Створено: П'ятниця, 19 квітня 2013, 12:13
Автор: Світлана Турків
Особливості розвитку сестер Чину Святого Василія Великого (на прикладі Словітського монастиря)

LOHO_-_CERKWA_w_SLOVITIУ статті проаналізовано історію та особливості розвитку сестер Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) на прикладі Словітського монастиря. Досліджено його роль як осередку в формуванні морально-етичних засад християнства, духовності та освіти.

Актуальність досліджуваної проблеми полягає у тому, що у дослідженні історико-культурних пам’яток Галичини інтерес науковців привертають сакральні пам’ятки регіону. Зокрема, монастирі, які були центрами духовності, освіти і збереження історичних і культурних цінностей, почавши ще від часів Київської Русі.

Чернечі установи займають в історії окреме місце. Від самого початку їх існування пильну увагу звертається на їхнє виникнення, розвиток і організацію, говориться про їх занепади і реформи, підкреслюється їх продуктивність – літературно-наукова і культурна. Це означає, що монашество - тісно пов'язане з історичним життям народів і суспільств, творячи у великім ряді століть неначе його конечну частину і завершення.

Як свідчать різні історичні джерела, перші монастирі виникли у 4 ст. на Сході. Саме св. Василія Великого (329 – 379 рр.), засади життя якого стали зразком і свого роду генератором подальшого вироблення вимог чернечого життя, вважають законодавцем і патріархом Східного чернецтва. Він витворив свій чернечий ідеал, суттю якого стала сполука аскетично-молитовного життя із проповідницькою та практично-доброчинною діяльністю і вихованням молоді. До сьогоднішніх днів його Правила Ширші і Коротші (360 р.), а також інші аскетичні твори визначають основу життєдіяльності Василіанських монастирів, становлять фундамент конституцій чину, хоча в понад тисячолітній історії спосіб життя василіанських ченців частково змінився [1, c. 57 – 94.].

Паралельно із чоловічими монастирями розвивалися також і жіночі монаші спільноти у Кападокії і Понті (сучасна Туреччина), які організувала св. Макрина (рідна сестра св. Василія), і яка вважається покровителькою жіночих василіанських монастирів. Спочатку інокині в цих спільнотах жили згідно з євангельськими настановами (радами), а потім - за Правилами св. В. Великого, що підтверджує факт їхньої обов’язковості не лише для чоловічих, але й для жіночих монастирів. Згідно з навчанням св. Василія Великого, правила чернечого життя однаково зобов’язують ченців і черниць [2, с. 65 – 66].

Монаші спільноти сестер-василіанок вважаються найдавнішими на українських землях. Упродовж століть вони переживали своє поступове становлення і поширення по всій території України. Історичний шлях василіанок на Україні перекликається з історією чоловічої гілки ЧСВВ.

Історія жіночих монастирів сягає початків християнства на теренах Київської Русі. На ці землі разом з християнською культурою, музикою, архітектурою рясно приймається й традиція Східного монашества. Зокрема, широкого розвитку набирають і жіночі монастирі.

"Руський Літопис" або "Повість временних літ" під роком 1037 подає, що за князя Ярослава Мудрого «чорноризці почали множитися і монастирі почали будуватися» [3, с. 67]. Це і є перше літописне оповідання про початок монастирів у сучасному розумінні цього слова.

Однак, митрополит Іларіон у своєму творі «Слово о Законі і Благодаті» твердить, що за Володимира «монастирі на горах появилися» [4, с. 85], а це значить, що перші монастирі з’явилися набагато скоріше, ніж про це говорить "Руський Літопис".

Про точну кількість монастирів до монгольського періоду нам не відомо, лише деякі історики стверджують, що їх було близько 200. Як згадує у своїй книзі про українське монашество Огієнко, монастирі утворювалися тоді в основному в центральних містах Русі – України: на Київщині і Чернігівщині, та Новгородщині. Жіноче чернецтво нічим не поступалося чоловічому, їхні монастирі, як і чоловічі, були центрами духовного життя. У домонгольську добу їх було по всій Русі близько 70.

