Створено: Субота, 27 липня 2013, 17:23
Автор: Катерина Бревка
Дивитись на світ по-дитячому

5:40. Пора прокидатися.

Заглядаю в кімнату де сплять ще наші «ангели». Солодко так!

Поспала б ще із ними…

Накриваю їх ковдрою і даю ще трохи часу.

Бутерброди до праці, фрукти до школи, улюблена іграшка до садочка. І ще бараболя на обід. Здається все. Тепер малеча. Як важко красти їм цей сон…І зразу голос невдоволення: «Не хочу до садочка!!» (читай: Мамо, хочу ще спати!) безсумнівно засвідчує, що почався новий день. Нехай буде добрим!

Час біжить (ранком завжди надто швидко), одяг, сніданок і зразу в машину. Цікаво, якою мудрістю заскочить нас сьогодні наша доня. Починає як кожного дня:

- «Не хочу до садочка! Хочу спати!»

Тато обережно:

- «Вікторко, в садочку зможеш поспати на лежачках.» І далі замріяно: «Ах, якби я хотів так собі в роботі поспати, як ви у садочку…»

Вікторка серйозно:

- Тато, то скажи своїй пані директор, щоб вам в роботі теж лежачки розкладала!

Ах, якби так завжди бути дитиною…! Або хоч частку залишити її в собі… Життя було б простішим!

Дивитись на світ по-дитячому: безтурботно, радісно й спонтанно. Чи вмію ще? Не знаю…Життя пливе і час біжить (пропорційно швидко до кількості дітей :) і важко знайти хвилину, щоб призадуматись, куди так насправді поспішаємо. Записки в календарі, плани. На завтра, через тиждень, на колись. Окремо сімейні, окремо ті в роботі. Перфекційно розписані із ранку до вечора. Рідко коли здійснені, наче б на підтвердження народної мудрості: «Хочеш розсмішити Господа Бога – розкажи Йому про свої плани»…

А якби так більше як діти? Можливо недосконало, не на 100%, зате з радістю і вірою. З природнім зацікавленням, а не рутиною. Без осуду і зайвого мудрування. Не кажу наївно, інфантильно. Це було б нерозумно. Але з надією, що все і так в Божих руках. Малі діти натурально довіряють батькам і покладаються на їхню допомогу. А ми дорослі забуваємо, що Господь – наш Небесний Батько – покірно й терпеливо жде, щоб за Ним піти. Його стежками. І як дитина.

Важко відкрити нам своє серце на Його волю, важко віддатись Божому провидінню. Пробуємо (кому?) доказати, що самі зможемо все. Але чомусь міцно любимо все ускладнювати. Наче б мали дарувати медаль за більш скомпліковані розв`язки. А дітям все простіше. І вони непогані вчителі. Бо хоч у нас більше досвіду – знов не навчились на помилках. Не виправили їх. Не перепросили або не простили. Загнівались і у своїй «досконалості» ждемо чийогось розрахунку. Забуваючи, що нам Бог усе прощає. І наші малі діти теж. Бо люблять безумовно. Лише, щоб знайти для них час. На обійми, розмову, спільне захоплення світом. Знайти час, щоб любити їх «не словом ні язиком а ділом і правдою».

І час для Того, який все може.

Здається і в моєму календарі надто мало часу на піскові баби, паперового змія і супчик з болота. А в особистому словнику слів радості і простого «хай буде воля Твоя».