Створено: Четвер, 17 вересня 2009, 02:00
Автор: bazylianie.pl
Інтерв’ю з Преосв. владикою Василієм Медвітом (ч. 1)

- Владико, насамперед хочу привітати Вас з потрійним ювілеєм, який має місце у 2009 році: 60 ліття від дня народження, 25 ліття священства і 15 ліття єпископського служіння.
- Дякую! Насправді мої ієрейські свячення відбулися 31 травня 1984 р., єпископська хіротонія – 12 липня 1994 (на свв. Петра і Павла), а 23 липня мені виповнилося 60 років життя.
- Ви, Владико, походите з княжого міста Перемишля, родовитий перемишлянин. У цьому місті Ви народилися і закінчили свої перші школи.
- Так, до 18-го року життя я постійно проживав у Перемишлі. Тут закінчив початкову школу і ліцей. З хвилиною виїзду на вищі студії у Люблін, монастир – Рим – праця, тощо, я став рідше перебувати у моєму рідному місті. Все ж таки, я його ніколи не покидаю. - Ваша хата була патріотичним осередком і тут Ви отримали виховання в українському дусі.
- Моя хата була дуже патріотична, але я це вже знаю зі спогадів моїх батьків. Я народився вже в 1949 році, і не пам’ятаю тих подій. Вся ця епопея вже була закінчена і мій батько вже повернувся з Явожна. Мій тато був дуже заангажований у визвольні змагання УПА, в нас в дома була “клітина“ (збірний пункт, де збиралися провідники). Це було в перші повоєнні роки. На нещастя, на них доніс Ярослав Гамівка, син нашого греко-католицького священика Павла Гамівки, – мій тато і мама завжди про це згадували. Вкінці мого тата заарештували і посадили в концтабір Явожно, де він трохи просидів разом з деякими нашими священиками.
- Отже, батьки виховували Вас на українського патріота.
- Так, батьки виховували мене патріотом, але розумним, не ура-патріотом. Мої батьки навчили мене одного: “Пам’ятай – хто ти, і завжди будь собою“. Мій тато завжди мені казав: «Сину, ніколи не цурайся того, що ти Українець. Завжди будь собою, тому, що Поляки – це також дуже патріотичний народ і вони шанують інших патріотів. Вони можуть мати до нас такі, чи інші історичні застереження, як це буває між двома сусідніми народами, але вони шанують патріотів. Коли говоритимеш, що ти – Українець, вони нічого поганого тобі не скажуть». І, справді, змалку мені ніхто ніколи не сказав: «Ty, Ukraińcu».
Ну, може єдиний раз, мій товариш так сказав, і ми з ним навіть, як то діти, трошки пошарпались. Тоді його мама прийшла до моєї мами із скаргою. Мама і питає мене: «Що сталося?» Я відповів, що він образив мене, як Українця. Тоді мама звернулася до сусідки: «Прошу пані, ми є Українці з Українців. Ціла вулиця Владиче знає, що ми Українці, бо ми тут живемо ще з австрійських часів. То чого ви хочете від мого сина? Чому ви йому це пригадуєте? Він і без цього добре знає, хто він, і цього не цурається». І після того я вже ніколи не мав з цього приводу жодних неприємностей.
Друга річ. Колись, заповнюючи документи, скрізь треба було писати свою національність. Я завжди писав Українець, і ніколи не мав через це неприємностей, а закінчив одну школу, потім другу, пішов на вищі студії. Коли я уже працював ветеринаром, то всі мої товариші знали, що я Українець. Тоді вони завжди заступали мене на наші релігійні свята, а я заступав їх на римо-католицькі свята. Так ми жили.
- Вашим батькам під час Акції «Вісла» вдалось залишитися у Перемишлі.
- Так, моїх батьків не переселили. Їм пощастило, також тому, що в місті це важче проходило. Цілі села вивозили, а люди, які жили в містах, то вони були розсіяні і їх тяжче було розшукати. Ми, щоправда, мали такого дуже «доброго» сусіда, який ходив до Бюро Безпеки і доносив, що на Владичу ще є такі Українці Медвіти і їх також треба вивезти. Однак, склалося так, що в нас була дуже велика квартира і в нас поселили офіцерів, які займалася тою репатріаційною акцією. Мама їм якось допомагала, варила, тощо. Котрогось разу прийшов один із тих офіцерів, поручник, і каже: «Ну, пані Медвітова, ви маєте дуже доброго сусіда, який вже втретє до нас приходив, щоб ми вас виселили. Але вже більше не прийде, бо ми його спустили по сходах». Отже, всюди були люди. І так ми залишилися у Перемишлі.