Після підписання "Берестейської унії" і реформи чернецтва митрополита Йосифа-Вел'ямина Рутського, склалися сприятливі умови для віднови і жіночих монастирів. Перші реформовані спільноти сестер-василіанок постали у Вільні та Битені. Відомо, що на Новгородській капітулі 1617 р., коли з п’яти чоловічих василіанських монастирів утворено Конґреґацію Пресвятої Тройці, була й представниця сестер-василіанок із Битеня [5, с. 58]. На відміну від чоловічих монастирів ЧСВВ, монастирі василіанок не отримали централізованої структури і після унії надалі продовжували керуватися кожен своїм уставом й традиціями [6, с. 144-145].

Пізніше основою життя і діяльності жіночих монастирів на українських землях стали укладені митрополитом Й.-В. Рутським «Витяги з правил св. Василія Великого для інокинь». Цей документ послужив основою правил для Східних жіночих унійних монастирів, тому й на них поширювалась назва «Василіанський Чин» або "Сестри-Василіанки" [7, 5, с. 42]. І саме він був використаний А. Шептицьким для підготовки правил для жіночих монастирів, що стали основою їхньої діяльності у ХХ ст.

На межі XVII – XVIII ст., після приєднання до унії Перемишльської (1691 р.), Львівської (1700 р.) та Луцької (1702 р.) єпархій, кількість жіночих монастирів значно зросла внаслідок переходу православних монастирів на унію. Багато монастирів поставало завдяки дарчим записам меценатів, а на прибутки з їхніх маєтків утримувалися убогі та сироти. На початку ХVІІІ ст. на території Речі Посполитої існувало близько 30 – 40 жіночих обителей, у кожній з яких мешкало по декілька монахинь.

На відміну від монастирів у межах Литви, монастирі новоприєднаних єпархій були убогими, а монахині забезпечували свій прожиток завдяки ручній праці й милостині.

Важливий внесок у реформування чину здійснив Замойський синод 1720 р., який присвятив 11-ий розділ своїх рішень «Про монастирі й чернечий стан» упорядкуванню життя монастирів новоз’єднаних єпархій. Отже, василіанські чоловічі монастирі Перемишльської, Львівської, Луцької, Володимирської і Холмської єпархій повинні були об’єднатися в одну конґрегацію під проводом одного протоархимандрита [8, с. 248 – 250].

В постановах Замойського синоду 1720 р. були також певні пункти, які стосувались сестер-монахинь і мали на меті зміцнення спільнотового життя, запровадження клаузури монастирів на зразок католицьких, забезпечення відповідного утримання: єпископи мали скасувати малі, позбавлені фондів монастирі, а монахині мали перейти до краще забезпечених монастирів, обмежено кількість монахинь в монастирях відповідно до монастирських доходів, окреслено величину посагу кандидаток. Синод також впровадив інституцію магістри-вчительки новіціяту, встановив принципи вибору настоятельки і форми діяльності – виховання і навчання дівчат [6, 145]. Згідно з постановами Замойського Собору (1720 р.), місцевого єпископа зобов’язували особисто або через свого представника візитувати жіночі обителі у межах єпархії [9, с. 239].

З протоколів генеральної візитації Львівської єпархії у ХVІІІ ст. (1760 – 1763 рр.) дізнаємося, що жіночі монастирі знаходилися у Рогатині, Уневі, Словіті, Кам’янці - Струмиловій, Жовкві і проживало у них 29 монахинь [10, арк. 554, 319 – 320 зв., 421, 106, 177].

Проте, рішення синоду стосовно реформи сестер-василіанок, який прагнув піднести монаший дух та активізувати життя сестер, нічого суттєвого не внесли у життя жіночих монастирів, окрім скорочення їх до 25 у 1772 р. при кількості близько 200 монахинь у монастирях усіх єпархій Унійної церкви. Монастирі й надалі залишалися автономними й відірваними один від одного, маючи свій, часто відмінний від інших, устрій життєдіяльності.

Наприкінці ХVІІІ ст. на занепад ЧСВВ в Австрійській імперії вплинули такі чинники, як реформування ЧСВВ внаслідок розподілів Польщі, політика російського уряду у ставленні до Уніатської церкви взагалі, й Василіанського чину зокрема, домінування в Австрії тенденції йосифінізму [11, с. 61 – 62].

