Створено: Середа, 24 серпня 2011, 19:51
Автор: Ієромон. Василій Кепещук ЧСВВ
Прудентополіс - маленька Україна

012Прудентополіс розташований у штаті Парана приблизно за 200 км від Куритиби, столиці штату. Перша хвиля іммігрантів з України почала прибувати до Бразилії близько 1885 року, коли в районі Прудентополіса оселилася велика група вихідців із Галичини. Одним із напрямів подорожі людей, які шукали кращої долі, була Бразилія – край далекий, та, бодай в початках, галичанам зовсім незнаний.

Прудентополіс приваблює багатьох туристів культурною спадщиною українських іммігрантів. Хоча з першого погляду місто не так сильно відрізняється від більшості таких самих міст штату, воно додало до свого повсякденного життя багато успадкувань української культури: релігію, музику, мову (яку вивчають у школах), народні промисли, вбрання.

До Прудентополісу ми прибули пізним вечером. Замешкали в монастирі оо. Василіан. В першій частині будівлі знаходиться монастир, в якому живе біля 16 отців. В другій частині обителі виділено місце на школу – Колегію св. Йосифа. Біля монастиря знаходяться парафіяльна церква під покровом св. Йосафата, український музей, василіанська друкарня та магазин, де можна придбати українські вишивки, ікони та книги.

Наступного дня ми змогли познайомитись з містом «Прудентополіс», в якому мешкає приблизно 75 процентів українці. З першого погляду переконуємося, що це місто засноване і заселене українцями. Вулиці маленького містечка можна пройти приблизно за 30-40 хвилин. Вони прикрашені синьо-жовтими прапорами. Згодом ми довідались, що це з нагоди тижня українців, який є формою пам'яті і вдячності для українських колоністів з боку бразильського уряду. Ще білье здивування ми пережили, оглядаючи численні вітрини місцевих магазинів. Майже що другий магазин прикрашений синьо-жовтими кольорами та українськими вишивками.

Увійшовши до парафіяльного храму, ми зразу почулися, як у себе вдома. Але португальська мова, пальми і цитрусові дерева за вікном пригадують, що це - Бразилія, земля, віддалена десятьма тисячами кілометрів від рідної домівки.

Відвідуємо також дві українські родини: Угринів і Стахів. Хата Угринів прикрашена в бразильському стилі, більше чути португальську мову, однак зразу видно, що тут живуть українці – на стінах помічаємо українскі образи, вишивки. Друга родина - Стахів - живе в колонії, тобто - в селі. Вони займаються землеробством: вирощують сою, чорну квасолю тощо. Коли ми увійшли до хати Стахів, застали сусідів, які прийшли в гості. Всі старші і наймолодші добре розуміють та говорять українською мовою. Життя в місті і селі відрізняєтся. Помічаємо, що люди гостинні та щирі. Самі знаємо, що життя людей - нелегке (особливо в селі), а ми все ж приємно вражені погодою духа та усмішкою, яка не сходить з уст українських емігрантів. Якби не було: хоч важко, то люди задоволені та за все дякують Богові. Справді у всьому відчувається мудрість народної приказки: «Гість в дім – Бог в дім».

Перебуваючи в бразильському селі, ми також познайомилися із способом ведення місцевої господарки. Це - особливо важка праця! Окрім поля, яке близько хати, селяни ще обробляють землю, яка віддалена кілька кілометрів від села. Вона розташована серед густого лісу та гір й туди треба добиратися гірськими дорогами. Буває й так, що до поля неможливо доїхати навіть тактором. В такому випадку треба пробувати пробиватись мотоциклом, або ... добиратись пішки. Щоб мати можливість обробляти землю, сьогодні, неначе в час перших колоністів, спочатку треба очистити її від диких лісових дерев, вирубати хащі та добре випалити. Після всього цього можна думати про плоди, які вона може принести землеробові. Це нелегка робота навіть в часах здобутків техніки! Після всього, що побачили, тепер ми з більшими повагою і шаною загадуємо перших українських колоністів, які виконували таку саму роботу, але мали тоді лише сокири та силу власних рук.

Скоро зауважуємо, що життя українських громад гуртується довкола церкви. Один з господарів познайомився із своєю дружиною, яка мешкала в селі, віддаленому 30 кілометрів й до якого ведуть лише гірські дороги. «Як же ви познайомились?» - запитуємо. «Як то - як? - При церкві!» - відповідає молодий мужчина. А в його голосі чути здивування, бо це ж річ зрозуміла – все відбуваєтсья "при церкві".

Відвідуючи філіальні церкви, ми бачимо яку значну роль у підтримці культурних зв'язків поміж українськими іммігрантами та їх батьківщиною відіграє релігія. Один з двох головних храмів у місті — греко-католицька церква святого Йосафата, в якій служать василіани. Служіння відбуваються українською мовою, для них характерні незвичні серед католиків спів та діалог між священиком й вірними, особливо в часі проповідей.

В околиці є лише одна парафіяльна церква, це - в Прудентополісі. В довколишніх селах знаходяться філіальні церкви, які місцеві називають просто - колоніями. Отці-василіани, які живуть в Прудентополісі, доїжджають до колоній і там служать духовною послугою. При філіальних церквах відбувається також катехизація дітей, яку проводять сестри-служебниці, та та молодь з парафії, яка пройшла школу катехитичної підготовки. Буває й так, що парафіяни залишаються на деякий час і без священика. Так буває тоді, коли вода з рік заливає дорогу й душпастирі не мають змоги доїхати в парафію. Таке трапилось і нам: ми змушені були затриматись, бо дорога, хоч гарна і асвальтова, була повністю залита водою. В неділю люди залишилися без священика. Божественної Літургії не було, але всі приходять до церкви, моляться, відспівують молебень. В особливо доброму положенні - селяни з Мерсез, де при церкві знаходиться монастир сестер-служебниць. Сестри не лише можуть вести спільні молитви, але за дозволом єпископа уділяють також вірним Святе Причастя.
ФОТОГАЛЕРЕЯ