, намагалася встановити контроль над свідомістю населення Галичини як під час першої окупації Західної України 1939-1941 рр., так і після 1944 р. Радянські чиновники свідомо намагалися нейтралізувати в краї вплив Католицької Церкви обох обрядів. Більшість поляків римо-католиків у 1944-1946 роках було репатріовано до Польщі, чим знищено інституційні структури Львівської архидієцезії. На основі детального плану, розробленого головою Ради у справах Російської Православної Церкви і одночасно полковником НКДБ Георгієм Карповим і особисто затвердженого Й. Сталіним, Греко-Католицьку Церкву позбавлено легальної діяльності на так званому «Львівському соборі» у березні 1946 року шляхом проголошення ліквідації Берестейської унії 1596 року, «возз’єднання з РПЦ» і прийняття юрисдикції Московського патріарха. Ліквідація греко-католицького монашества у 1946-1950 роках була необхідною передумовою, що дозволяла радянській владі поставити остаточну крапку в цьому процесі.
Ліквідація Галицької провінції ЧСВВ радянською владою, 1945-1950 рр.
Можна виокремити 4 етапи керованої з Москви акції щодо ліквідації греко-католицького чернецтва, а саме:
1) збір загальних статистичних даних про чин і конкретні монастирі,
2) арешти ігуменів та провідних єромонахів, конфіскація друкарень, приміщень, майна, з одночасним обкладенням монастирів великим, часто нереальним до виплати податком;
3) концентрування монахів до якогось одного монастиря, розташованого на околиці або в селі, куди з допомогою органів держбезпеки влада звозила монахів спершу одного Чину, а згодом і всіх трьох чоловічих монаших чинів УГКЦ (василіян, редемптористів, студитів). Одним з основних місць спільного утримання монахів стала студитська Лавра у с. Унів, куди у лютому 1949 рр. перевезли і монахів василіян з Крехівського монастиря;
4) остаточна ліквідація греко-католицьких монастирів з арештами та депортацією більшості монахів (було заарештовано понад 30 василіян).
Останніми серед чоловічих монастирів в Галичині було закрито Гошівський монастир ЧСВВ (у березні 1950 р.) та Унівську Святоуспенську студитську лавру (вересень 1950 р).
Ліквідація інституційної структури василіянського монашества зовсім не означала, що ЧСВВ в Радянському Союзі припинив свою діяльність. Розпочався катакомбний період в історії Галицької провінції ЧСВВ, якому передували мученицькі смерті співбратів єромонахів Северіяна Бараника, Якима Сеньківського, Віталія Байрака та владики Перемиського Йосафата Коциловського, які були проголошені блаженними папою Іваном-Павлом II під час його візиту до України у червні 2001 р.).
Галицька провінція ЧСВВ у підпіллі: короткий огляд
У 1949 р. до Галицької провінції належало 145 отців, з яких 54 працювали поза Україною. Згідно із даними, переданими до Риму підпільним владикою Василем Величковським, у ЧСВВ в Україні станом на 1965 р. нараховувалося 59 єромонахів та 45-50 братів. У 1981 р. тут проживало 49 отців-василіян, а станом на 1989 р. — 48 отців, 1 диякон і 40 братів з новиками та кандидатами. Протоігуменами ЧСВВ у підпіллі були о. Віталій Градюк, о. Пахомій Борис, о. Дам’ян Богун та о. Василь Мендрунь. Василіяни мали також своїх підпільних єпископів: Софрона Дмитерка, Йосафата Федорика, титулярного Якова Тимчука.
