Drukuj

МАТЕРІАЛИ ДО ІСТОРІЇ УГКЦ о. Петро І. Кушка ЧСВВ

Сьогодні ольштинська парафія відзначає 30-ліття свого існування. За цих тридцять літ відбулися такі великі зміни в Європі, в Польщі, в житті Греко-Католицької Церкви та української громади в Польщі, що деяким молодшим людям вже важко собі навіть уявити в яких умовах починала творитися ця парафія у 1979 році [1].

Доповідь опрацював я на підставі записок, які знаходяться у зошиті парафіяльних оголошень за роки 1980 – 1983, коли то душпастирську працю в Ольштині розгортав о. Петро Кушка ЧСВВ. Умови, в яких засновувалося це душпастирство, добре відображає вступ о. Йосафата Романика ЧСВВ, тодішнього Протоігумена василіанської провінції у Польщі, до першого зошиту оголошень ольштинської парафії (тоді говорилося: душпастирської станиці). Ось його зміст в цілості, так як був записаний рукою о. Йосафата [2].

9.ХІІ.1979.
"За ласкою і поміччю Божою, завдяки дуже прихильній поставі нового Вармінського Єпископа Преосвященного Йосифа Ґлємпа, силою декрету Еміненції Кардинала Стефана Вишинського, Ординарія для вірних греко-католицького обряду в Польщі, з дня 26 листопада 1979, ч. 3428/79/З, - повстала нова станиця для вірних гр.-кат. обряду в Ольштині.
Для наших Богослужень удоступнили свою святиню ОО. Бернардини [3] в Ольштині при вул. Виспянського 5. Завдяки їхній гостинності наші вірні будуть мати змогу в кожну неділю і свято громадитися на Богослуження в рідному обряді.
Сподіємося, що вірні в Ольштині і в околиці потрафлять оцінити ту ласку Божу, якою є нова станиця, і численною участю у Богослуженнях дадуть доказ, що на той дар Божого Провидіння і на дальшу Божу опіку над ними заслугують.
Сподіваємось також, що наша молодь, якої в Ольштині є багато, буде брати живу участь в житті нашої нової станиці.
А нову, наймолодшу нашу станицю, віддаємо в особливу опіку Божій Матері і Цариці нашого народу, Пресвятій Діві Марії.
Станицю в Ольштині обслугуватимуть ОО. Василіяни з Варшави. Вправді, передаючи Ольштин до обслуги ОО. Василіянам, о. Мітрат Стефан Дзюбина застерігся, що згідно з рішенням Перемиської Капітули, ту станицю передають до обслуги не Чинові, а особисто о. Йосафатові Романикові і то тільки тимчасово – доки не висвятяться нові дієцезіяльні священики, які переберуть від о. Романика обслугу Ольштина. Одначе, як сказав о. Мітрат, стнеться це не скоріше, як за п’ять літ. Мимо так некорисного для Чина поставлення справи – ми однак рішилися приняти Ольштин і на таких умовах, щоб тільки станиця в Ольштині могла повстати і діяти. Колиб ми (Василіяни) Ольштина до обслуги були не прийняли, то треба було б чекати ще кілька літ на те, щоб могли її обсадити дієцезіяльні священики, а за той час щораз більше наших людей відходило б від своєї Церкви і обряду, а й не знати, чи тоді вже взагалі вдалося б станицю в Ольштині ериґувати" (заснувати – ред.).

Цей вступ уважному читачеві може сказати дуже багато. Спробуймо виділити деякі деталі, які для сьогоднішньої людини вже не є очевидні.
У Польщі наша Греко-Католицька Церква на той час не мала правового визнання (brak osobowości prawnej), наслідком чого було те, що не могла будувати власних храмів, не мала власної структури ні власного єпископа. З повноваження апостольської Столиці обов’язки єпископа-ординарія для греко-католиків виконував Архієпископ Варшавський Кард. Стефан Вишинський, Примас Польщі. Тільки йому було дане повноваження встановляти душпастирські станиці для греко-католиків та назначувати душпастирів.
Єпископ Юзеф Ґлємп довгі роки був особистим секретарем Примаса у Варшаві та душпастирем юристів, які щорічно проводили реколекції у нашій церкві на Мйодовій, звідси добре особисте знайомство о. Йосафата з єпископом.
