Похоронні звичаї
Похорони в селі були різні, але всі до себе були подібні.
Якщо хтось умер, то убирали: мужчину – в білу сорочку, чорні штани і чорні панчохи, біля нього клали шапку або капелюх, переважно те, що за життя найкраще любив і носив, клали біля нього також і інші речі як молитовник та багато образочків з різними святими. Прикривали білим простиралом (лантухом).
Жінку вбирали також на біло, а часто оперізували кольоровим поясом, також клали різні речі релігійного культу.
Тіла небіжчиків на дві-три доби клали на зробленім зі столів чи лавок підвищенні, катафалку, на котрім з двох сторін ставляли свічки, а в голові хрест і дві лампочки, наповнені, переважно, несоленим тлущем (жиром), котрі всередині мали ґноти (шнурки) і палились.
В ті часи труни ніхто не купував, робили люди самі, або просили місцевих майстрів-ремісників, котрі робили з дощок, що доставила родина умерлого, а як не було дощок, то попросту видовбували зі стін власних будинків.
Як тіло умерлого вбрано і положено на катафалку, починали приходити сусіди та інші люди, бо родина переважно вже вся була при померлім й перебувала там цілий час доки не похоронено. До хати приходили люди, одні виходили, а другі приходили, клякали перед катафалком і молилися за душу померлого. Найбільш люди приходили вечором. Вечором приходили дяки, котрі цілу ніч одну і другу читали "псалтир", а також приїздив священик, котрий відправляв парастас і панахиду.
В день похорону вже в годинах поранніх в хату померлого збиралось майже ціле село. З церкви вирушала процесія: попереду несено великий хрест - призначений спеціально до похоронів. За хрестом кілька пар хоругв, за хоругвами ішов або їхали на возі священик і дяк. Як прийшли до хати померлого, відмовляли ще потрібні молитви і вийшли на двір, співаючи: "Святий Боже, святий кріпкий, помилуй нас".
Покропленого свяченою водою небіжчика укладали до труни. Родина підходила до померлого аби останній раз попрощати в незнану дорогу. В той час хата була виповнена голоcним плачем.
Труну вистеляли тими стружками, котрі повстають при робленні труни, як рівно ж сухим свяченим зіллям, переважно з того ж зілля робили й подушку. Умерлого прикривали білим простиралом так, що береги виставали з боків труни. Труну забивали цвяхами, виносили надвір, а в дверях три рази труною кланялися, підносячи і догори і до долу. Винісши на двір, ще ставили на приготовані стільці, а священик над труною виголошував відповідну промову. Тоді процесія і священик передом, а за ними - віз з умерлим і людьми, котрі юрмою відпроваджували свого односельчанина на вічний спочинок.
Так похоронний похід, співаючи побожні релігійні пісні, зближався до церкви. Тоді занесено труну до церкви, де священик відправляє жалобну Службу Божу, по Богослужбі священик стає коло труни з ручним хрестом, всі люди ідуть, цілують хрест. Потім виходять з церкви і виносять труну, і знову цілий похід рушає в напрямку цвинтаря. Там при приготованій могилі священик ще раз відправляє Панахиду, кропить труну і гріб свяченою водою, люди руками кидають грудки землі на труну. Грабар закидає, формує могилу, а цілий похід вже в розсипці повертає до села. На цвинтарі ще залишаються деякі люди і родина, моляться, на гробі кладуть квіти і вінці.
Як умирав хтось у селі визначний чи багатий, то похорон відбувався більш урочистий: по дорозі в різних пунктах читав священик Євангеліє, цілий час бито в дзвони, та як був в селі хор, то співав.
Такий величавий похорон міг собі справити кожний, хто заплатив за те священикові.
Так само урочисто ховали, як умерлий був молодим хлопцем чи дівчиною: тоді їх подруги чи друзі несли вінці і цілу дорогу співали різні побожні пісні.
По поверненні з цвинтаря всіх, хто брав участь в похороні, запрошувано на обід - тут ще молились перед обідом і по обіді за душу померлого.
А по селі розносили з дому смутну варену пшеницю (коливо) - заправлену медом або цукром, в котрій хаті мешканці брали з миски кілька зерен пшениці, а потім мали обов'язок молитися за померлого.
Такий звичай від давніх літ був в селі аж до самого виселення в 1947 році.
Стор. 92-95.
записала: Люба Пєтночко