Створено: Понеділок, 24 жовтня 2011, 02:00
Повернутій з небуття василіанській церкві у Перемишлі минає вже 15 років

PEREMYSZL_-_19.07_37Історія василіанської обителі у Перемишлі не дуже довга, але доволі складна. Ідея побудови церкви на Перемиському Засянні виникла ще у 1893 році – її ініціатором був о. Мирон Подолинський. Благословення на будівництво храму дав тодішній Перемишльський єпископ Юліан Пелеш.

У планах отця Подолинського було збудувати церкву, повернути до Перемишля василіан і включити їх до духовної праці при тій церкві, де мав би також повстати монастир. Здійснення задуму почалася від збірки коштів на будову, купівлю землі та замовлення архітектурного проекту майбутнього храму.

У грудні 1913 року зусиллями Перемиського єпископа – Константина Чеховича до Перемишля після півтора-столітнього небуття повернулися василіани і активно включилися в справу будови церкви. Першим ігуменом у Перемишлі став о. Маркіян Марисюк ЧСВВ. Заново розпочалася велика збірка грошей, докуплено більше землі, почато закупівлю будівельних матеріалів та замовлено виконання проекту церкви у архітектора А. Лушпинського.


На превеликий жаль Перша Світова війна, а згодом польсько-українське протистояння 18-20 років минулого століття припинили будівництво. Під час війни зібрані гроші втратили свою вартість, а австрійська армія конфіскувала зібрані будівельні матеріали. Щойно в 1924 році, коли з благословення владики Йосафата Коциловського ЧСВВ василіани цілковито перебрали на себе відповідальність за побудову церкви і монастиря, розпочався черговий етап будови. Відповідальними за реалізацію будівництва були ігумени василіанської обителі в Перемишлі: о. Діонісій Головецький і о. Платон Мартинюк, а на завершальній стадії, тобто в роках 1928-1935, о. Йосиф Чепіль. В той час величезні перешкоди в реалізації побудови церкви створювала тодішня міська влада Перемишля. Василіани мали площу величиною більше одного гектара і планували збудувати церкву, запроектовану за правилами нашої церковної архітектури: із гарним іконостасом, величними банями, увінчаними хрестами, з великим театральним залом у підвалах церкви і поставити її у центрі площі. На це не погодилась міська влада. Адміністрація міста вимагала, щоб церква стояла у куточку площі, та щоб в жодному разі не була ані більшою, ані гарнішою від римо-католицького костелу оо. сaлезіанів, який знаходився поблизу. Це змусило василіан відмовитися від готового архітектурного проекту А. Лушпинського і в 1930 році замовити новий – у львівського архітектора Лева Левинського. Але і після цього міська влада не погодилась на архітектурний проект, ані на поставлення святині в центрі площі, що змусило василіан знову змінити проект, відмовитися від бічних нефів, звузити церкву, зменшити театральний зал в підвалах і поставити церкву в куточку площі при самій вулиці.

Наперекір усім труднощам і перешкодам зі сторони польської влади, весною 1935 року церкву було таки споруджено, хоч не такою, якою її хотіли бачити василіани й усі, хто з любові до Бога, віри, рідної мови, обряду, культури, трудилися при побудові цієї церкви в Перемишлі (на Засянні). У великий народний подвиг будови святині були задіяні: єпархіальне і монаше духовенство, усі тодішні церковні товариства й братства, мешканці Перемишля й навколишніх сіл. Тому василіанська церква – це неповторний пам’ятник живучості та ідейності українського населення Перемишльщини. В ній до нинішніх днів залишився потужний дух самозбереження і ніким незборима воля існування наперекір усім недругам.

У задумах будівничих церква мала бути не лише центром релігійного життя, але й осередком культурної діяльності. Для цього у підвалах церкви розмістили театральний зал, прикрашений розписами із символами нашої релігійної та національної тотожності, такими, як церква св. Юра у Львові, гербами міст Львова і Києва, портретами велетнів української нації: митрополита Андрея Шептицького, єпископа Йосафата Коциловського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка, о. Маркіяна Шашкевича, о. Михайла Вербицького, а також настінною поліхромією у вигляді квіткового орнаменту.

7-го квітня 1935 року Перемишльський владика, нині Блаженний Йосафат Коциловський ЧСВВ, звершив чин освячення нової церкви Співстраждання Пресвятої Богородиці на Засянні в Перемишлі.