Політика австрійського цісаря Йосифа ІІ стосовно жіночих василіанських монастирів мала також негативні наслідки. У червні 1784 р. було видано урядове розпорядження, яке забороняло приймати дівчат на новіціат і це фактично прирікало жіночі монастирі на вимирання. Внаслідок таких йосифінських «реформ» упродовж століття в Галичині зберігали існування лише два жіночі монастирі – у Словіті та Яворові, завдяки проведенню суспільно-корисної праці [12, с. 18]. Однак, їхній стан був далеким від ідеального. У 1826 р. у Яворові перебувала єдина монахиня, упродовж 1839 – 1841 рр. – взагалі не було жодної. Поступово ситуація стабілізувалася, хоча була ще далекою від ідеалу. У Словіті дозволили відкрити новіціат, у якому перебували кандидатки як з цієї обителі, так і з Яворова. Чисельність монахинь в обох осередках зростала дуже повільно. При обох монастирях відкрито школи для навчання дівчат (у Словіті – 1822 р., у Яворові – 1847 р.) [7, 5, с. 44 – 45].

Відкриття навчальних закладів при греко-католицьких жіночих монастирях сприяло також розбудові монастирських приміщень та віднові храмів. У 1842 – 1843 рр. у Словіті розпочато «построєніє нового (мурованого) женского Монастиря и заведенія дівичого воспиталища» [13, с. 127].

Однак, як пояснює С. Цьорох, розвиток Яворівського та Словітського монастирів все ж таки вважався незадовільним з огляду на те, що на початках монахині не мали належної підготовки до педагогічної діяльності, вони не були між собою пов’язані на зразок тодішніх чоловічих монастирів, провід монастиря залежав від священиків, котрі не були монахами й не мали найменшого досвіду монашого життя [7, 5, с. 46].

Таким чином, на галицьких теренах творилися монаші спільноти, до яких, завдяки поширенню унійних ідей, приходять так званий «Витяг з правил св. Василія Великого для інокинь», митрополита Йосифа-Вел'ямина Рутського, а разом й назва: «монастирі василіанок».

Один із найдавніших монастирів сестер-василіанок на теренах Галичини – Словітський монастир, відіграв надзвичайно важливу роль в історії сестер ЧСВВ на цих теренах аж до середини ХХ століття. Жіночий монастир у Словіті (село Словіта тепер знаходиться в Золочівському районі Львівської області) приєднався до Унії з Апостольським Престолом в 1718-1719 рр. Заснування ж Словітського монастиря датується кінцем XV ст. Про це говорить Львівський єпископ Лев Шептицький в «акті канонічної візитації» від 14 травня 1763 р.

Перші Словітські монохині-пустельниці, жили у печері в лісі, під горою, біля джерела, що утворювало ставок, де водилася риба. А нижче, рівнину, вони копали дерев'яними лопатами, засівали. І це служило їм засобом до життя. Тут вони мали хатину з жердин та глини, в якій навіть не було вікон, а тільки круглі діри в стінах, що в морози затикалися скрутлем соломи. Так говорять прадавні словітські оповідання, так розповідає "Хроніка Словітського монастиря" [14, с. 23].

У середині XVI століття таких хаток вже було вісім. У центрі двору була дильована трапезна і комора. Всі ці будиночки криті гонтами, але вони вже мають віконечка, мабуть, затягнуті міхурями. Якраз така садиба монастиря зображена була художником-очевидцем на древній іконі XVI століття, що була поміщена при вході дерев’яної монастирської церковці. Монастирська дерев'яна (з дуба) церква збудована у XVI столітті і була зруйнована в 1960 році. Тоді ж пропала древня ікона, монастирська "Хроніка", архів.

Слід зазначити, що монастир двічі горів від набігу татар у 1586 і 1621 роках.

Важливі джерела до історії Словітського монастиря знаходяться в Львівському Державному Історичному архіві м. Львова. Це - дарча грамота Львівського і Глинянського старости від XVI століття. У 1616 року Станіслав Мнішек, який віддає Словітському монастирю два млини з усіма доходами, піддворище Лавриківське з городом, луками і поле Гайдуцьке.

Друга грамота від 1627 року говорить, що Станіслав Мнішек звільняє Словітський монастир від податків і закріпляє вдову Анастасію Федиху молоти у монастирському млині. Вона у свою чергу звільняється від панщини і чиншу. [15, арк. 8 – 8 зв. ].