Спільнотне співжиття монахів було неможливим за радянської влади через постійні переслідування, тому отці та брати жили або зі своїми родичами, або невеликими групами по 2-3 осіб. Новіціят переважно відбувався індивідуально, під опікою старшого, досвідченого єромонаха. Богословську освіту майбутні кандидати до свячень здобували у трьох групах, які діяли цілком незалежно одна від одної у Львові, Калуші та Стрию, під опікою о. д-ра Єроніма Тимчука. Вишкіл єромонахів нагадував заочну форму навчання, адже, з огляду на конспірацію, можливість семінаристам зібратися групою не більше 7-8 чоловік випадала не часто (як правило, лише раз на місяць). Через відсутність підручників, семінаристи користувалися конспектами своїх професорів з філософії та богослов’я, які перекладалися з латинської мови. Іспити приймали протоігумен та о. Єронім Тимчук. Дияконські та єрейські свячення уділялися підпільними владиками, і новоєрей розпочинав своє душпастирство серед греко-католиків.
Душпастирство василіян у підпіллі
Численні джерела (передовсім інтерв’ю, зібрані Інститутом Історії Церкви) засвідчують, що отці василіяни практично ніколи не переривали свого служіння вірним. Вони опікувалися не лише жіночими монашими чинами та згромадженнями (сестрами василіянками, служебницями, мироносицями та Пресвятої Родини), але й окремими сім’ями, спільнотами, забезпечували духовний провід Апостольства молитви, Третього Чину, Марійської дружини по містах та селах Галичини. Зрозуміло, що душпастирство у підпіллі мало свої особливості:
«Кожен священик мав невеличку групку людей, найбільше вірних мирян, яких обслуговували. І самі обов’язки священика зводилися до чого? Щоби відправити Службу Божу, сказати Боже cлово… було важливо щоби повінчати, охрестити дитину, чи, навіть, і поховати. Від священика більше нічого не вимагалося»[1].
Мирянські організації у підпіллі (Апостольство молитви, Марійські дружини) та формування католицької ідентичності
Підпільні священики, і василіяни зокрема, заохочували греко-католиків практикувати свою християнську віру в церковних товариствах, які, за умов відсутності храмів, переносили свою діяльність у домівки вірних. З кінця 1960-х рр. у багатьох селах Тернопільщини василіяни проводили урочисті інтронізації — посвяти родин Пресвятому Христовому Серцю, про які люди ще досі згадують як про найщасливіші моменти свого життя.
Титулярний єпископ Яків Тимчук, будучи сам великим почитателем Пресвятого Серця Ісусового, багато спричинився до організації нових і пожвавлення діяльності вже існуючих спільнот Апостольства молитви в Галичині (спершу на Тернопільщині та Івано-Франківщині, а у 1970-1980-х рр. і на Львівщині). Він був їхнім справжнім опікуном і духовним провідником, адже люди були спраглі Божого Слова і намагалися використати кожну можливість взяти участь у Літургії, приступити до Святих Тайн. Владиці Якову допомогали не лише його співбрати по Чину (оо. Мар’ян Когут, Мар’ян Чорнега, Йосиф Новак, Лаврентій Любомир, Єронім Кокоцький та ін.), але й так звані «ревнителі». Ними ставали, як правило, старші жінки пенсійного віку, які збирали спільноту з 15-30, а часом і більше людей. У Львові, зокрема, ревнительками були Катерина Радкевич, Розалія Романишин, Анна Кузнєцова, у Самборі — Марія Сенчишак. Отець Єронім Кокоцький, який допомагав єп. Якову опікуватися спільнотами Апостольства молитви у 1980-х рр., зазначає, що було десь близько півторасотні ревнительок. Ревнителька у спільноті займалася організаційними справами: «кожному таємнички давала, ...організувала, щоб кожний знав день, коли йому винагороджуюче Святе Причастіє прийняти, щоб він міг прийти… на Службу Божу». Ревнительки дбали також про те, щоб члени спільноти знали, а якому наміренні молитися і причащатися, адже існували «намірення Апостольства молитви…, від Папи, є місцеве, і місійне намірення».
