Bazylianie

ukrainka1 серпня 2013 р. – день, про який варто пам'ятати в нашій молитві: це вже 100 років від дня смерті Лесі Українки.

Всі знаємо, ким була та які твори писала. Лесю Українку шанують також наші школярі – діти та молодь.

Здається, найбільше пам'ятаємо її знамениту драму – феєрію: «Лісова пісня».

У наш час, у місті Бартошиці (північна Польща) успішно діє Початкова Школа ім. Лесі Українки, яка входить в склад місцевого Комплексу шкіл з українською мовою навчання.

При нагоді згадки про Польщу, треба сказати, що Леся вивчила багато іноземних мов, в тому також - польську. Перекладала польську літературу на українську мову. Кілька разів відвідала Варшаву.

Творчість поетеси – рівень європейський, рівень світовий.

Вірші, поеми, драматичні твори, проза, публіцистика, літературна критика, переклади, фольклорні записи. Але також особисті листи до родини, приятелів, письменників. ... Колись я прочитала в «Нашому Слові», що на сьогодні опубліковано біля 800 листів Лесі Українки майже до 70 адресатів.

Що робити з цими листами? Читаймо. Навіть сьогодні, можемо побажати собі гарної лектури на вакаційний час. Буде в нас нагода «кореспонденційно подорожувати», бо Леся часто їздила до різних країн та курортів і з нових місць писала, що в неї чувати.

Цього літа, в липні, прочитала я листи поетеси, опубліковані в книжці «Кримські спогади» (Сімферополь, 1986 р.).

Коли читається їх – досить неспокійно та зворушливо на душі, бо «заглядається» в особистий світ автора ... Ніхто з нас не хотів би, щоб наша приватна кореспонденція була публікована. Але якось так прийнято, що листи видатних письменників часом публікується.

І так, з листування Лесі Українки довідуємось про стан здоров'я поетеси, її переживання, творчу працю, щоденне життя, погляди, справи та плани. Лікуючись в Криму вона писала, читала, багато ходила, плавала та загоряла на сонці. Але не тільки. Вона також думи рятувала.

В своєму листі до Правління НТШ у Львові (4 жовтня 1908 р., Ялта), поетеса писала про велику потребу «зберігання тих предивних, єдиних на цілий світ пам'ятників творчості нашого народу».

Варто насамперед прочитати дуже цікаву наукову статтю Ірини Довгалюк (Львівський університет, 2009 р.), в якій детально описано, як то Леся Українка та Климент Квітка зорганізували в 1908 році важливу експедицію на Наддніпрянську Україну, з метою запису на фонографічні валики українських народних дум (традиційний репертуар кобзарів та лірників) і залучили до цієї роботи музикознавця – фольклориста Філарета Колессу. Леся Українка фінансувала цей проект. Виділила для експедиції гроші із власних заощаджень, побажавши при цьому залишитися іncognito. Ірина Довгалюк в своїй статті звертає також увагу на факт, що Леся Українка дуже хотіла видати записані мелодії.

З листів Лесі Українки (дивись: «Кримські спогади») можна довідатись, що перебуваючи в Криму, вона та її чоловік Климент Квітка запросили до себе в Ялту харківського кобзаря Гната Гончаренка, який взимку 1908 року перебував в Севастополі. Вдалося тоді здійснити запис його співу. Зберігся лист Лесі (його опубліковано) до Етнографічної Комісії Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (17 грудня 1908 р., Ялта), в якому авторка пише, що висилає туди зібраний за допомогою фонографа музичний матеріал «як дальший вклад до колекції, що зібрав і опрацьовує тепер професор Філарет Колесса». В цьому листі Леся дає також вказівки для Комісії, що треба зробити з надісланим матеріалом.

Леся Українка (Лариса Косач) народилася на Волині в Звягелі (нині: Новгород Волинський), в гарній родині інтелігентів. Мати, відома українська письменниця – Олена Пчілка (Ольга Драгоманова – Косач). Батько, юрист – Петро Косач. Вдома панувала культурна, наукова і творча атмосфера. Цінували там літературу, історію, музику та народну творчість.

Проф. Валентина Соболь з Варшавського університету подає у своєму підручнику для Ліцею («До джерел», 2006 р.), що корені Лесі Українки глибокі. Родина Косачів відома ще від XIV ст. у Босні на узбережжі Адріатики, а також від часів козацтва. Козацьким нащадком був батько Лариси Петрівни.

Леся Українка жила тільки 42 роки. Її могила знаходиться на Байковому кладовищі в Києві. Я була на її могилі. Знаю, що варто відвідати також село Колодяжне, де мешкали Косачі. В селі знаходиться тепер Музей Лесі Українки.