Треба також признати, що моєму батькові дуже допомогли Євреї, які були тоді при урядах. Мій батько вихований у Перемишлі, де колись було дуже багато Євреїв. Він дитиною грав з ними в м’яча, бавився і дуже добре знався, навіть навчився трошки говорити з ними на їдиш. А потім мої батьки, в часі війни, переховували єврейку. Це була дочка приятеля мого батька Стеля Груфт, а по чоловікові – Стеля Гольд, яка, якщо живе ще в Тель-Авіві, то мала б біля 80 років. Вона пізніше розказувала про це перед комісією Яд Вашем, і мої батьки дістали від Яд Вашем титул Праведників народів світу. Хочу згадати, що мої батьки переховували її разом з о. Василем Гриником, бо коли біля нашої хати починалося уже робитися небезпечно, тоді вони вечором ту дівчинку запровадили до нашої греко-католицької Консисторії. А там о. Гриник переховував багато Євреїв, хоча, на жаль, ніхто не здобув для нього титулу Праведника народів світу в Яд Вашем. Це годиться пам’ятати, бо часто говориться про нас, Українців, що назагал ми вбивали Євреїв, а це є неправдою. Хоча, можливо і були такі одиниці, бо в кожному народі є різні люди. Однак таких Українців, які переховували Євреїв у роки війни було багато, і в тому числі – отець Гриник.
А вертаючись до справи переховування моїми батьками єврейської дівчинки, то коли біля нашої хати трошки заспокоювалось, вона поверталася до нас. Батько її виховував, навчив творів Шевченка, молитов, математики – то була така домашня школа, бо що ж було з нею робити? На вулицю не випускали, бо її риси обличчя з місця можна було пізнати, що вони єврейські. Батько спочатку навіть казав, що може б її охрестити, метрику написати. Але о. Гриник заборонив, кажучи, що коли вона вже буде повнолітня, тоді сама собі вибере віру, а насильно ніхто нікого не буде хрестити. Так її переховали. Потім вона виїхала до США і далі – до Ізраїлю.
- І через це Євреї пізніше вам допомагали?
- Так. Через ті різні знайомства вдалось батька витягнути з Явожна. Мама могла також до Явожна висилати пачки, бо ж там легко не було.
- Владико, всім добре знаний ваш оперний тенор. Чи Ви почали співати ще в молодості у Перемишлі?
- Ну, з того вже мало що залишилось, а «оперний» – то забагато сказано. Але, так, я співав вже змалку і успадкував це по моїй мамі, яка дуже гарно співала. Спочатку я сам співав удома, так, як звичайно співають діти. Коли мені було 7 років (1956 року) батько завів мене до УСКТ (Українського Суспільно-Культурного Товариства) і пам’ятаю, що я страшно не хотів йти, але він взяв мене за руку і таки завів. Там була пані Богачевська, потім п. Ольга Лебедович, но і п. Володимир Пайташ, відомий наш перемиський церковний і суспільний діяч. То була група людей, яка нами, молодими, опікувалася. Пізніше я пішов до хору і п. проф. Ярослава Поповська, яка займалася співом, почула, що щось з мене може бути, і так воно почалося. Пізніше я був в хорі, також в театральному гуртку.
- І вже тоді у Вас були дуже широкі зацікавлення.
- Мене багато речей цікавило, але не все. Мене ніколи не цікавив спорт. Це були дві трагедії мого батька: перша, що син пішов у монастир, а друга, що син взагалі не цікавився спортом. Мій тато ж, великий спортсмен, в «Сяні» грав в копаний м’яч (суч. - футбол). Він мав багато різних нагород, але під час війни те все пропало і врятувався тільки один кубок.
Найбільше я люблю і цікавлюся природою. Дуже люблю село. Можливо це так сталося тому, що я змалку їздив у село, бо ж з селом я нічого не маю спільного, я ж міщух з діда прадіда. Але, коли я був ще малий, ми почали їздити на село до Рокшиць біля Перемишля і ми там сиділи по два місяці на свіжому повітрі. Я там навчився корови доїти, пасти, в жнива допомагав так, як сільський хлопець. Там я проводив таке своє дитинство босоноге. І те все в мені залишилося.