Вірні, які творили підпільні спільноти Апостольства Молитви, були свідомі, яке важливе зобов’язання беруть на себе, і з великою жертовністю його сповняли. Отці василіяни майже щотижня відправляли Служби Божі для членів Апостольства молитви, які мали змогу висповідатися, приступити до Святого Причастя та вислухати науку. Отець Єронім Кокоцький напрклад, мав, як правило, на вихідних по 3 Служби Божі щоденно. Члени Апостольства молитви продовжували дотримуватися особливого пошанування перших четверга, п’ятниці та суботи нового календарного місяця, коли у різних приватних помешканнях відправлялися «в 1-ий четвер Служба Божа, Свята година, сповідь і Суплікація. В п’ятницю чиїсь Служби Божі, які мусять бути в хаті, в кого не можна [зібратися]. В суботу – [молебень] до Матері Божої»[2]. Члени Апостольства молитви намагалися ні за яких обставин не пропускати святкувань перших четверга-суботи. Пропустивши молитву у своїй спільноті через державну роботу, члени Апостольства молитви приєднувалися того дня до іншої спільноти. Зокрема, Марія Барнич згадує, що у першу п’ятницю вона з багатьма іншими їздила у с. Рожалів, де жив о. Меланій і куди доїжджав о. Маркіян Когут. Вона ж підкреслює, що «чи сніг, чи дощ, чи хто знає що... Не зважаючи на ніщо, першу п’ятницю ми мусіли мати»[3]. На спільних зустрічах, у приватній квартирі могло зібратися навіть 42 людини. Після богослужень і молитов була також як правило спільна трапеза, яку готувала родина, яка приймала в себе того разу спільноту. Вірні також збиралися, найчастіше по суботах, на самостійні відправи Святої години та Хресної дороги, відмовляння вервиці. В червні проводились молебні до Найсвятішого Серця Ісусового. Службу Божу з посвяченням віночків на свято Пресвятої Євхаристії члени Апостольства молитви намагалися, за змогою, робити десь у сільській місцевості, що дозволяло провести святкування у більш відкритий спосіб. Це робилося заради молоді, щоб могли побачити богослуження не лише за зачиненими дверима.
Релігійна література та значення «Місіонаря» в підпіллі
Публікація нової релігійної літератури за радянської влади була річчю немислимою. Ті, хто бажав довідатися щось про релігію та християнство змушені були звертатися, як не парадоксально це звучить, до атеїстичної літератури. Релігійна ж література мала статус нелегальної. Греко-католики намагалися зберегти якомога більше видань з міжвоєнного періоду. Особливу цінність для багатьох становили журнали «Місіонар», які подавали багато оповідань, цікавих прикладів покликаннь, навернень і випадків оздоровлень[4]. Люди зберігали як окремі номери, так і цілі річні підшивки «Місіонарів». Відбувався обмін окремими журналами та духовною літературою. Анна Задорожна свідчить:
«якщо попадалася вже якась книжечка релігійна, чи про життя святих,… то звичайно, що не було такого, щоби хтось собі прочитав і заховав, більше нікому не дав. Тут же прочитала та родина і від тої родини переходило до іншої, від тої до третьої і так, поки не перечитали всі. Таких книжок ніхто не ховав для себе, а старалися поділитися з усіма»[5].
Багато духовної літератури збирали і роздавали мирянам підпільні отці, які не обов’язково належали до василіянського Чину, зокрема о. Петро Городецький. Однак, оскільки це було надзвичайно ризиковоно як для підпільного священика, так і для того, хто брав журнал чи книжку, тому вірними практикувалося переказування прочитаних у «Місіонарі» чи книзі оповідань одні одним. Не припинялася за підпілля і творча діяльність окремих священиків, які співпрацювали з василіянами. Отець Віталій Дуткевич, ЧСВВ, зазначає, що на формування його священичого світогляду мав великий вплив о. Осип Годунько, який займався духовною опікою серед української інтелігенції та студентства м. Львова. Отця Годунька він охарактеризовує як бібліографа, церковного письменника та поета, який давав йому читати багато різної духовної літератури а також свої твори.
