Створено: Субота, 04 липня 2009, 02:00
В справіІ Холмщини і Волині – місія владики Йосифа Боцяна

В 1917 році політична ситуація у Східній Європі змінювалася. Зміни відчувались також і в релігійному житті. Цього року із заслання повернулись до Львова між іншими Митрополит Андрей Шептицький, ЧСВВ, і Владика Йосиф Боцян (Читачеві з Польщі ми представили біографію Владики в місячнику „Благовіст” травень-червень 2006 р.). У нових обставинах прозвучало питання долі колишніх греко-католиків у Російській частині тодішньої Речі Посполитої (Республіки Польща). В першу чергу це стосувалося території тодішньої Холмської єпархії, яка була ліквідована відносно недавно – 1875 року. Греко-католицькі церкви стали тоді православними, а вірні опинились або в Православній, або в Римо-Католицькій Церкві. У зв'язку з воєнними подіями ті храми залишились пустими, а також не було православних священиків. В тих обставинах православні, які залишились, не мали майже жодної духовної опіки, а до того почали вже повертатись перші переселенці. Справа пустих церков була важливою як для Греко-Католицької, так і для Римо-Католицької Церкви. Питання церков багато осіб розуміло також в плані національного усвідомлення місцевого населення. Це добре розуміли тодішні еліти. Про що свідчить хоча б спостереження знавця суспільних наук Франціска Буяка, який через декілька років писав про Грубешівщину:
„Wskutek wyniku wojny wśród pozostałej części ludności prawosławnej i tej jej części, która przebywała na emigracji na Ukrainie, zaczęła robić duże postępy agitacja ukraińska. Przyczyną słabości poczucia polskiego była obok ucisku narodowego zakorzeniona od dawna przewaga języka ruskiego w życiu miejscowej ludności; domowym językiem katolików stał się język ruski. Na ogół biorąc, cała ludność tutejsza jest dwujęzyczna, to znaczy umie ona i po polsku, ale i słabiej i rzadziej tego języka używa. Trzeba także podnieść, że dosyć dużo jest polskich nazwisk wśród prawosławnych i nazwisk ruskich wśród katolików.
[...] Uciemiężana dotąd w Towarzystwie Staszicowskiem polskość odzyskała wskutek ewakuacji prawosławnych i okupacji przewagę, którą zatrzyma prawdopodobnie i po powrocie wychodźców. [...] Wielkie znaczenie będzie miał w tym względzie wpływ kościoła katolickiego. Dotąd nie wrócił do żadnej z wsi towarzyskich pop, natomiast prawosławni niektórych wsi zamierzają przemienić swe cerkwie na kościoły, jak np. w Szpikłosach (Franciszek Bujak, „Fundacja Hrubieszowska Staszica”, Teka Zamojska (3-4)1921, 33-45).
Нові обставини вимагали відповідальних і швидких рішень. Добре розумів це також Митрополит Андрей. Можна сказати, що він „не проспав” цієї хвилини, але інтенсивно цікавився справами відновлення нашої Церкви на тих землях. Тому вже 1917 року в своєрідну місійну подорож вибрався луцький владика Йосиф Боцян в товаристві о. Василія Матвієйки (схему подорожі див. у галереї). Метою їхньої подорожі було на місці (там, де тільки зможуть доїхати) перевірити наскільки можливо вислати туди греко-католицьких священиків і розпочати відправу богослужінь. Певною мірою вони їхали в незнане, бо певних вістей про ситуацію хоча б на Холмщині вони не мали. Цю подорож описав о. Матвієйко в своїх спогадах: „Єпископ Йосиф Боцян на холмській і волинській Україні в 1917 р.” (Богословія 1927, т. V, кн. 1, 109-120). Доповненням його реляції є листи Владики Йосифа, які він надсилав Митрополитові Андреєві, інформуючи про перебіг подорожі, настрої, людей з якими зустрічався, а навіть про своє здоров’я (додаймо, що Владика був дуже хворобливий).
У споминах о. Матвієйко згадує лише про повні оптимізму листи з Холма, які, за посередництвом о. Василя Олексина, Владика передав до Львова. У тих листах було поінформовано Митрополита в справі, яка лежала йому на серці. Вісті, які приходили, не завжди були згідні з бажаннями Митрополита. Те, що могло тішити, то був факт, що народ, хоча й з обережністю, однак відкрито приймав наших священиків. Як згадує о. Матвієйко, всі сумніви місцевих людей закінчувалися, коли починали правити богослужіння. Тоді вони чули між людьми слова: „вот і справді наші”. В народі відчувалася велика духовна потреба, про що о. Матвієйко записав наступне: „Се була справді найкраща нагода до розвинення уніоністичної акції і той момент треба було за всяку ціну використати”.
Нижче ми подаємо перший із листів, які владика Йосиф вислав до Митрополита Андрея. Він написаний після зустрічей, які Владика відбув у Любліні: з графом Станіславом Шептицьким (рідним братом Митрополита і генерал-губернатором) і кс. каноніком Квєком. Лист зберігається у Центральному Державному Історичному Архіві у м. Львові (Фонд 358, опис 1, спр. 157, арк. 2-5).