Генеральним Вікарієм для греко-католиків у тому часі був о. Митр. Степан Дзюбина, тому з ним велися переговори про обслугу Ольштина. Варто відмітити, що це о. Йосафат у своїй далекозорості наполягав на тому, щоб творити наші душпастирства у містах, головно у воєвідських і академічних центрах (не по селах, як вважав о. митр. Дзюбина), а на Ольштині йому особливо залежало. Тому й готовий був пожертвувати інтересами Чину, щоб тільки послужити вірним, яких вже тоді було тут дуже багато. І сам особисто прийняв обслугу цієї нової станиці, не зважаючи на те, що мав вже тоді прожитих 60 років життя, був слабкого здоров’я і сам не їздив автомобілем, не мав водійських прав, а як Протоігумен василіан та парох варшавської парафії, мав доволі багато різних занять. Він отже був першим душпастирем в Ольштині – формально до листопада 1982 року, а практично о. Петро Кушка ЧСВВ почав його замінювати від березня 1980 р.
При заснуванні цього душпастирства помагали також жителі Ольштина, серед яких годиться згадати п. Степана Чебеняка, який мав широкі контакти в різних впливових колах тодішнього Ольштина і багато помагав різним людям, а у той час також отцю Йосафатові Романику.
Годиться тут також згадати недавно померлого п. Івана Шкільника, який має великі заслуги для церковного співу, а в самому початку помагав вести спів тоді початкуючий монах (щойно після новіціяту, який закінчив 02.02.1980 р.), а сьогодні єпископ – Владика Василій Медвіт ЧСВВ, який протягом майже двох років приїздив з Варшави, спершу з о. Йосафатом, а потім з о. Петром, щоб «розспівувати» громаду.
* * * * * * * *
А тепер деякі інформації з зошиту оголошень, які помагають зрозуміти перші кроки, що їх ставило наше душпастирство, побачити його малі, але зростаючі успіхи, відчути труднощі і журби. Перший робочий запис у цьому зошиті вчинений під датою 23.03.1980. Була це 5-та неділя Великого посту. Читаємо там інформацію про це, що цього року, як духовне приготування до свят Христового Воскресіння, відбудеться великодня сповідь протягом лише одного дня, в суботу перед Квітною неділею – до, і після обіду. Немає ще мови про звичайні чотириденні реколекції. Також є згадка, що на Великдень "перед Сл. Божою (буде) посвячення нового фелона для станиці", мабуть першого. Досі усі ризи отець привозив з собою з Варшави.
Під датами 4 та 25 травня знаходимо радісну згадку про те, що вже цього року перших четверо дітей приступили тут до першої св. сповіді та Св. Причастя.
Замітку [4] в зошиті оголошень після дати 8.06.1980 наведу в цілості:
"При кінці червня 1980 р. наступила в Ольштині зміна місцевого пароха і Ґвардіяна ОО. Бернардинів.
З цією хвилиною, в наслідок натисків Виділу до Справ Віроісповідань (Wydz. ds. Wyzn.), а правдоподібно також і інших чинників, не дозволили нам відправляти у свята, які припадають в середині тижня. Відправляємо тільки в неділі. Перший раз Сл. Божої не було на св. Івана Хрестителя – 7.07, пізніше на св. Ап. Петра і Павла і дальших".
Текст не вимагає коментаря. Опісля постійно, неначе приспів повертається оголошення: у свято Сл. Божої в Ольштині не буде [5]. Перед святами Переображення ГНІХ і Успення Пресвятої Богородиці пригадка: "Можемо відправляти тільки в неділю!" [6], яка від часу до часу повертається в оголошеннях і пізніше.
Радісну подію звіщає оголошення з 19.10.1980: "вийшли вже оповіді; в наступну неділю (26.10.1980) перший в Ольштині шлюб".
30.11.1980 у зв’язку з забороною служити наші Літургії у свята, що випадають серед тижня, появляється оголошення: "йдуть вже переговори про Сл. Божі на наші Різдвяні Свята", а тиждень пізніше [7] радісна замітка червоним кольором: "будуть Сл. Божі у Свята Різдва Христового: 10:30 і 16:30 в 1-ший і 2-гий день". В оголошеннях наступної неділі читаємо ще доповнення: "Так само на Новий Рік і Богоявлення" [8]. Появляється також оголошення, що "21.12 завитає до наших дітей Св. Миколай. Родичі нехай про це пам’ятають і задбають, щоб не прийшов з порожнім мішком". [9] Це свідчить, що вже з першого року громада була жива, а душпастирство не обмежувалося до лише служіння Св. Літургій, проповідей, сповідей. Хоч у дуже скромних можливостях, все таки ми пробували робити щось більше, а основною журбою були діти і намагання, щоб їх наблизити до церкви, щоб вони тут знаходили своє властиве місце.
