Створено: Неділя, 25 січня 2009, 01:00
Василіанське душпастирство в ХVIII столітті (деякі аспекти)

ВАСИЛІЯНСЬКЕ ДУШПАСТИРСТВО В ХVIII СТОЛІТТІ (ДЕЯКІ АСПЕКТИ) Василіянський Чин не ставив собі за головне завдання своєї діяльності виконування душпастирських обов’язків. Душпастирювання було завданням єпархіяльного духовенства, говорячи іншими словами „світських священиків”. Василіянський Чин розумівся як „монаший”. Це добре бачимо від самих початків, коли Василіянські Конгрегації звертають особливу увагу на нагальну потребу збeрігання монашої клявзури, забороняючи не лише приймання у монастирях світських людей, але в першу чергу вказуючи на те, щоб монахи, а особливо молоді, намагалися не виходити з монастирів без потреби. Тому постанови Капітул забороняють без благословення Ігумена ходити до монастирських господарств (Лавришів 1626), а навіть відвідувати інших монахів по келіях (Вільно 1667), чи вести листування зі світськими особами (там же). Для полагодження необхідних справ у світі доручається призначити монаха-економа, який виходитиме за покупками, тощо (Лавришів 1621), а для полагодження більших монастирський справ назначити „протендика”, яким могла бути навіть світська особа (Вільно 1636). Цей богомільний характер Чину приносив йому немало клопотів з боку світської влади, яка в 18 і 19 століттях бажала ліквідувати всі монастирі, які на їхню думку не мали суспільного значення, або зробити з них активні суспільні установи. Як часто буває – прославлення Бога вважається втратою часу і майна. Тоді протоархимандрит о. Ю. Гусаковський (+1806) рішуче став на захист монашого способу життя і зрозуміло висловив характерні риси Чину, головною ціллю якого є контемплятивне життя [споглядання Господа], а другорядною – активне життя. Це не означає, що Василіяни були монахами закритими в монастирях, бо не відмежовувалися від потреб інших людей, чи душпастирських обов’язків. Від самого початку ієромонахи василіянського Чину служили людям у різних потребах, не тому, що таким було їхнє монаше правило, але з почуття гідності і поваги до священнодійства. В першу чергу бачимо це у часах, коли виникали масові пошесті і бракувало священиків для останньої послуги хворим, чи відправлення християнського похорону. Знаменитим прикладом цього є святець о. Йосафат Бражиц (+1683), який відпросився з монастиря, щоб нести таку послугу вмираючим. Його жертовність була нагороджена особливим об’явленням Матері Божої, яка промовила йому такі слова: “Мені подобається твоя відданість в праці для душ відкуплених Кров’ю мого Сина – не залишай їх”. Таким чином, о. Йосафат став взірцем священичої праці для багатьох василіян. Не дивно, що коли в 1699 р. у Битені потрібно було послужити вмираючим людям, місцевий настоятель до такої послуги послав навіть покараного забороною виходити з монастиря о. Маркіяна Корбута, якому на цей час було уділено диспензу. Подібно, під час пошесті у Жировицях в 1710 р. о. Миколай Окунєвич на власних плечах носив померлих і хоронив їх з християнською молитвою. Це небуденний спосіб послуги. Але василіяни працювали також у щоденному душпастирстві. Були вони проповідниками, учителями та сповідниками. Щоб могти добре виконувати це служіння, василіяни дбали про високий рівень монашого життя та освіти своїх молодих ченців (Битенська Капітула 1617). Капітули доручали посилати ченців на науку після новіціяту (Вільно 1667), а коли поверталися з навчання, вони повинні деякий час сівпрацювати з учителями (Вільно 1636), або проповідниками (Битень 1698). Учителями вони були найперше в василіянських школах різного рівня. Коли йдеться про проповідництво, то проповідували василіяни при монастирських церквах, але також в інших парафіяльних церквах – залежно від потреби та здібностей ченця. Сповідниками часто були вже старші ченці, які набрали