Недовго українці Перемишльської землі раділи своєю церквою і театральним залом, бо вже у жовтні 1945 року польська Служба Безпеки (UB) наказала василіанам покинути монастир і церкву. Монастир і церкву призначено на потреби Воєводського державного архіву. У монастирському комплексі проведено роботи, метою яких було пристосувати будівлі до потреб архіву. Роботи мали бути проведені у такий спосіб, щоб в храмі більше не було Богослужінь. Про це свідчить лист президії міської ради в Перемишлі до Воєводського державного архіву, в якому чітко визначено програму дій:

«Поцерковна будівля мусить бути перебудована ззовні й зсередини таким чином, щоб її пристосувати до теперішніх потреб. Перебудова має включити усунення куполів із вежами, ліквідацію вхідного порталу разом зі сходами. Зовнішні стіни слід усучаснити з допомогою ліквідації всяких поцерковних елементів».

Таким чином почалося цілковите руйнування церкви і монастиря, було змінено інтер’єр церкви, замальовано церковні розписи, встановлено залізобетонні плити, розділяючи ними нутро церкви на три поверхи, всередині церкви побудувано ліфт і залізні сходи. З усіх трьох куполів зняли хрести, розібрали вхідні сходи та закрили головний вхід до церкви. Нещадно знищили нутро театрального залу. Всі вище згадані витвори мистецтва, розміщені на стінах, збезчестили, особам на портретах повидряпували очі, лиця порисували, а потім все - включно з поліхромією - покрили штукатуркою і фарбами.

Отці-василіани ніколи не погодилися з несправедливим позбавленням їх їхнього ж монастирського комплексу, й майже з самого початку робили різні заходи, щоб повернути собі монастир і церкву. У цій справі клопоталися чергові настоятелі Василіанського чину: ієром. Павло Пушкарський, ієром. Йосафат Романик, ієром. Мелетій Білинський. На превеликий жаль, всі заходи виявилися безуспішними. Польська комуністична влада постійно відмовляла у поверненні монастиря і церкви, спираючись на постійно діючий закон від 27 липня 1949 року, яким комуністична влада Польщі позбавила українців права на церковне, громадське та приватне майно, що залишилося на рідних землях після їх депортації злочинною акцією «Вісла» 1947 року, а також тим, що будівля втратила сакральний характер.

В 1989 році тодішній протоігумен чину, а сьогодні єпископ Василій Медвіт (уродженець Перемишля), посилив старання щодо повернення василіанам монастиря й церкви в Перемишлі. Поборовши різні труднощі, людську злобу, нехіть, а часто відверту ворожість і ненависть, він зміг домогтися того, що 25 жовтня 1996 року польська влада повернула василіанам і монастир, і церкву. Будівлю, яка не нагадувала уже, що раніше це був Божий храм, прийняв від влади вже черговий протоігумен ЧСВВ - ієром. Володимир Ющак, сьогодні Єпарх Вроцлавсько-Гданський.

Багато чого з церковного майна втрачено, між іншим більшість землі, яку з великими труднощами купували василіани та мешканці Перемишля і околиць. Із церковної ділянки, яка колись становила площу понад один гектар, повернуто лише 40 арів.

Першим ігуменом монастиря у Перемишлі став ієром. Тимотей Феш ЧСВВ, людина молода, енергійна, непоступлива, здатна перемагати труднощі. На його плечі ліг тягар повернення обителі до її первісного призначення, - тобто повернути і вигляд, і функції Божого храму й монастиря. Не була це легка справа як з матеріального (брак фінансів), так і з організаційного погляду. Місцева влада (подібно, як і довоєнна) ставилась до справи неприхильно, створювала всілякі можливі й неможливі труднощі та перешкоди, ставила щораз то нові й нові, майже неможливі до виконання вимоги. Але отець Тимотей не піддавався. З Божою допомогою перемагав усі труднощі. Спершу в зруйнованому підвальному залі церкви отець Тимотей встановив капличку, де відправлялися богослужіння.

10-го березня 1997 року, у перший день Великого посту, розпочалися найважчі роботи – усунення залізобетонних плит (400 тон залізобетону). І тут одразу виникли проблеми, які можна назвати повторенням історії. Одним із прикладів може бути відмова міської влади призначити місце, куди можна було б вивезти отих 400 тон залізобетону. Та, мимо різних перешкод, завдяки допомозі і жертовності людей доброї волі, будівельні й ремонтні роботи поволі просувалися вперед, під пильним наглядом ігумена - отця Тимотея Феша ЧСВВ. Технічними роботами керував архітектор із Перемишля – покійний уже пан Яцек Мермон. В процесі проведених робіт у церкві розібрали залізобетонні плити, усунули внутрішні залізні сходи та ліфт, заново поштукатурили стіни, поклали підлогу, встановили скромний іконостас і все необхідне для богослужінь. Львівські художники Андрій Дудка і Андрій Винничок частково розписали інтер’єр. Назовні відбудовано сходи, що ведуть до храму, відкрито вхід до святині, відремонтовано фасад. Монастир пристосовано до житлових потреб монахів і студентів, - тобто проведено генеральний ремонт, змінено або відновлено вікна. У цілому об’єкті проведено опалення й змінено електричну мережу. Територію монастиря і церкви впорядковано і заново огороджено, а на монастирському городі побудовано каплицю-дзвіницю, в якій помістили елементи із зруйнованих церков і василіанських монастирів.