Василіяни також у Прибалтиці, зокрема у Вільнюсі, з допомогою о. Володимира Прокопіва підпільно друкували «ксерокопіювальним способом» релігійну літературу та молитовники. З початку 1980-х рр. за її перевезення і розповсюдження відповідав о. Віталій Дуткевич, про що серед василіян знав лише о. Єронім Тимчук. Була налагоджена ціла система перевезення книжок з Литви: вже готові видруковані матеріали, що не були переплетені, партіями перевозилися до України довіреними особами, що передавали їх отцям василіянам, які, вже в свою чергу, дбали про переплетення та поширення книжок серед монахинь і мирян, що займалися їх реалізацією. Таким чином, наприклад, було розмножено і поширено серед вірних кількатисячний наклад катехизму «Божа наука». Василіяни також підтримували зв’язок із самвидавчим журналом «Хроніка Католицької Церкви в Литві», куди надсилали інформацію про переслідування владою українських греко-католиків.

Радіо Ватикан та радіопроповіді василіян
Українська редакція «Радіо Ватикан», яку зорганізували і провадили отці василіяни у Римі, у 1948 р. після п’ятирічної перерви відновила свої радіотрансляції, а з січня 1966 р. вже почала виходити щоденно, передаючи відтоді регулярно до України не лише радіопередачі, але й щонедільну співану Літургію з проповіддю. Радіопередачі готувалися отцями василіянами на українську церковно-історичну тематику, богословсько-біблійну та морально-повчальну, а також катехитичну, надаючи таким чином греко-католикам в Україні не лише інформацію, але й духовну та моральну підтримку, відповідні знання з історії своєї Церкви, обряду. Більше того, щоденні радіотрансляції «Радіо Ватикан» стверджували почуття єдності із Вселенською Церквою. Багато опитаних греко-католиків зазначали у своїх інтерв’ю, що часто за умов відсутності підпільного отця, саме завдяки радіотрансляціям «Радіо Ватикан» могли щонеділі взяти участь у Службі Божій. Це, безумовно, мало величезне значення для вірних підпільної УГКЦ в Україні.
Підсумовуючи, можемо ствердити, що в умовах, коли з другої половини 1940-х рр. радянською державою в Галичині насаджувалося православ’я, саме католицький вимір віри став для багатьох греко-католиків мірилом вірності Апостольській столиці. За таких обставин активне душпастирство василіян, що не лише уділяли вірним церковні таїнства, але й опікувалися спільнотами Апостольства молитви, проводили інтронізації та посвяти родин Найсвятішому Серцю Христовому, радіотрансляції «Радіо Ватикан», а також спільні відправи самими вірними молебнів, вервиць і католицьких набоженств, засвоєння духовної літератури, були тими чинниками, що дали можливість зберегти ідентичність греко-католиків в умовах підпільного існування УГКЦ у Радянському Союзі.


Світлана Гуркіна, Львів
Ця доповідь була виголошена під час наукової конференції «ЧСВВ: історія та дослідження», яка відбулася 11-13 листопада 2004 р. у Шяуляї та Вільнюсі (Литва).
______________________________________________________________________
[1]Інтерв’ю з о. Віталієм Дуткевичем, ЧСВВ, від 6. 02. 1999, м. Львів // Архів Ііституту Історії Церкви (далі — АІІЦ), П-1-1-946.
[2]Інтерв’ю з п. Анною Костюк, від 19. 07. 2000, м. Львів // АІІЦ, П-1-1-64.
[3]Інтерв’ю з п. Барнич Марією, від 17.10.1999, Львівська обл., м. Червоноград // АІІЦ, П-1-1-1049.
[4]Інтерв’ю з м. Констанцією (Оксаною Сенюк), ЧСВВ, від 10.09.2000, м. Львів // АІІЦ, П-1-1-1153.
[5]Інтерв’ю з п. Анною Задорожною, від 2.09.2000, м. Дрогобич // АІІЦ, П-1-1-1158.