потрібного досвіду, або з огляду на стан здоров’я не були в силі виконувати інших праць. Але були також і молоді сповідники, а про о. Євстахія Вінчека (+1691) знаємо, що він ціле своє монаше життя служив виключно як сповідник. Наскільки важливою для Чину була послуга сповіді, показує приклад о. Константина Кашица (+1724), який втратив зір, але щоб люди могли приходити до нього сповідатися, йому дозволено жити в спеціальній келії поза монашою клявзурою при монастирі в Битені. Такі служіння василіяни виконували в різних монастирях, особливо у паломницьких місцях, де число проповідників і сповідників було більшим. Крім цього Василіяни займалися також звичайним душпастирюванням. При своїх монастирях не лише правили Літургії, але сповняли звичайні парафіяльні треби, про що свідчать парафіяльні книги. Така діяльність відбувалася не лише в церквах, чи монастирях, але і в сусідніх селах, де василіяни мали свої господарства. При таких господарствах звичайно знаходився якийсь малий монаший осередок-резиденція, а монахи, які там проживали, не лише доглядали господарства, але також надавали парафіяльну послугу вірним. При тому це не була діяльність „при нагоді”, бо Чин звичайно назначав окремого ченця для обслуги господарства (прокурор, економ), і окремого для душпастирювання. З часом малі резиденції приєднувалися до більших монастирів, але василіяни продовжували надавати душпастирські послугу вищезгаданим селам. Душпастирські потреби ставали також причиною для заснування нових монастирів. Заснування таких монастирів, в яких відбувалася душпастирська праця не могла однак порушувати спільнотового і молитовного характеру Чину. Тому постанова Лавришівської капітули наказує: “А щоб брати нашого згромадження не розпорошувались в малому числі по селах і селищах, рішаємо, щоб таких фундації (заснування монастирів) не приймати, а вже особливо, коли вони приносять невелику користь для душ”. Це розпорядження вказує на те, що коли виникала якась потреба послужити „для користі душ”, тоді Чин був готовий диспенсувати від монашого розпорядку і посилати навіть лише двох монахів. Рідко, і хіба в виняткових обставинах, посилали василіянина самого, бо цього суворо забороняли Капітули (Битень 1698).
ОКРЕСЛЕННЯ ДЖЕРЕЛА
Як практично виглядала душпастирська праця василіян у XVIII столітті? Легше окреслити модель душпастирювання, яку бажав реалізувати Чин, як розповідати яким чином це практикувалося, бо без сумніву багато залежало від особи самого душпастиря. Таку модель ми знаходимо в описі душпастирювання, який залишив нам о. Корнилій Срочинський (+1790), який був ігуменом і душпастирем у Кристинополі в роках 1766-1776 і залишив по собі багато записів, в яких висвітлює свою парафіяльну діяльність. Уваги о. Корнилія, котрий був незаперечним авторитетом не лише у Василіянському Чині, є взірцем василіянського душпастирювання того часу. Подібно було і в його місійно-проповідницькій праці. Він був настільки зразковим, що протоігумен о. І. Матковський доручив йому написати книжку про спосіб і методи василіянських місій для народу (Methodus peragendi Missiones Apostolicas..., Почаїв 1772). Рукописний документ отця Срочинського, який послужить нам до аналізу василіянського душпастирювання у другій половині 18 століття знаходиться в Архіві ОО. Василіян у Варшаві (сигн. Крист. 28). Він написаний польською мовою під заголовком: Akta Parochyi Krystynopolskiey do cerkwi Krystynopolskiey Zakonu s. Bazylego W. należącej od R.P. 1766 zaczęte. Це короткі записи, які вміщають: Zwyczaje klasztoru naszego Krystynopolskiego Z.S.B.W. (11 стор.), Akta Parochyi Krystynopolskiej (2 стор.), Dydaskali vulgo Diacy (дописане на обкладинці), до яких додано два листи з 1772 р. в справі переходу на латинський обряд Гафтарчика (оригінал кс. Подгороденського і відпис о. К. Срочинського).