27 вересня 1997 року, на празник Воздвиження Чесного Хреста, Преосвященніший митрополит Перемишльсько-Варшавський, архієпископ Іван Мартиняк і владика Север’ян Якимишин (ЧСВВ) із Канади, за участю великого числа ченців і мирян освятили хрести на головному і бічних куполах. Церква мовби воскресла, наново почала жити духовним життям і служити не лише монахам, а й мирянам. Монастир заповнився молодими ченцями, студентами Духовної семінарії, майбутніми священиками.

У неділю, 13 травня 2000 року, відбулося урочисте друге посвячення монастирського храму Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі, яке довершив митрополит Перемишльсько-Варшавський архієпископ Кир Іван Мартиняк у співслужінні з владикою Василієм Медвітом (ЧСВВ), владикою Володимиром Ющаком (ЧСВВ) та отцями: Тимотеєм Фешом, Григорієм Столицею та Юліаном Ковалем за участю численної кількості мирян.

Таким чином закінчився перший етап ремонтних робіт, які привернули обителі можливість виконувати сакральну функцію, до якої вона призначена, – це не означало, що об’єкт був повністю відремонтований, бо попереду було ще багато робіт, необхідних для того, щоб забезпечити будівлю від руйнування, та цим разом - перед природними чинниками. На це потрібні були великі кошти, яких, зрозуміло, у монахів не було.

Наприкінці 2008 року, будучи ігуменом монастиря в Перемишлі, звернувся я до світового українства про фінансову допомогу на подальший ремонт церкви. На мій заклик відгукнулося чимало жертводавців. Як на початках будови церкви, так і тепер на ремонт цієї церкви почався збір фондів. До праці над збіркою коштів активно включилася колишня перемишлянка, а нині жителька м. Торонто (Канада) – пані Анісія Стех. В численних її статтях, публікованих у різних часописах Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини та Австралії, вона описувала актуальний стан та потреби церкви Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі, зверталася за допомогою до людей доброї волі, яким не байдужа була доля перемишльської церкви, що залишиться живим свідком українського буття на цих етнічних землях. Пані Анісія по сьогодні особисто та з великою посвятою займається збиранням коштів як від індивідуальних осіб, так і від різних інституцій.

Завдяки численним і щедрим пожертвам усіх, хто вважав за свій християнський і національний обов’язок поділитися власним добром із церквою в потребі, а також підтримці співбратів-василіан з Канади, авторові цієї статті випало на долю взятися за нелегке діло, а саме - провести другий етап ремонту церкви і монастиря.

Використовуючи кожну копійку, з продуманою господарністю, протягом 2009-2010 років було відремонтовано всі три куполи, покрито їх новою мідною бляхою, наново вставлено на них відновлені хрести, відремонтовано дах, усучаснено стару громовідвідну систему, виконано ізоляцію пивниць і фундаментів, аби запобігти вологості, побілено церкву зсередині й ззовні, забезпечено зовнішні сходи. Усі ці роботи виконано на високому фаховому рівні, що викликало подив і захоплення експертів-архітекторів.

Виконані мною роботи було оцінено таким чином, що 12 квітня 2011 року вручено мені Золоту відзнаку за особливу дбайливість про історичні архітектурні пам’ятки, якою кожного року міністерство культури нагороджує на внесок «Уряду Охорони Історичних Пам’яток».

Долаючи різні труднощі та перешкоди, з Божою допомогою та заступництвом Покровительки нашої церкви - Пресвятої Богородиці, - вдалося зреалізувати амбітний задум і закінчити другий етап ремонту до 75-літнього ювілею від першого посвячення церкви тодішнім Перемишльським владикою Йосафатом Коциловським - 7-го квітня 1935 року.

Щоб повернути церкві її первісний вигляд, треба було відновити зруйнований театральний зал у підвалах церкви, щоб він - за задумом передвоєнної громади Перемишля - знову став місцем плекання релігійної та національної культури українського народу. Це стало моєю мрією, новим викликом для мене, але, воднораз, і моїм захопленням. Я поставив собі за мету відновити зал до 15-літнього ювілею від дня повернення церкви і монастиря. Я добре знав, що це - великий і коштовний проект, і що нема грошей на його реалізацію, але знав також, що Господь Бог і Пресвята Богородиця напевно хочуть, щоб їхній Дім був вповні очищений з наруги і осквернень, вчинених над святинею.

