Створено: Середа, 14 грудня 2011, 11:48
Автор: Володимир Мосоров
На березі озера Світязь

350px-___Волинь все більше приваблює людей, які шукають простоти, гармонії чи спокою. Сучасність з її швидким темпом життя, комп’ютерами, інтернетами, автострадами не так сильно зачепила цей куточок України. Тут ще можна побачити патріархальний спосіб життя – життя з праці власних рук. Перлиною Волині є о. Світязь – найглибше за об'ємом прісноводне озеро в Україні. Належить до групи Шацьких озер, розташованих на території Шацького національного природного парку на Волинському Поліссі. Площа озера чимала - 26 км2, найбільша глибина - 58,4 м, хоча середня глибина становить 6,3 м, а прибережна смуга - мілководна. Прозорість води - до 8 м. Верхні шари води влітку прогріваються до 20 °С і більше, на глибині температура води постійна і становить 9 °С.

Біля берегів озера розташоване однойменне село Світязь. Під час подорожей завжди цікавлюсь які є поруч християнські храми. То ж і цього разу намилувавшись пейзажами, вирушаю на пошуки сакральних споруд. На самому березі озера стоїть прекрасний кам’яний храм, а поруч нього ще якісь будівлі. Заходжу в храм. Молюсь, – дякую Господу за те, що Він мені показує, а потім розглядаюсь довкола. Цікаво пізнати історію цього храму. Біля входу є церковна крамничка, де продають різні церковні речі. - Чи є щось до прочитання про цю церковцю? – питаю. - Так є, - відповідає молодик. Купую брошурку і заглиблююсь в її читання.

Довідуюсь, що на початку 1840-х років стараннями сина Ксаверія графа Владислава Браницького (1782-1843) у Світязі розпочато будівництво цієї церкви. Саме вона збереглася до наших днів і є головним храмом села. В 2002 р. поруч неї засновано Петропавлівський чоловічий монастир. То ж ці недобудовані споруди – це споруди монастирські.

На сьогодні цей храм є оплотом Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Автор є далекий від того, щоб відразу почати обурюватись від приналежності цієї громади до УПЦ МП. Що ж, маємо те, що маємо – це лише наслідок історичних подій.

Читаємо далі: у 2002 році вперше в історії парафії тут відбувся чернечий постриг, тоді ж було оголошено про перейменування храму с. Світязь у Петропавлівський скит Низкиницького чоловічого монастиря, а далі - ще одне перейменування скита у Світязький Петропавлівський чоловічий монастир.

Нині монастир живе своїм життям. У ньому подвизаються 3 ченці і 6 послушників. Кожного дня звершуються уставні богослужіння, підноситься чернеча молитва. Монастир ще до кінця не добудовано, мабуть ще треба кілька років, щоб закінчити його будівництво.

Закінчивши читати коротку брошурку, яка, зазначу, написана не дуже фахово – зустрічаються історичні пропуски і відсутність часом логічного зв’язку між абзацами, – вирішую прийти зранку і відстояти на Божественній Літургії.

Літургія відправляється тут щоденно. Ранком, коли село Світязь будиться зі сну, вирушаю до храму. Це - будній день, крім мене в храмі ще декілька послушників з монастиря, один монах та десяток вірних. Сама Літургія дещо відрізняється від Літургії в УГКЦ. По-перше, вона відспівується церковнослов’янською мовою. За іконостасом є завіса, яку священнослужитель закриває в певні моменти, наприклад, під час слів: «беріть і їжте». Цікавим є те, що перед причастям вірних священнослужитель питає, чи немає нікого до сповіді. Якщо є бажаючі, то він іде сповідати, що звичайно робить Службу Божу довшою.

Після Літургії священик виносить ікону Божої Матері, яка тут вважається чудотворною, і кожен прикладається до неї устами. Після закінчення Літургії вже хотів вийти, але це ще було не все. Оскільки проповіді не було, священик українською мовою сказав, що зараз ще прочитає про життя святого, який є патроном дня. З уваги на те, що книжка написана церковнослов’янською, часом важко було зрозуміти її зміст.

Парафія УПЦ МП є також тут - у Світязі. Розмовляючи з селянами, бачив, що вони шанують своїх «батюшок», які знайшли тут собі місце. Село багате, то ж обитель розвивається. Варто зазначити, що місцеві священнослужителі УПЦ МП - то українці, які стараються ввести українську мову і до храму.

Володимир Мосоров