ПРОБЛЕМА ПЕРЕХОДУ НА ЛАТИНСЬКИЙ ОБРЯД
Парафіяльні акти починаються записом (усі переклади ред.): “За попереднього світського пароха багато людей нашого обряду перейшло на обряд латинський: ми, монахи, які тримаємо цю парафію, коли це усвідомили, постаралися, що багато з них наново повернулося до свого власного обряду, а між іншими Лука, кристинопільський придворний кравець і Роман, музикант на замку. Ми зарадили також дальшому переходові до іншого обряду”. Можемо собі уявити, що нелегко було взнати, хто з парафіян відійшов до чужого обряду. В тому допомагали два середники: Великодня сповідь і парафіяльна дошка. Парафіяльна дошка присутніх на Літургії – це досить цікава форма перевірки. Душпастир говорить про неї ось таке: ”Виготовилася дошка парафіян, усіх за алфавітним порядком за іменами та прізвищами, котра показувала всіх парафіян, за якою б дідаскал, то значить дяк, вважав, хто не був на набоженстві і в цьому ж списку записував, роблячи позначку в ризі, заповненій воском, на висоті ім’я того, якого не було”. Цей список о. Корнилій мабуть створив на основі парафіяльних книг, а головно на підставі особистого дослідження, бо встановив її щойно рік після початку свого душпастирювання. Така перевірка, очевидно, примушувала парафіян приходити в церкву. Також іншим способом душпастир міг легко перевірити, чи його парафіянин не почав ходити на богослужіння до костела, замість до своєї церкви. При нагоді Великопісної сповіді була краща нагода перевірити своїх парафіян. Був тоді звичай, що кожний мав висповідатися, а факт сповіді і св. Причастя записували в парафіяльній книзі. Кожний мав виконати цей обов’язок у своїй парафії. Таким чином о. Корнилій дізнався, що згаданий Гафтарчик перейшов до костела: “Коли я переглядав чи всі овечки тієї парафії виповнили церковний закон про пасхальну сповідь і Причастя, я знайшов одного замкового Гафтаря, який служить як челядник, нашого парафіянина, від завжди Русина, який злегковажив цей закон. Коли я зробив йому зауваження, він сказав, що сповідався у кристинопільських ОО. Бернардинів і причащався в їхньому обряді, а це було за порадою одного з тамтешніх законників – до чого вони не признаються”. Бачимо, що о. Корнилій дуже ретельно перевіряв списки своїх парафіян, він сам списав Метрику живучих парафіян, а коли бачив якісь недоліки, відразу реагував на такі прояви. При цьому не боявся полеміки з латинським духовенством, від якого суворо вимагав зберігати церковні закони. Вони були змушені з ним рахуватися, бо як пише сам латинський священик до василіянського душпастиря: “Мені добре знайома висока досконалість вашої милості пана Добродія, чесність життя, яка всіх будує”. Отець Корнилій не забував також інформувати про хід подій у цій справі місцевого єпископа М. Риллу, просячи вказівок відносно дальших заходів. Василіяни були свідомі, що за ними церковні закони не поступалися у цій справі, щоб не робити шкідливих для себе прецедентів. Про що пише о. Корнилій: “Тут багато Русинів, які заявляють, що вони перейдуть на латинський обряд, як тільки воно вдасться цьому ж Гафтарчикові”. Здається, що ті неприємні справи василіяни полагоджували з великою послідовністю і культурою, бо все ж таки вони утримували добрі зносини з місцевими латинськими законниками Бернардинами, яких запрошували до себе до церкви, та робили різні спільні заходи.
ПАРАФІЯЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
Василіяни працювали також над піднесенням рівня морального життя своїх парафіян. Цьому служила низка заходів, які перераховує о. Корнилій, подаючи одночасно спосіб здійснення. В першу чергу бачимо, які важливі проблеми необхідно було вирішувати. З рукописів довідуємося, що серед парафіян поширювалися:
1. Забобони та чарівництво, які відбувалися особливо в запусти.
2. Парафіяни фізично працювали в неділі і свята.
3. Парафіяни служили в жидів, а особливо в деякі їхні свята (коли їм не дозволялося виконувати ніяких праць), що душпастирі вважали за недопустиме.