Тому з вірою і надією на Божу допомогу, закотивши рукави, треба було взятися до праці. В першу чергу треба було роздобути кошти. Мої просьби про допомогу, керовані до вірних нашої церкви, сприймалися прихильно: хто жертвував гроші, хто допомагав працею. В пригоді знову стала пані Анісія Стех, яка зайнялася успішною збіркою коштів у Канаді і Америці. Частину коштів виділили: Уряд Охорони Архітектурних Пам’яток, президент міста Перемишля, та маршалок Підкарпатського воєводства. Свій внесок зробили також самі Василіани.

Все почалося від проведення консерваторської експертизи і складення спеціального плану робіт. Йшлося про те, щоб в ході робіт не знищити художніх розписів, які були прикриті шаром штукатурки і фарби. Далі було проведено осушення приміщення, ізоляцію фундаменту із середини та ззовні, зірвано стару і поставлено нову долівку з ізоляцією і отепленням, покладено підлогу із керамічних плиток, перебудовано і пересунуто в інші місця 4 стовпи, що підтримують стелю, усучаснено сцену. Особливо уважної праці вимагало усунення нашарування фарби і штукатурки, які прикривали настінні розписи. Реставраційні роботи проходили під наглядом консерватора історичних пам’яток – пані Маргарити Давидюк та митця - пана Тімура Карімова. Вони також зайнялися відновленням історичних пам’яток: пан Тімур Карімов реставрував малюнки, а пані Маргарита Давидюк настінну поліхромію. Зал свіжо вималювано, забезпечено освітлення залу та сцени. До відновленого актового залу закуплено 180 нових крісел.

Під кінець серпня 2011 року в підвальному залі, в рамах «Першого Міжнародного фестивалю Сакрального мистецтва прикордоння», що від 26 по 28 серпня проходив в Перемишлі, у Навечір’я свята – Успіння Пресвятої Богородиці – 27 серпня вперше, після 1945 року, в його стінах прозвучала музика. Саме тут відбувся концерт пана Антонія Пільха – віртуоза гри на лютні (старовинному музичному інструменті), а 22 жовтня 2011 р. в цьому залі в присутності численних слухачів зі своїм концертом виступив хор Музичної Академії ім. М. Лисенка зі Львова, під керівництвом Христини Флейчук.

15 років Боже провидіння вело василіан шляхом ремонтів, щоб затерти сліди вандалізму, наруги над святістю і мистецтвом. Дякуючи Всевишньому за всі ласки, 23-го жовтня 2011 року в церкві Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі митрополит Перемисько - Варшавський архієпископ Іван Мартиняк у співслужінні священиків відслужив подячну Архієрейську Божественну літургію у супроводі чудового співу згаданого хору Музичної Академії ім. М. Лисенка зі Львова, а відтак відбулося урочисте відкриття й посвячення актового залу у підвалах церкви.

Від себе особисто та від всієї василіанської спільноти в Польщі з глибини серця щиро дякую всім нашим жертводавцям, всім людям доброї волі, які не стояли осторонь наших проблем, розуміли значення існування церкви на Перемишльській Землі. Бо церкви завжди є свідченням історичного буття на тих землях народу, який їх будував. Якщо зникають церкви, зникає велика частина нашої історії. Без Вашої фінансової допомоги, Дорогі приятелі нашої церкви Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі, не було б можливості привернення зруйнованій церкві її сакрального характеру, щоб мати можливість прославляти в ній Всевишнього Бога, Спасителя нашого Ісуса Христа, та нашої небесної Матері – Пресвятої Богородиці, і вимолювати скарби ласки для «ктиторів і доброчинців обителі цієї», та для теперішніх і майбутніх поколінь.

Щиро дякую пані Анісії Стех за її велику заангажованість у справу ремонту нашої церкви та монастиря, за її плідну співпрацю. Нехай Всевишній Господь благословить Вам, а Покровителька нашої церкви - Пресвята Богородиця - буде і вашою Покровителькою.

До повної величі і краси залишилось розписати (розмалювати) інтер’єр церкви, але й в тому одинока надія на допомогу щедрих людей. Усі, хто хотів би, щоб стіни Божого храму не були лише побілені білою фарбою, а були прикрашені гарним розписом, можуть свій дар серця скласти на монастирський банківський рахунок номер: 59124017761111000019379896,

Zakon Św. Bazylego Wielkiego, Klasztor

ul. Salezjańska 2,

37-700 Przemyśl

Або чеком на ім’я:

Bogdan Kowal (o. Julian)

ul. Salezjańska 2

37-700 Przemyśl