Окрім цього мене дуже цікавила залізниця, праця на ній. Поїзди – я міг на них дивитися годинами. Завжди мріяв, щоб переїхатися на паротязі, а потім на електровозі. Вивчав усі дорожні знаки, якими користуються на залізничному шляху: світлофори, тощо. Потім прийшло зацікавлення літаками, але не військовими, лише пасажирськими. І заново мрія, щоб засісти в кабіні літака. Це і сьогодні мене цікавить. У школі мене цікавила історія та біологічні науки. З історії, цікавив мене старовинний період, в особливий спосіб історія древнього Єгипту. Вивчав на пам’ять імена фараонів та їхні династії від Нармер-Менеса через Рамзеса ІІ до Птолемеїв.
- Які тоді мрії були в голові малого Ігорчика Медвіта? В дитинстві, ким Ви бажали стати?
- Мені було сказано, що переді мною три дороги:
Перша – це акторство, а особливо оперний спів. Мій товариш, який сам закінчив Музичну Академію у Варшаві, завжди мене заохочував, що він знайде мені вчителя у Варшаві і буду вчитися співу. Взагалі акторство – це було щось, що я любив, охоче виступав, виголошував різні декламації.
Друге – це був лікар, бо дійсно я з дитинства хотів бути доктором медицини.
А потім – священик. Мені треба було вибирати між тими трьома покликаннями, і я вибрав.
- Дивлячись на шлях Вашого життя складається враження, що в якійсь мірі Вам вдалось ці дитячі мрії поєднати і реалізувати.
- Очевидно, можна і так сказати. Спершу я дійсно став лікарем, хоча і ветеринаром. Крім того, в нашому обряді, щоб стати священиком, треба вміти також і співати. Не можна сказати, що священик повинен бути актором, бо як ти є актором, то вдаєш, граєш когось іншого. Слово! Священик та актор вживають силу слова. Користуються ним, щоби передати «Щось» людям. Це «Щось» інше в актора та ще інше в священика, тут ідеться про Слово Боже, про Божі Правди. Акторові та священикові потрібно відваги, щоб про це голосно сказати. А те, що говориш не завжди є популярним, особливо, коли йдеться про Божі Справи. Священик мусить жити тим, що говорить. Актор не мусить, він лише грає. Але вони обидва мусять бути переконливими, бо ті, перед якими стоїш, яким говориш, зразу відчувають нещирість. Особливо це стосується священика.
Але священикові потрібно обов’язково мати якесь чуття присутності інших, потрібно не боятися людей. Я не боюся людей. Чим більше народу в церкві, тим ліпше. Адже чим більше народу, тим ліпше мені говориться проповідь. І справді, я ніколи не хвилювався (в негативному розумінні) раніше на сцені, у мене ніколи не було хвилювання, яке паралізує перед людьми. Ці прикмети священикові дуже придаються, але це треба брати в позитивному значенні. Якщо хтось має грати того, ким не є, то ти тоді будь тільки актором, але ніколи – священиком.
- А як виглядала Ваша участь в церковному житті Перемишля?
- Хрестили мене в хаті. Отець Сильвестр Крупа, який вийшов з Явожна, був вже в Перемишлі і мій батько попросив його до хати, щоб мене охрестити. Він охрестив мене, але тільки з води, а св. Тайну миропомазання я прийняв пізніше, коли мені було 14 років. З нашою Церквою я зустрівся, коли мені було 7 років, бо наші богослужіння почали відправлятися у Перемишлі в 1956 році. Правилось в церковці на Болоню, де тепер є православна церква, і пізніше почались відправи в костелі Серця Христового. І пам’ятаю, що рано о годині 9 була одна Літургія в костелі, а потім ми фіакром їхали на Болоню. Там о годині 11 була співана Літургія. А я вже прислуговував до Літургії, бо отець Крупа взяв нас до себе додому, навчив служити, показав, як дзвонити, тому що тоді ще дзвіночки вживались. Потім ми вертали додому і о. Крупа давав нам по 2 золотих. За тих 2 золотих я, вертаючи додому, купував собі "кремувку". Пам'ятаю, на Площі на Брамі була цукерня Любінецьких, це стара перемиська фірма, і я там завжди щонеділі за тих 2 золотих брав "кремувку".
- А тоді Ви співали в церковному хорі?