1981 рік
У перший день Різдва Христового – 7 січня – відбулось посвячення чергового нового фелона. У замітці після Свят читаємо: "На перший день Різдва були о. Протоігумен [10] і я [11]; один з нас сповідав (я з рана, отець по полудні). До полудня була повна церква людей, по полудні багато менше… В другий день Свят більше людей було по полудню…".
Атмосферу свят і давнього звичаю чимскоріше зачерпнути свяченої води віддає замітка зроблена після Богоявлення (19.01.1981 р.):
"Рано було дуже багато людей, так як на Різдво. Перед Сл. Б. ще багато сповідались. Водосвяття випало гарно, але потім люди страшно товпилися і сварилися. Води трошки бракло. По обіді людей менше, за то все відбулося дуже спокійно. Води залишилося. Часу було акурат добре. Закінч. в год. 17:50; спрятувачка [прибиральниця] вспіла ще спрятати [прибрати] цілу церкву".
У цих замітках дається відчути радість душпастиря, коли людей багато. Значить є для кого приїздити, є кому служити. Душпастир чується дуже потрібний для цієї громади. Це неначе додавало крил.
Дається також відчути дискомфорт «бути в наймах», служити в чужій церкві, де є напруга часу, такий трохи страх, щоб не викликати конфлікту з господарями, бо вони зараз мають свої богослужіння, щоб їх не дразнити. І якось нам вдавалося менше-більше мирно укладати наші стосунки з отцями францисканцями, хоч деколи доходило до малих напружень.
У другому році душпастирювання в Ольштині у Великому Пості вдалося зорганізувати вже повні, 4-денні великопісні реколекції. Ці перші реколекції, які закінчувалися у першу неділю Вел. Посту, проводив о. Йосафат Романик ЧСВВ. У сповідях усі чотири дні помагав нам о. Іван Яремин, тоді 70-літній парох з Пасленка. В замітці відмічено: на реколекціях "дописала молодь. Дітей зовсім не було!" [12].
24.05.1981 вже вдруге в Ольштині відбулося Перше Святе Причастя дітей. Цим разом у зошиті оголошень записані їхні дані. Було їх троє: Анна Кантор, Юрій Деревецький і Марія Ціхоцька. Дітей підготовляли сестри служебниці, які приїздили з Варшави, оскільки в зошиті записано: "подякувати родичам; подякувати сестрам".
Травень 1981 року записався в історії церкви (в Польщі і не тільки) двома подіями: 13 травня стався замах на життя папи Івана Павла ІІ, а 28 травня помер Кард. Стефан Вишинський, який мав повноваження Апостольського Престолу виконувати обов’язки ординарія для вірних Східних Церков у Польщі. На його похорон вперше офіційно приїхав представник Греко-Католицької Церкви в сані єпископа, делегований Блаженні-шим Патріархом Йосифом Сліпим – Владика Мирослав Іван Любачівський, Коадіютор Блаженнішого Патріарха. Це після депортації у 1947 році перемиських Владик бл. свщм. Йосафата Коциловського та бл. свщм. Григорія Лакоти до Радянського Союзу, перший офіційний візит греко-католицького єпископа у комуністичній Польщі. Плодом цього візиту були м. ін. перші священичі свячення в нашому обряді, яких 4 червня Владика Мирослав Любачівський уділив двом нашим люблінським семінаристам у Перемишлі [13].
Під кінець червня 1981 року наступила зміна настоятеля господарів храму. Новим ґвардіаном [14] і парохом став дотеперішній сотрудник, славно-звісний о. Мар’ян (Ваховіч), [15] який протягом наступних кількох років не завжди полегшував нам життя. Це з ним звів я цілу баталію за те, щоб вінчання наших вірних могли відбуватися у храмі на Виспянського, де ми щонеділі служили наші богослужіння. Справа дійшла до Вармінського єпископа, яким був тоді зичливий нам Єп. Едмунд Піщ. Після телефонної розмови, яку єпископ провів з отцем ґвардіяном у моїй присутності, вже більше проблем зі шлюбами не було.