„Люблин 11 жовтня 1917
Ваша Ексцелєнціє!
Богу дякувати, перший початок пішов добре. Без трудностей ми на второк вже заїхали до Томашова. Кс. Декан Бобутин приняв нас дипломатично: трохи з неохотою, трохи з нeдовірям, але мусів нас переночувати, бо заходила ніч і дощ зачинав падати. По виясненю ціли моєї місії [...] зажадав деклярації наших над взглядом тих колишних уніятів, котрі тепер вже римо-католиками. Я мусів єго заспокоїти, що з точки католицької собі навіть представити [не можливо] якусь другу кат. пропаганду серед католиків, а впрочім не тепер пора на експеримента в часі війни. Він застеріг ся, що не тільки на час війни, але і по війні щоби такої агітації не було, „bo ukraińska agitacya gorsza od rosyjskiej”. Впрочім не радив дуже насідати ся на сю сторону ліву Буга, бо тут русинів мало, але за те відсилав на ліву сторону, до Володимирщини, – „там багато Ваших” – словом після старого типу „stanu posiadania”. На другий день я відправив Службу Божу в дуже інтереснім деревянім костелі в Томашові – а потім за позволенням полковника Шенка я дістав позволення отворити правоcлавну церкву і промовити до православних людей. На дорозі зібралося двайцять кілька сусідів: цікаво приглядувалися нам і псякували, що пізно довідалися, бо булоби прийшло єще більше. Я пригадав їм милі часи унії і, насильно потім здавленої військом і жандармами; – тепер та унія воскресла, вже є, від них залежить, щоби вона у них була. Нехай порадяться, напишуть до Львова до Ексцелєнції, а як буде досить людей то дістануть священика, такого як був колись давно, уніяцького. Всі тут тим втішилися, радіби, щоби до них вернула унія, щоби всі жили разом і разом ходили на процесії, разом були на йорданським водосвятю!
Перший початок, слава Богу, добрий. Я відніс враження, що вони до мене радше зближали ся, тому, що я з бородою, як до о. Матвієйка і гадаю, що коли йде о позисканя православних до унії, ліпше бути з бородою, навіть тут в Холмщині. Не знаю, як буде на Підляшу.
З Томашова хотів я їхати до Замостя, але в виду тяжкої комунікації (брак коней, дощ, болото), а колійкою треба багато обїздити і пересідатися часто – рішився я їхати просто до Люблина.
По тяжкій жалізничій їзді ми дістались в середу в ночі до Люблина. Находилися довго, і „не бі міста въ обитєлищу” – переночували з бідою в приватній хаті і за те заплатили 20 к.! Нині (четвер рано) я перенісся до о. курата Хоманя (б. питомця станиславського, тепер священика перемискої єп.).
Бувім у п. Генерал-губернатора [графа Станіслава Шептицького]. Сказав, що в справі унії вже писав до Вашої Ексцелєнції і радит, щоби тепер сеї справи не зачинати, бо більше стратим, як зискаєм. Головна річ у тім, що до него вплинуло до двіста подань від римо-католиків, щоб дав їм церкви православних для ужиття (там, де нема костела). Він все то збережив і каже, що до кінця війни не може сего зробити, бо вернуть православні і будуть свого домагатися. Колиб тепер віддав яку 1-2 церкві уніятам, мусівб на другий день віддати католикам 200 таких церков* і тоді ми стратилиби [під] ногами грунт на будуще. Недав собі п. Генерал витолкувати, що иньше право мають уніяти, а иньше (себто жадного) католики, – але Він стояв на становищі одного права-справедливости для одних і других. Остаточно ми згодилися на се, щоби до конця війни на терен окупациї т.є. до генерал-губернаторства люблинского не приїздили цивільні наші священики, а лиш, щоби тепер цілу сю акцію вели наші військові курати, бо їм всюди вступ буде свобідний і справа передачі церков не буде істнувати. П. Генерал був тої гадки, щоби в кождій окружній команді був наш курат і міг їздити по окрузі. Обіцяв до сего помоч. Кромі сего обіцяв вислати Вашій Ексцелєнції статистичні звіти зі всіх повітов окупації для інформації, а мені дати поручальний лист до війскових і цивільних властей, щоби я міг з людомь говорити без перешкод.
Був я нині і у о. Адміністратора Квєка (хорий і не міг мене приняти), а властиво у єго брата каноніка Квєка, властивого завідателя дієцезії. Приняв сердечно і розмовляв щиро. Каже, що були вісти про іменуванє о. А. Ропня митрополитом могилівскім, о. Лозинського минськім, а о. Цєпляка еп. виленським. Адміністратором же окупованої австрийською армією части епископії луцко-житомірскої я іменований. Кс. Маньковский, що перебував за час війни у Кракові був давнійше парохом Каменця Подолського, обняв катедру тямошню. Его іменувано в кандидати на каменецьке епископство.
Був я нині по полудни в каплиці замковій. Назвичайно інтересна. Фрески наші, рускі з початку XV столітя. Відгребують їх з під тинку і відновляють темперою. Композиції наші візантийсько-руські, написи руські хоть в однім написі є названий „костел”. Річ для істориї нашої штуки епохального значіння. Колись Ексцеллєнція мусять се зобачити, тим більше, що тут в костелі св. Николая (бувшім уніяцкім) є дві домовини предків з роду Вашої Ексцеллєнції. Є і повасилиянська церков з добрим новим іконостасом, але, нажаль, перемальованим. З неї я взяв копії розпоряджень в справі унії за ліття 1870-1876, котрі пересилаю до переглянення, вашій Ексцеллєнції. Залучаю і статистику повіта Томашівського. Завтра хочу бути у о. прелата Прушковського (Podlasiaka).
Позавтра їду до Холма.
Богу дякувати, тримаюся добре, лиш трохи закатарений. О. Матвієйко здоров.
Цілую ручки Вашої Ексцеллєнцї
Й. Боцян ЕЛ”

* о. Василь Матвієйко не був присутнім при цій розмові, але в своїх споминах згадує, що граф Шептицький сказав Владиці: „Коли вам віддам одну церкву, латинникам мушу віддати десять”.

{becssg}2009/208{/becssg}