Ті явища о. Корнилій назвав на початку своїх записів, вказуючи, що вдалось їх викорінити: “По части проповіддю, а по части карами”. Якщо йдеться про кари, які накладали душпастирі на парафіян, то вони не були нічим надзвичайним і відповідали духові цього часу. Наприклад, згадується, що за побиття вітчима накладено кару публічного бичування біля церковної дзвіниці. А за працю у полі в неділю, за бійки була кара куни (прив’язування біля церковних дверей). Однак, не в усіх справах душпастирі поступали так різко. Якщо не було явного порушення церковних законів, вони поступали лагідно, щоб нести радше мир, як жалі: “Посварені подружжя, ми погодили між собою, вживаючи пристойних способів”. Василіяни були немов би суддями і посередниками в таких справах. Сам о. Корнилій, подаючи характеристику їхньої праці, каже, що до парафіян вони ставилися з лагідністю, з поміркованими санкціями, що місцеві люди прийняли дуже тепло та вдячно. Душпастирі мали бути дуже добре поінформовані про все, що діється у парафії. Вони присвячували цьому необхідну увагу, щоб могти скоро і властиво реагувати. Це торкалося особливо тих днів, в які можна було сподіватись зловживань: “В запусти є особливий нагляд, щоб в парафії не було якихсь злих звичаїв і збитків”. Такий нагляд отці проводили не лише особисто, але і за посередництвом дяків та членів церковного братства.
БОГОСЛУЖІННЯ
Богослужіння, які правилися у неділі і свята вводилися у монастирський розпорядок і були згідні з монашим правилом. У недільні і святочні дні настоятель вводив у монастирські звичаї зміни, які випливали з душпастирських потреб. Наприклад, пізніше був час обіду (сніданків не було): З причини пізнішого богослужіння немає в неділі монашого обіду, аж біля 12 години, або о самій 12-тій. Також вечором, після Повечір’я, монахи мали звичай відбувати медитації, але часом такі медитації, в неділі і свята, відправляються аж по всьому, щоб людям не було прикро чекати. Неділю монахи розпочинали від Північної, відтак була Утреня, Часи, а ввечері була Вечірня і Повечір’я. Крім цього правили “літанії”, співали пісні, творили різні молитви разом з людьми. Після Утрені і Часу І монахи молилися ще літанію перед іконою Богородиці, а відтак співали релігійні пісні в честь Кристинопільської Божої Матері. В тому часі василіяни “одні йдуть до сповідальниць, відпочивши трішки, інші приготовляються до св. Літургії, а дехто береться до своїх обов’язків”. Перша Літургія правилась в годині 6-ій ранком. За словами о. Корнилія, від 9 червня 1774 р., коли василіяни отримали папський привілей, за яким всі, які в василіянських церквах вислухають першої Літургії з виставленням Найсвятіших Тайн, отримають 100 днів відпусту, на цій ж першій Службі відбувалось також виставлення Найсвятіших Тайн, а опісля Суплікація. Від того часу виходить Служба за Службою, так, щоб не було двох одночасно, і так до суми. Якщо в церкві не правилося жодне богослужіння, тоді, щоб церква не була глухою і люди, які заходять не нудьгували, хлопці співають різні пісні: про св. Миколая, св. Онуфрія, св. отця Василія В. або до Господа Ісуса Розп’ятого. О годині 9.30 ті монахи, які не були зайняті сповіддю, правили Часи, а після цього на голос всіх дзвонів о год. 10 розпочиналася головна Літургія під час якої відкривалась ікона Божої Матері, після якої відбувалась Суплікація перед Найсвятішими Тайнами. Вже на саме закінчення священик разом з вірними відмовляв молитви: Отче Наш, Богородице Діво і Вірую, та пригадував Божі і Церковні Заповіді, 7 святих тайн, 7 головних гріхів, акти віри, надії і любові, жалю і все за готовою на це книжечкою (о. Корнилій не називає її, це мабуть якийсь катехизм). Приблизно, в половині тієї Літургії починали правити також другу, читану для причащання тих, які не встигли на Велику [Службу Божу], тобто для подорожніх та місцевих, спізнених. Після обіду правили ще Вечірню і Повечір’я, а також різні моління, літанії, а в деякий час також Суплікації (без виставлення Найсвятіших Тайн).