Чому померла вона так скоро, що сталося? Ще в дитинстві Леся міцно застудилася і допав її туберкульоз кісток. За життя вела «тридцятилітню війну» з нападами хвороби. Хоч терпіла великі муки – писала. Її життя згасло в курортному грузинському містечку Сурамі. Прочитавши листи Лесі Українки до матері та сестри, зрозуміємо, що терпінь та хвороб було в неї значно більше ніж ті, про які всі знаємо. Але я тепер про це не скажу. Ні!

Тепер хочеться мені сказати такі слова: якщо болить нас рука, чи голова, а може навіть – душа, не сумуймо занадто. Власне тоді згадаймо Лесю Українку. Людину, яка так гарно, з відвагою, зустрічала кожен новий день. І весь час творчо працювала.

Поетеса казала: «Треба писати, поки пишеться, а то не вспію всього за той час, поки енергія не висякне». Гарний рецепт на тяжку годину, чи не так?

Чоловік Лесі Українки – Климент Квітка (Кльоня) написав про дружину: «Смерти не боялася. Боялася маразму».

Щоб лікуватись – Леся часто перебувала поза домом. Виїжджала не тільки в Крим, але й в Єгипет, в Німеччину, в Болгарію, на Кавказ. Можна сказати – шукала порятунку не тільки на рідних землях, але й за кордоном.

Сьогодні хочу запропонувати Вашій увазі спогади письменника Євгена Кротевича. Я вибрала для Тебе гарні фрагменти:

«Мені довелося бачити Лесю Українку за її життя, але образ її залишився в моїй уяві немовби трохи іншим. Та й коли придивитися добре до численних портретів Лариси Петрівни, то більшість із них мають теж ніби якісь відмінні риси – щось своє, властиве саме тому чи іншому портретові.

Перший раз я бачив Лесю Українку ще наприкінці минулого століття, 1898 року, коли мені пішов лише п'ятнадцятий рік. Сталося це в так званому Літературно – артистичному товаристві, яке мало своє приміщення в Києві на Рогнєдинській вулиці. Засноване воно було в 1896 році, і дружніми заходами Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Олени Пчілки та Лесі Українки. Т- во це незабаром перетворилося на значне вогнище української культури. На різні вечірки і бесіди, улаштовані тут, буквально пливом пливла тодішня молодь, позбавлена за того жахливого часу не тільки української школи, а здебільшого й можливості читати українські книжки.(...)

Леся Українка дуже рано виявила міцний потяг до музики. І мати її Олена Пчілка придбала ще 1876 року, коли маленькій Лесі було всього п'ять років, рояль, на якому вона почала вчитися грати під керівництвом своєї тітки Олександри Шимановської. Його потім у родині Косачів так і називали завжди „Лесин рояль”. Це те фортепіано, якому вона присвятила зворушливу елегію, назвавши його „своїм вірним другом”. Але люта хворість часто припиняла навчання на ньому. (...)

Мужність і ясний світлий розум не покидали її (Л. У.) до самих останніх хвилин її страдницького життя. Тож в останні роки, коли „бацили”, за її висловом, вкрай підточували її життя, вона створила такі шедеври, як „Камінний господар”, „Руфін і Прісцілла”, „Лісова пісня”. І ось, в якому стані здоров'я писала вона їх, особливо „Лісову пісню” – цей натхненний гімн волинській природі, цю пісенну ораторію.

В листі до сестри Ольги від 29 VII 1911 року Леся Українка повідомляла: „Написала драму – поему за 10 днів з якимсь таким імпетом, що не могла вночі спати, а в день їсти. Як я її скінчила, то таки трохи послабувала – була температура 38 і чималий занепад сили ...”

Отак до останніх днів, переборюючи страшну хворість тіла могутнім духом, Лариса Петрівна творила свої натхненні речі. Вже зовсім підточена туберкульозом, за декілька тижнів до смерті вона писала в Єгипті повість про арабську жінку під назвою „Екбаль –ганем”. Там є такі чудові рядки: „Починався єгипетський захід. Там сонце уміє вдавати переможця в останній час перед неминучою поразкою, і так гордо, так весело, без найменшої тіні вечірнього суму, сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви не йметься віри в її неминучості ...”

Та це ж образ самої поетеси, що до останньої хвилини свого життя була переможцем над страшною недугою, що до останньої хвилини зберегла великий дух, видатні свої сили. І сонце її творчості ніколи не вмре, не загине, в серцях, зачарованих і глибоко вдячних їй, нашій Лесі Українці»!

Ярослава Кобилко