- Ні, в перших роках я не співав. Апостола я почав співати вже після мутації голосу, коли мені було яких 16 років. Тоді також співав у хорі п. Володимира Пайташа в костелі Серця Христового, де ми потім мали дві Літургії: рано і об 11-ій годині.
- Ви таки вибрали священичу дорогу. Що Вас, людину, якій пророкували світську кар’єру, спонукало відмовитися від цього і вибрати не тільки священство, але і монастирське життя?
- Коли я був ще малою дитиною, то я завжди собі «правив Літургію вдома». Тоді правилось по церковнослов’янськи, а я не вмів ще її читати. Але я приглядався, вивчив на пам’ять всі обряди. Однак це було таке дитяче і я все ж таки хотів бути лікарем, і це бажання було в мені до 14 року життя. Тоді я ніколи не думав, що буду священиком. Після смерті о. Сильвестра Крупи, душпстирством у Перемишлі почали займатись отці Василіяни, тобто о. Борис Балик і о. Андрій Шагала. Скоріше тут приїжджали о. Павло Пушкарський, о. Арсеній Кулибаба, але вже на постійно прийшов о. Борис, а потім йому на помічника – о. Андрій, який мав дуже добрий підхід до дітей і молоді. І він став моїм духовним батьком. Але це також ще не був момент рішення. Я ходив до церкви, прислуговував і все було як належить. Аж одного разу отець Андрій їхав у Варшаву і я його відпроваджував на станцію. Я дуже добре пам’ятаю навіть, як ми йшли вул. Міцкевича і далі вниз. Тоді я якраз закінчив початкову школу і треба було йти до ліцею, про що ми і говорили. І отець Андрій питає мене: «А ким ти хочеш бути?». Кажу: «Хочу бути лікарем». Він мені тоді сказав: «А чи ти часом не хотів би бути лікарем людських душ?». І то мене застановило. Це не була якась надзвичайна переміна, але таке дивне вторгнення чогось. У мене все перемінилося, закинув думки про медицину і почав думати: так, я хочу бути священиком, але тільки монахом. Бо є покликання бути єпархіальним священиком, так, як має більшість священиків, і є покликання до монашого стану. Це не означає, що одно є краще, а друге – гірше. Все це покликання Боже, тільки Бог дає кожному так, як хоче. Мені було дано покликання до монастиря і завжди, коли мене потім питали, чи я справді хочу бути священиком, я казав: «Так, але тільки в монастирі». І, очевидно, йшлось про василіян, бо інших ще не було. Тоді я почав приїжджати у Варшаву. Вперше я приїхав до монастиря, коли мені також було біля 15 років, але я був вже в середній школі. Тоді ми приїхали в якійсь справі, якої я вже не пам’ятаю. Приїхала п. Лебедович, ще хтось, і мене взяли з собою. Я тут приїхав, зустрівся з о. Павлом Пушкарським, з нашими братами: Яцком та Венедиктом. Це був мій перший контакт з монахами, а потім я почав уже частіше приїжджати до Варшави. Але ніхто з отців мене не зачіпав, не питав, чи може я залишуся – нічого такого не було. В Перемишлі я дальше мав контакт з отцем Андрієм, але я вже був переконаний, що хочу йти в монастир і бути священиком.
Мушу сказати, що мені подобалися й інші монаші чини. Дуже мені подобалися домінікани, але це було якесь дитяче захоплення, бо в них були білі габіти, вони гарно зодягнуті. Я навіть почав про них читати. Але це були римо-католики, а цей обряд мене не приваблював і я його не знав. До костела я почав ходити щойно в Любліні, на вищих студіях, бо не було іншої можливості і там я пізнав римо-католицький обряд. Потім мені ще почали подобатись кармеліти, але це було вже на богословських студіях у Римі, коли я пізнавав духовність св. Івана від Хреста, св. Терези Авільської. І ця духовність мені подобається по сьогоднішній день. Особливо мене цікавило порівняння духовності св. Григорія з Нісси і св. Івана від Хреста, де вони кажуть про “духовну ніч“. Я навіть часом жалію, чому, коли наприкінці XIX ст. відбувалась реформа Василіанського Чину, то її провели єзуїти, а не кармеліти, як було в першому проекті.
- Ви вистояли у своїй постанові в часі навчання у середній школі. Що сталось дальше, бо ж Ви не відразу після отримання атестату вступили до монастиря?