ПАРАФІЯЛЬНІ ЗВИЧАЇ
В свята порядок богослужень був такий, як і в неділі, при чому додавалось Всеношне і мировання. В деякі празники були однак відмінні звичаї. Треба зауважити, що перед Василіянами в парафії працював єпархіяльний священик, і парафія мала вже випрацювані свої звичаї. Нові душпастирі не завжди приймали те, що зустріли на місці, і пробували дещо міняти. Однак, в усіх справах діяли з потрібною розсудливістю, щоб уводячи нові практики, а особливо змінюючи давні, не спричинити заколоту та поділів. В тому дусі о. Корнилій пише про один із звичаїв: ”Тут є звичай, що після „зі страхом Божим”, або після „завжди і нині”, люди, не лише Русь, але і Поляки, приклоняють голови під чашу, а цей хто служить Літургію доторкає голови чашею; цього поки що не належить відміняти, бо такою відміною люди могли б віддалитись”. В храмові свята, які відбувалися у день св. Василія В. і св. Онуфрія, вже тиждень скоріше на дверях церкви і латинського костела причіпали карточки з проголошенням відпусту. Тоді також на чотири неділі запрошувались проповідники. В сам день празника запрошували також сповідників від ОО. Бернардинів. На празниках, крім своїх вірних, були також поляки римо-католики, для яких в церкві служилась латинська Меса. Отець Корнилій зазначає, що для причащання римо-католиків в сам празник, зберігаються латинські комуніканти, але тільки в самий день празника. Зразу після цього комуніканти споживаються і не зберігаються, бо хоча ми маємо від латинського ординарія місця дозвіл зберігати в нас Святі Тайни в латинському обряді, то однак не зберігаємо, бо поблизу є костел. Отже, латинські комуніканти зберігали тільки тоді, коли причащали латинників, але без душпастирської потреби цього не робили ніколи. На Богоявління відбувався звичайний похід на Буг, де було водосвяття і проповідь. Опісля священик ходив до фундаторів та визначних мешканців окроплюючи їхні доми свяченою водою. Однак ходити з кропилом по парафії в ті часи немає тут звичаю. А також на другий день в тій єпархії не обходять урочисто св. Івана Хрестителя. На свято Божого Тіла відбувались два проходи з Тайнами. Перший відбувався у середині церкви, де читали 4 Євангелії. Другий похід був публічний, по місті і відбувався разом з римо-католиками. На цей урочистий похід наші священики йшли вбрані, як на Літургію: читаються і наші чотири Євангелії, з яких четверта співається в нашій церкві. На Різдво Христове, першого дня, на головній Літургії не було проповіді, але проповідували щойно на Вечірні. Другого дня дяк з хлопцями та з хрестом ходить по парафії. На другий день бувають приносини до церкви, над якими по головній Літургії читається звичайна молитва. Відносно часу Великого Посту, о. Корнилій подає ряд звичаїв і практик. В першу чергу звертає увагу, що після м’ясних запустів дехто споживає м’ясо і тому потрібно пильно уважати, та після проповіді в м’ясопусну неділю напоминати про це з проповідальниці. В понеділок першого дня посту парафіянам дається благословення з окропленням свяченою водою на час посту. Літургія Ранішосвячених Дарів в перший тиждень посту правилася у середу і п’ятницю, в інші тижні тільки в п’ятницю, а в останній тиждень – тільки в середу. В п’ятниці були приносини, над якими після Літургії Ранішосвячених Дарів правили Панахиду, читаючи імена з церковного Пом’яника. У Великий Четвер, вночі, правилась Утреня з читанням Євангелія, після неї була проповідь про Страсті Христові. В п’ятницю приготовляли Гріб Господній, а о год. 14 відбувався похід з Найсвятішими Тайнами по церкві, після якого Тайни складались до гробу, а плащаниця на гробовому престолі. Перед Божим Гробом ставили хрест для цілування. Плащаниці не цілували – аж перед самою Резурекцією. При цім о. Корнилій говорив, що Гріб відвідували як русини, так і поляки, а коли у василіянській церкві дзвонили в великий дзвін, тоді дзвонили також в польському костелі. В Велику П’ятницю і Суботу: парох відвідує парафіян зі звичайною молитвою. На сам Великдень не має звичаю походу біля півночі, але після Надгробної відбувається Резурекція з походом з Найсвятішими Тайнами. Другого дня дяк ходить до парафіян з хрестом. Крім цього Першого дня Воскресіння Господнього бідота звикла сходитись на цвинтарі [перед церквою], а наші парохи йдучи на Вечірню, беруть для них свячене та роздають.
