У ВЕЛИКУ СУБОТУ у молитовній призадумі споглядаємо тємницю смерті. Молільники збираються на чування біля гробу Господа нашого Ісуса Христа. Годі не побачити, що цей звичай є загальнолюдським відрухом. Коли вмирає хтось з наших близьких, тоді родина, знайомі, сусіди – всі, хто його знав приходять до дому померлого, щоб оплакувати його, потішати родину, чи просто, в тих сумних хвилинах побути разом, у спільноті. Це переживання ми не раз у житті досвідчили. Коли стаємо навколішки біля гробу Ісуса Христа, годі тоді не пригадати собі цих почуттів, та не згадати про наших померлих. Як сьогодні Ісус лежить мертвий у гробі, так лежали і наші померлі; як за Христом сьогодні плачемо, так і за нашими покійними ми проливали сльози.
Ісус узяв на себе людську долю смерті. Саме, у Велику суботу Він зійшов до наших померлих, щоб мати спільність не лише з нами, живими, але і з померлими. Христос зійшов до аду, щоб визволити їх від смерті, яка являється наче сон, бо хоча тіло лежить без руху в гробі, то людина живе, вона прокинеться, буде їсти, говорити з друзями. Годиться при Божому Гробі згадати і наших померлих, може і за ними заплакати так, як за Ісусом, щоб за три дні, в день Христового Воскресіння, радіти з усіма нашими померлими, яких Христос переводить від смерті до життя.