- Коли наближався час іспитів на атестат, то ми з отцем Андрієм вже про все домовилися. Я навіть написав заяву про вступ до василіанського Чину. Але вдома я нічого не сказав, бо мої батьки були сильно проти. Коли я вже отримав атестат, тоді вдома мене питають, де хочу йти дальше, чи на медицину? Я кажу: «Ні, хочу йти в монастир і на богослов’я». І тут почались проблеми, то була правдива трагедія. І в кінці батьки мені сказали: «Йди, здобудь якусь професію, а потім роби собі, що хочеш». І я піддався волі батьків. Але тут нагло виникли інші проблеми. Я хотів йти на медицину, а тимчасом поміняли вступні іспити на медичну академію і треба мені було здавати математику. Я навіть не пробував здавати математику і відмовився від медицини. А тому, що я змалку дуже любив всілякі звірята, завжди мамі до дому зносив котів та собак, то пішов до Любліна студіювати ветеринарію. Студіював шість років і став лікарем ветеринарії.
- Ви вже згадали, що в Любліні не було іншої можливості брати участі в східній Літургії, як тільки в римо-католицькому обряді. Але може бодай на свята Ви змогли бути в своїй церкві?
- Тут була ціла біда з календарями. Ми, як студенти, мали вільне (суч. укр. м. – канікули) на римо-католицькі свята і тоді я їхав до дому. А як приходив Свят Вечір, то вже треба було збиратись і їхати назад до Любліна, бо починалася наука. І я протягом тих шістьох років ніколи свят не мав.
- Але ваше релігійне життя не вгасало.
- У Любліні я почав ходити на КУЛ (Католицький Університет у Любліні), де було академічне душпастирство. Очевидно, крім цього я мав контакти з варшавським монастирем, куди я приїжджав і тут вже зустрічався з молодим поколінням василіян, братами, а пізніше – отцями Мирославом і Орестом Підлипчаками, Богданом Крупкою, Петром Кушкою, Теодосієм Янківим, Володимиром Ющаком. Там вже було більше монахів і вони завжди мене приймали. А в Любліні, як я вже згадував, я мав контакт із академічним душпастирством на КУЛю. Я там почав прислуговувати до Літургії як лектор, тобто, читав Апостола. Це душпастирство провадили єзуїти і воно було на дуже високому рівні: були науки, реколекції. Я навіть намовляв своїх товаришів, щоб і вони ходили на зустрічі. А тому, що це було дуже близько, то ми не мали трудностей брати участь в недільній Літургії, або під час тижня ходити на відправи о 7-ій годині ранку.
- Але, коли Ви вже здобули професію, тоді ще не відразу вступили до монастиря.
- Я здобув професію. Але я мав державну стипендію і мусів піти працювати, бо інакше мені треба було повернути державі всі кошти за студії. Спочатку я відбув стажування у Перемишлі, пізніше працював в Бірчі, а потім – в Гувниках. Так я відпрацював 6 років і мушу сказати, що згадую про це з приємністю: я любив цю працю і звірята, а також зустрічі з людьми. Коли мене питають, чи я не вважаю втраченими цих 12 років з мого життя, то я завжди відповідаю, що ні. Я дозрів, краще пізнав життя. Мені це дуже помогло у моїй подальшій вже душпастирській праці.
- Тоді Ви почали співати в хорі «Журавлі».
- Так, з хором «Журавлі» я зустрівся вже як лікар ветеринарії. До хору я попав через те, що «Журавлі» приїхали до Перемишля на концерт. У Перемишлі я брав участь в драмгуртку, з яким ми їздили до Варшави, Гданська. Всі знали, що я співаю і диригент п. Ярослав Полянський спитав мене, чи я хочу приєднатися до хору, а, якщо хочу, тоді “давай, будеш співати в тенорах“ – і так почалось. Хочу при тому згадати, що «Журавлі» працювали на таких трошки дивних умовах. Треба було брати тиждень вільного, відрахувати собі з відпустки, бо це був тиждень інтенсивної праці хору: підготовка програми, вправляння старої програми, тоді концерт і знову ми роз’їжджалися. То були цілі ескапади, до яких треба було багато самозречення і охоти. Люди жертвували свої вільні, вихідні дні. Пізніше лишалося тільки тиждень або два на відпустку. В «Журавлях» я співав аж до вступу до монастиря.
[Дивись фотогалерею]
[Буде продовження]

{becssg}2009/254{/becssg}