МЕТОДИ ПРАЦІ З ЛЮДЬМИ
Як уже було сказано василіяни надавали великого значення навчанню і піднесенню морального рівня народу. Відбувалось це на різних рівнях. Як ми вже бачили навіть молитви після Літургії, які отці проводили з людьми, мали в собі навчальний елемент через повторювання катехизмової частини. Отець Корнилій розповідає також про інші форми навчання.
ПРОПОВІДІ
Проповіді були в кожну неділю і великі свята під час головної Літургії, після читання Євангелія. Зразу після виголошення проповіді отці оголошували також про празник, який припадає в найближчому часі, а коли було потрібно – давали конкретні зауваги та перестороги. Треба зазначити, що василіяни мали відповідній вишкіл і особовий склад проповідників. Наприклад, в часах о. Срочинського, котрий як ігумен сам був кваліфікованим проповідником (повний курс богослов’я – 2 роки морального і 2 спекулятивного), в 1773-1774 до Кристинополя для проповідництва і місії були призначені також: о. М. Драчковський (також повний 4-літній курс богослов’я), о. Т. Корчинський (моральне богослов’я), о. Й. Перфецький (моральне богослов’я), а крім них ще один священик сповняв звичайні обов’язки пароха – о. І. Куліковський. Вищезгадані отці працювали виключно для навчання народу, а до господарства, тощо, були призначені ще інші ченці.
НАВЧАННЯ КАТЕХИЗМУ
Відбувалося у неділю після обіду і було сповіщуване вдарянням в дзвін по 14 годині, після дзвоніння в церковних дверях співали пісню „Тройця Бог Отець...”. Після науки знову співали пісні. Навчання закінчували перед Вечірнею так, щоб присутні на кетехизі були дальше і на Вечірні. Отець Корнилій вказує при цьому й на практичні проблеми, які впливали на спосіб проведення катехизи: “Катехизм повинен бути кожної неділі протягом цілого року, але оскільки літом діти пасуть худобу, а зимою мороз не дозволяє їм виходити з хат, тому до того часу він бував тільки від неділі про Закхея до Великодня”. Після цієї уваги подає також свої висновки на майбутнє: “Треба встановити, щоб (катехизм) бував від Великодня до Великого Посту перед головною Літургією в неділі, а в Великому Пості – після обіду”, а це тому, що коли навчання буде перед Літургією, тоді окрім молодих також і старих буде більше. Отож на початку праці о. Корнилія в Кристинополі в 1766 році, він майже ціле літо, кожного дня на цвинтарі [при церкві], провадив катехизу.
МІСІЇ
Окремою формою праці були місії. Отець Корнилій був одним з видатних василіянських місіонерів цього часу. Однак в нашому рукописі парох не говорить про місії, а тільки відсилає до місійної книги (Xięga Missyi Krystynopolskiey naszey), яку він сам виготовив окремо. На жаль цієї книги ми не маємо перед собою.
ШКОЛА
Крім цього василіяни заснували при парафії школу для дітей. В 1768 році її примістили на монастирській площі. Вчились в ній діти парафіян, але також інші діти з міста. Вчителями були самі василіяни та дяки. Коли почалася будова нового монастиря, школа в 1772 році була перенесена в інше місце, і від того часу, як говорить о. Корнилій, “вчаться і в дальших роках, але в меншому числі”.
СПОВІДЬ
Як ми вже згадували, особливу увагу в душпастирстві звертали на обов’язок Великодної сповіді, тому о. Корнилій досить детально описує спосіб її проведення. Вона починалась від Заупокійної Суботи. В найближчу, попередню неділю, отці оголошували, що починається сповідь Великодня. Один з монахів кожного дня проводив іспит зі знання катехизму тих, які бажали сповідатися. Ті, які знали катехизм отримували карточку, а тим, які не знали, “не дасть, до тих пір доки не навчаться”. Обов’язок знання основ катехизму василіяни перестерігали дуже стисло, що бачимо з запису з 1771 року: “Кілька осіб з парафії, які не знали.... не сповідалось Великодньою сповіддю, [і були допущені] аж при самому закінчені часу приписаного на цю сповідь, і це за порученням кількох парафіян, що ті до Зелених Свят навчаться і зголосяться”. О годині 15 дзвонили в дзвін, щоб люди сходились до церкви на сповідь. Коли вже люди зібрались, отці проводили ще коротку науку для всіх, яка мала за ціль приготування до сповіді та Причастя Тіла і Крови Ісуса Христа. До причастя всі приступали після Літургії, окрім малих дітей та слабих, яких причащали скоріше. Після причащання отці читали людям благодарення. Сповідь звичайно закінчувалася у Великодні Свята, однак і в тій справі василіяни брали до уваги різні життєві умови і як говорив о. Корнилій: “вертаючих з подорожі та тому подібних сповідається аж до двох тижнів після свят.” Василіяни багато уваги прикладали однак до цього, щоб люди не сповідались лише один раз в році, але щоб частіше приступали до Святої Таїни Сповіді. У неділі завжди були священики, які чекали людей в сповідальницях. Зусилля душпастирів о. Корнилій оцінив успішно: “Ми закорінили спасенний звичай частих сповідей, не чекаючи Великодньої сповіді”.