У першій половині XVII століття монастир набуває статусу «заможний», йому належало 39 ланів орної землі (один лан становив 24 морги, один морг — 58 арів), 9 сіножатей на 20 косарів. Ці привілеї писані на пергаменті польською і латинською мовами, скріплені печатками. Грамоти підтверджені польським королем Владиславом IV у 1634 році. Яном-Казимиром у 1653 році, Яном Собеським у 1679 році — занесені до актів запису в Буську [16, арк.1-2].

За даними С. Цьорох, община сестер-василіанок була невеликою. Так наприклад,, у 1774 році тут було всього 7 монахинь, у 1806 р. — 15, у 1850 р. - 4, у 1867 р. — 6, у 1885 р. 14.

Монастирська школа давала всебічні знання. Про це говорять нотатки про іспит у 1877 році. Вивчали тут історію, Біблію, катехізм, німецьку і польську мови, руську (українську) мову, математику, географію, природу, логіку і ручні роботи. Мова навчання і урядування була державна — німецька і польська, а згодом була впроваджена українська [14, с. 20 – 23]. Тут функціонувала значна монастирська бібліотека, музейна кімната, архів, велася "Хроніка" монастиря. Багатогранною, у постійному господарському клопоті, проходила діяльність словітських сестер-василіанок: важка фізична праця у полі, біля худоби, на пасіці, в саду, і зразковий санітарний стан приміщень, а згодом школа-інтернат, і сиротинець, і культурно-просвітницька робота серед громади, що поєднувалася з високою культурою побуту та духовного збагачення.

Таким чином, упродовж віків монастир був для громади Словіти зразком моральних чеснот, осередком культури і освіти, виконуючи важливу християнську місію.

Використані джерела та література:

1. Аллярд П. Св. Василій Великий / П. Аллярд – Перек. о. П. Теодорович, ЧСВВ. – Нью – Йорк: В-во ОО. Василіан, 1968. – 199 с.

2. Пекар А. Чернече життя в Київській Русі / А. Пекар // Нарис історії Василіанського Чину святого Йосафата. – Рим, 1992. – С. 19 – 69.

3. Літопис Руський за Іпатським списком Переклав з давньоруської Л. Махновець, Київ 1990. с. 67.

4. Огієнко І.,Українське монашество, с. 85.

5. Цьорох С. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіанок / С. Цьорох – Львів, 1934. – 254 c.

6. Bazylianki // Encyklopedia Katolicka. T.II.– Lublin: KUL, 1995.– С. 144–147.

7. Цьорох С. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіанок / С. Цьорох – Львів, 1934. – 254 c.

8. Документи Замойського Синоду 1720 р. Додатокь до Чинностей и рішень руского провінціального собора в Галиции. – Львів, 1897. – 261 с.

9. Документи Замойського Синоду 1720 р. Додатокь до Чинностей и рішень руского провінціального собора в Галиции. – Львів, 1897. – 261 с.

10. Національний музей у Львові, відділ рукописів і стародруків – Т. 20, 23, 24. – Арк. 554 – 569, 319 – 320 зв., 421 – 442, 106 – 115, 177 – 187.

11. Романик Й. Стан Чину святого Василія Великого у другій половині ХІХ ст. і його реформа / Й. Романик // Добромильська реформа і відродження Української Церкви. Доповіді та матеріали учасників Міжнародної наукової конференції. – Львів: Місіонер, 2003. – С. 57 – 94.

12. Савчук Б. Твердиня віри. Історія Станіславівського (Івано-Франківського) монастиря сестер Василіaнок / Б. Савчук – Івано-Франківськ.: Нова Зоря, 2011. – 272 с.

13. Петрушевич А. Словицькій женскій Монастирь Чину Св. Василія В. і єго дівочоє воспиталище. Краткоє історическоє ізвістіє по грамотам і актам тогоже Монастиря сочиненноє / А. Петрушевич // Зоря Галицка. – Львів, 1851. – №. 13. – С. 127.

14. Занік М. Найстаріші монастирі Галичини / Занік Марія // Шашкевичів рай. Всеукраїнський краєзнавчо-літературно- мистецький журнал. - Золочів, 1994. - № 1. - С. 19-26.

15. Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф . 684, оп. 1. – Сп. 2558 – Арк.8 – 8 зв.

16. М. Київ. Бібліотека Вернадського. Інститут рукописів Ф 18, №57 / 30 / 9 1634 р. ч. 26 (лат. І пол.).

Світлана Турків

(с. Дарія, ЧСВВ)

(магістр історії)