Створено: Середа, 15 липня 2009, 02:00
Автор: bazylianie.pl
Варто призадуматись над своїм життям

ВАРТО ПРИЗАДУМУВАТИСЬ НАД СВОЇМ ЖИТТЯМ ТУТ СЛОВО «каюсь» ВИМОВЛЯЮТЬ ВІД ДУШІ…
У Біблії йдеться про те, що Бог всюдисущий, тому спілкуватися з ним, тобто молитися, можна будь-де.
Але недаремно люди створили храми – душа потребує окремого місця, де все нагадує про присутність Всевишнього та спонукає до благочестивих роздумів. Особливо це потрібно тим, кого спіткала важка хвороба, – у ліжку доводиться проводити місяці, а то й роки. Саме тому у Львівській обласній дитячій спеціалізованій клінічній лікарні діє капличка, де проводять літургії, молебні та духовні бесіди.
За словами отця Михайла, до каплички навідуються не лише віруючі, а й атеїсти – хвороба дитини змушує замислитися над сенсом життя...

Трапляється й навпаки – деколи віруючі відходять від Бога, дорікаючи, чому він допустив біду. Отець Михайло пояснює, що хвороби посилає не Всевишній, а диявол – щоб відвернути людину від Христа. Бог змушений допускати це, оскільки кожна людина повинна самостійно робити вибір на користь Господа або ворога людства. Тіло – лише засіб, що допомагає спастися душі. Можливо, це звучить жорстоко, та деколи саме смерть дітей спонукає їхніх рідних вірити у Творця. Та насправді Бог не хоче зла, тому дає осиротілим батькам силу жити далі.

Кажуть, Господь забирає до себе молодими тих, на кого чекає страшне життєве випробування – і таким чином їх рятує. У ранньому християнстві оплакувати померлих вважалося гріхом. Недаремно Ісус Христос говорив, що часто ми самі не знаємо, чого просимо. Але це можна пояснити батькам, коли їх біль трохи вщухне. Коли дитя на смертному одрі, залишається мовчазне співчуття – психологи називають це емпатією. Отця Михайла викликають, аби здійснив обряд єлеопомазання, який очищує важко хвору людину від гріхів.

Священик зізнається, що деколи сам дивується вірі своїх прихожан – навіть навчається на їх прикладі. Проблема лише в тому, що у лікарні працює священик однієї конфесії – для православних та католиків це створює труднощі. Отець Михайло готовий ділити каплицю з представниками інших церков, адже їх об’єднує спільне завдання – підтримати людей у важку хвилину та допомогти здолати недуги.

Робота духовного пастиря в лікарні – специфічна. Парафіяни весь час змінюються, не завжди вдається встигнути налагодити контакт з усіма. Отець Михайло стверджує, що його місія – бути поряд та виконувати роль слухача. Він переконаний, що з хворими не можна говорити про недугу – вони потребують невимушеного спілкування. Типова помилка багатьох батьків – безперестанку жаліти своїх хворих дітей. Вони ставляться до малят зовсім не так, як у буденному житті – до того, як вони опинилися у лікарні. Хлопчиків та дівчат це лякає, позбавляє оптимізму. Медики зробили висновок, що легше ставити на ноги тих, хто хоче жити, тому онкологічно хворим дітям щодня необхідно нагадувати, що буття – прекрасне, тому за нього варто боротися.

Отець Михайло розповідає про 14-річну пацієнтку, якій важко змиритися з тим, що хіміотерапія позбавила її розкішного волосся, вій та брів, але вона не хоче ділитися переживаннями. Щоб налагодити контакт з такими дітьми, капелану допомагають студенти семінарії: щоп’ятниці вони разом із пацієнтами та батьками читають при свічках Слово Боже та висловлюють свої думки. Це допомагає людям розкритися, адже хвороба змушує багатьох ставати ізгоями. Брати-семінаристи пояснюють, що вважати себе гіршим чи кращим за інших – гріх, адже всі люди за своєю природою добрі, оскільки створені за подобою Господа.
Юні пацієнти та їхні рідні регулярно потребують сповіді та Причастя – навіть у «позаурочний» час, коли отця Михайла немає в каплиці, його викликають охочі терміново позбутися гріхів. За словами священика, сповідь прихожан, що перебувають у лікарні, значно відрізняється від покаяння парафіян з інших церков. Біда змушує багатьох переглянути свої помилки. Ті гріхи, які колись були «повсякденними», тепер сприймають серйозніше, не затаюють жодних провин. Церковне таїнство, яке нерідко вважають формальністю, стає важливою подією, слово «каюсь» вимовляють від душі.

Лариса Попроцька

http://www.ugcc.org.ua

Для роздумів:
«Варто призадумуватись над своїм життям та дякувати Богові, що дбає про нас. Єдиний спосіб вибратися на вищу гору це просуватися крок за кроком сповняючи Заповіді Божі. Кожний з нас існує, щоб виконати особливу місію, завдання, яке не виконати нікому, крім тебе.»

Роздумавши про своє щоденне життя, помолися за себе і тих, які чекають на твою молитовну підтримку.