БРАТСТВА
В нашому рукописі лише згадується присутність братчиків у парафії. Варто однак відзначити, що о. Корнилій заснував в Кристинополі два братства, які діяли під проводом василіян: Покрова Пресвятої Богородиці і св. Онуфрія. Діяльність тих братств описав він в окремих книгах (Xięga... i Akta... Bractwa Naysw. Matki Opieki, Xięga Przesw. Bractwa S.W. Pustelnika... Onufrego).
ПІСНІ
Пісня була важливим елементом у душпастирській праці василіян. Піснями виповнювали церковний час між богослужіннями. Пісні, яких авторами часто були самі василіяни, ставались формою народної молитви й катехизації, а своєю тематикою відповідали празникові дня, або місцевому почитанню. В Кристинополі співається з людьми пісню про Пресвяту Богородицю, яка є в місцевій іконі „Покланяємось Тобі низько Владичице”. Сам о. Корнилій в 1773 році видав книжечку про св. Онуфрія, в якій знайшлися народні форми почитання: літанії та пісні. В книжечці, крім літанії до св. Онуфрія, знайшлись пісні (польською і руською мовами) до св. Онуфрія, Розп’ятого Христа, Страждальної Матері Божої, св. Василія і св. Миколая.
ГРОШОВІ ЗБІРКИ
При нагоді сповіді згадується також фінансові справи. Вперше, коли після іспиту сповідникам давали картку, згадується, що від тих карток дають по одному грошу, що завжди в цілості йде дяку. При роздачі карток була також друга збірка: “Двох з Братств стоять біля братської скарбоні і беруть від кожного річну належність на церковні потреби”. При тому зазначено: монахи взагалі тим не займаються, а збірку проводять лише світські люди. Траплялося, що вірні приносити даток за сповідь і в такому випадку отці не приймали, але казали радше дати бідним. Видно, що василіяни як правило ставили обережність та второпність в фінансових справах, бо о. Корнилій, як одну з причин успіху душпастирства в Кристинополі подає, що монахи прихилили до себе вірних між іншими не домаганням великих сум від шлюбів, похоронів і тому подібного, але з задоволенням приймаючи стільки, скільки хто міг пожертвувати
ВИСНОВКИ
Висновки, які можливо зробити на основі одного документа, силою речі дуже часткові. Хоча проведений аналіз є лише початком для подальших досліджень, та однак спробуємо поставити деякі загальні акценти: Василіяни з великою відповідальністю ставилися до душпастирювання, ангажуючи до праці великі персональні сили. Метою цих заходів було оживлення парафіяльного життя, а також, щоб вірні могли отримати душпастирську опіку у власному обряді, а не шукали її в чужих храмах. Василіяни сміливо користали з модерних засобів пасторального богослов’я тодішніх часів. В тому часі велике значення мали „театральні” елементи, в церкві мали відбуватись дії прості для ока і легкі для ума. Реалізуючи таку формулу, отці використовували деякі засоби, характерні для латинського обряду. Однак, підставою для будування парафіяльного життя були богослужіння та практики властиві власному обрядові. Велике значення мала постава та вишкіл самих душпастирів, що давало отцям потрібний моральний та суспільний авторитет, необхідний для проведення душпастирських дій, а також для захисту власного обряду.
Опрацював: Ієродиякон Богдан П. ЧСВВ