Отець Павло Пушкарський народився в м. Кристинопіль (Червоноград) на Україні дня 2 березня 1895 р. На хрещенні отримав ім’я Петро. Вже в дитинстві він пізнав отців василіян, які мешкали у Кристинопільскому монастирі, та працювали в околичних парафіях: Перхач і Городище. Після закінчення початкової школи у Кристинополі, вступив до василіянського інституту у Бучачі, де продовжував навчання. Після його закінчення подався до Крехова і там 7 вересня 1911 р. вступив на вступне випробування до василіянського Чину і прийняв монаше ім’я Павло. Закінчивши новіціятську пробу, дня 24 квітня 1913 склав в Крехові монаші обіти, відтак продовжував навчання у гімназії при цьому ж монастирі (1913-1914). Після вибуху Першої світової війни літом 1914 р. був покликаний до санітарної служби в австрійському війську у Чорткові, а після московського наступу опинився в Краснопущанському монастирі аж до зламання російського фронту в 1915 р. Тоді відступаюча царська армія вивезла його в глибину Росії. Він опинився у Саратові над Волгою, і там дістався до римо-католицької духовної семінарії та міг продовжувати перервані студії аж до вибуху революції в 1917 р. Тоді зачав поволі пробиватися до Галичини і серед важких умов такої мандрівки дістав напади епілепсії, що від тоді продовжувалися все життя. Тому що хвороба не була надто важкою, після повороту о. Павло міг розпочати дворічний курс філософії у Крехові (1918-1919). Навчання о. Павла ще раз було насильно перерване, тим разом польським арештом та вивезенням чернечої братії до табору в Домб’ю (б. Кракова). Філософію закінчив вже у Львові в роках 1919-1920. Там дня 7 липня 1920 р. склав великі монаші обіти (професію). Після цього продовжував богословські студії у Лаврові (1920-1921) та Львові (1921-1923). Ще перед закінченням студій, дня 17 вересня 1922 р., був висвячений на священика перемиським владикою Йосафатом Коциловським.
Зразу після закінчення студіїв о. Павло був призначений намісником крехівського ігумена і учителя новиків о. Миколи Лиска (1923-1926). З Крехова, осінню 1926 р. він переїхав до Краснопущі, де обняв обов’язки ігумена, які сповняв до серпня 1931 р., коли був перенесений до Варшави.
У Варшаві о. Павло прийняв обов’язки настоятеля монастиря і душпастиря українців у столиці і околицях. На цьому становищі, в часі важкої передвоєнної політичної ситуації у польській державі, він показав свій великий талант служіння та здобув собі належне довір’я в папській нунціатурі, церковних кругах і серед вірних обох обрядів. Після вибуху другої світової війни дав він притулок для не одного василіянського співбрата, якого воєнні буревії закинули у Варшаву, і ділив з ним свій скромний кусок хліба й останній гріш. Коли підчас варшавського повстання, в серпні 1944 р., варшавський монастир був майже повністю знищений, о. Павло винайняв помешкання на вул. Горішношлезькій (ul. Górnośląska), щоб пригорнути до себе отців і братів, виселених з Кристинопільського і Перемиського монастирів, як також інших василіян. В тому часі він зайнявся відбудовою зруйнованих церкви й монастиря, так що 1947 р. вся братія могла наново замешкати при вул. Медовій 16. Проте чекало на нього ще одне важке пережиття. У зв’язку з загостреним проти церковним курсом комуністичного режиму, в 1952 р. його арештували й запроторили до тюрми, де просидів до 1955 р.
Після ув’язнення щораз більше занепадало здоров’я о. Павла і він присвятив себе одним лише духовним справам. Виховував василіянських новиків і студентів, цілими днями сповідав й служив своїм духовним проводом не тільки мирянам, але й численним монахам і монахиням, церковним достойникам і ієрархам.
Другою великою ділянкою його священицької праці було чернече душпастирство сестер і несвященицьких чоловічих чинів. Був сталим сповідником у багатьох монастирях різних згромаджень у Варшаві та поза нею. Часто виголошував там духовні конференції й давав реколекції. З доручення єпископської Консисторії неодноразово переводив канонічні візитації у жіночих монастирях.
Отець Павло відзначався великою гостинністю, ввічливістю й ніжністю. Співчував терплячим, спомагав убогих, з кожним потребуючим ділився тим, що мав і нікому ніколи не відмовив у потребі, так у матеріальній, як і в духовній.
Струджений і тяжко хворий (хворів між іншими на цукровий діабет) віддав він Господеві свою праведну душу у Варшавському монастирі дня 9 серпня 1977 р. У пам’яті співбратів залишається по сьогодні як зразковий ієромонах, людина великої мудрості і любові, цілковитого самовідречення та завірення себе і всіх своїх справ Господеві.
Отець Павло організовував монаше життя у Варшаві після Другої світової війни, пізніше відбудував знищений монастир, підтримував на дусі і давав пристановище співбратам під час комуністичного гоніння. Крім цього прикладом життя та словом показував молодим, які після насильної ліквідації нашої Церкви не мали змоги з дитинства пізнати василіянський Чин та його духовність, що означає бути василіянином, а особливо ієромонахом. Таким чином о. Павло займає особливо важне місце в історії василіянського монастиря у Варшаві і взагалі в історії василіян у Польщі. У великій мірі то йому завдячуємо, що василіяни в Польщі перетривали пробу комуністичного гоніння, скріпились та розвиваються. Тому-то в Святопокровській Провінції, вже посмертно, о. Павло титулується почесним протоігуменом – за життя він ніколи не отримав такої гідності. Його заслуги при поверненні монастиря, та згодом при відбудові дали йому почесне місце серед фундаторів Варшавського монастиря: його портрет знаходиться у літньому рефектарі варшавського монастиря серед портретів властивих фундаторів, василіян-Митрополитів Лева Кишки і Ясона Юноши Смогожевського.

{becssg}2009/236{/becssg}