В оголошеннях з 4.10.1981 читаємо, що в неділю, 18.10, будемо святкувати храмовий празник Покрова Пресвятої Богородиці і дальше: "В ту саму неділю буде посвячення чотирьох нових дальматик для служачих". Ця записка спонукує привернути трішки уваги саме до служачих. Перші служачі зголосилися вже з перших неділь нашого душпастирювання і були це старші хлопці, тобто учні останніх класів початкової школи (7-8 кл) або вже й середніх шкіл. У першій команді були: Мірек Кубах, Андрій Рацький, Ярко Чебеняк, Мірек Ліпінський, та ще дехто. А потім підходили молодші і постійно був повний склад служачих, так з самого Ольштина, як і з околишніх сіл, а навіть з околиць Ілави. Вони дуже багато мені помагали і завжди міг я розраховувати на їхню компетенцію, ретельність та чесність. Вони справді хотіли служити (не тільки „парадувати”), і для цього служіння жертвували деколи багато свого вільного часу і зусилля. Перед Літургією священик звичайно сповідав, а служачі за той час підготовляли все потрібне до Літургії – накривали престол вишиваним обрусом, розкладали ризи, чашу і все інше потрібне до Проскомидії; після Літургії все докладно прибирали, під час коли отець приймав вірних, які приходили з різними справами. На початках багато помагали також поза захристією, м. ін. супроводжаючи отця під час перших душпастирських відвідин: хлопці відшукували адреси тих, які запрошували на «коляду» [16], а потім ходили з отцем, щоб показати ці адреси. Таких служачих, які були в Ольштині в тому початковому періоді та за весь час мого служіння тут, зі свічкою шукати.
В неділю, 13 грудня 1981 року, проголошено у Польщі воєнний стан, що також позначилося на праці нашого душпастирства. Ось бо на неділю 20.12 ми підготовляли зустріч дітей із «св. Миколаєм», а тим часом я не одержав пропуску (przepustki) на виїзд з Варшави і зовсім не приїхав до Ольштина [17]. Потім однак давалося якось долати труднощі, отримувати відповідну кількість талончиків на паливо, і вдалося нам вдержати душпастирство без більшої шкоди. Щоправда не доїхав я на першу Службу Божу у перший день Різдва Христового – 7.01.1982 року, але не так із-за стану воєнного, як із-за снігових заметів і засипаних доріг – доїхали ми з Варшави не на 10:30, а щойно на 16:30 [18].
1982 рік
Мимо несприятливих умов стану воєнного, в січні 1982 року вдалося нам розгорнути черговий вид душпастирської діяльності – душпастирські відвідини у хатах зі свяченою водою – «коляду». Ці відвідини відбувалися тільки неділями по Сл. Божій до пізнього вечора і тривали до кінця травня (з перервою у великодньому часі) [19]. Тривали б довше, але з початком червня я був перешкоджений і якийсь час мене заміняли тут інші отці.
Під датою 7.03.1982 знаходимо в оголошеннях коротенький сигнальний запис: "привітання сестер". Ці два слова говорять про дуже визначну, знакову, переломну подію в житті ольштинської парафії: в Ольштині при вул. Карловіча 8 квартиру (цілий сегмент у тзв. szeregowcu) з невеликим городом купили сестри Служебниці Непорочної Діви Марії і на кінець лютого там замешкали перші сестри, було їх три, а серед них сьогоднішня настоятелька – с. Оксана С. Ващур. Це було перше місце, про яке ми могли сказати, що воно було «наше», де можна було прийти як до «своїх». Дуже скоро дім сестер стався таким місцем, яке гуртувало наших людей, і в якому ми направду почувалися добре. Він став також сильним опертям для священика, який, пригадаймо, весь час кожної неділі доїздив з Варшави [це відстань більше 200 кіл.] – було вже де зупинитися, в разі потреби заночувати, сестри стали також посередниками в різних справах, головно коли траплявся похорон чи інші потреби.
Але чи не найважливіша їхня місія – з цього часу сестри систематично зайнялися катехизацією наших дітей. Дотепер, оскільки добре пам’ятаю, доїжджаючи з Варшави, займалися тільки підготовкою дітей до І сповіді і Св. Причастя, цього року від вересня почалася вже систематична катехизація за класами у катехетичному домі при новозбудованому костелі на вул. Кард. Вишинського, де з відкритістю і справжньою зичливістю прийняв нас тодішній парох – кс. Др. Генрик Мадей. Там також відбувалася катехизація молоді шкіл понад початкових, яку вів сам отець Петро ЧСВВ. Заняття з дітьми відбувалися в п’ятницю ввечері та в суботу, з молоддю – в суботу. Дітей з-поза Ольштина сестри збирали на навчання релігії в неділю по Службі Божій [20]