Створено: Вівторок, 31 травня 2011, 02:00
Лицарі любові і надії (13)

___-Леся Романчук

РОЗДІЛ XXVII

Чимало міг би розповісти хлопцям генерал Судоплатов. З двадцяти восьми розвідників – Героїв Радянського Союзу – двадцять п’ять були його вихованцями, належали до його групи! І легендарний Ріхард Зорге, і Микола Кузнєцов, і «Червона капела»!

- А за що ж вас посадили? Ви ж, як видно, великий чоловік! – розпитував Петро, намагаючись не так зрозуміти – він вже уторопав, що ця надміру, як на звичайного виконавця, поінформована людина насправді належить не до мух, що заплуталися у тенетах МГБ, а до павуків, як отримати додаткову поживу для роздумів.

Судоплатов відповів майже чесно:

- Я забагато знав і знаю.

- Про що?

- Про все. І про тих, хто керує державою.

Про Микиту Хрущова Судоплатов міг би розповісти таке… За це й посадили! Щоб не світив своїми надміру поінформованими очима, не заважав «розвінчувати культ»! Щоб не розповів комусь, що саме він, «реформатор» Микита, особисто брав участь у допитах заарештованих членів колишнього ЦК КПУ – із сотні лиш троє уникли арешту.

Особливо допікали Першому секретарю КПУ в повоєнні роки «попи-уніати» - греко-католицькі священики. Понад тисячу посадили, але не всіх – залишився невеликий осередок в Ужгороді, на чолі з архієпископом Ромжею, останній з греко-католицьких владик.

27-го жовтня 1944-го радянські війська увійшли до Ужгорода. Населення зустріло визволителів гробовою мовчанкою. 6 листопада єпископ Ромжа отримав запрошення виступити на урочистій академії.

- Але ж я не встигну підготуватися, - спробував утриматися від запрошення владика.

- Не треба готуватися, все, що ви маєте сказати, записано отут, - простягнув папірець із надрукованим текстом військовий у формі полковника.

Єпископ не взяв цидулки. Зі сцени театру сказав:

- Дякую Господові, що жах війни перейшов над нашою землею без більших жертв. Гуркіт гармат не викликав у нас страху, бо вони вістили, що визволення несуть нам вояки братнього народу, якого мову і звичаї знаємо з літератури. Дякуємо за гладкий перехід війни на терені Закарпаття і бажаємо успіхів та швидкого миру.

Наступного дня газета «Закарпатська Україна» подала виступ єпископа Ромжі. Текст відповідав цілком отій цидулці, яку владика відмовився читати, та з неї виходило, ніби єпископ просив Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР.

- Але ж у моїй промові не було жодного слова про це! – обурився, спробував протестувати.

- Ви так не говорили, але мали так говорити, - спокійно відповів головний редактор газети, де надрукували провокаційний брехливий виступ. Довгі роки тяжітиме чорною плямою ця віртуозно змайстрована оборудка НКВС над чесним іменем вірного сина церкви.

Розгром греко-католицької церкви триває. Напровесні 47-го відібрано у монахів-василіан їхній одвічний осередок – монастир на Чернечій горі поблизу Мукачева. «Ми вас не виганяємо, - просять братів у Христі православні монахи у час, поки солдати багнетами «допомагають» василіанам збирати нужденні пожитки, - кожен, хто приєднається до нас, може зостатися». Та брати-василіани обирають тюрми.

Не піддавалися ні на прохання, ні на погрози! Єпископ Ромжа підтримує василіан.

І тоді Микита Сергійович звернувся з листом до Сталіна, просив дозволити фізично знищити «терористичний осередок Ватикану» на радянському Закарпатті. Отримав особистий «височайший» дозвіл. На Закарпаття для керівництва операцією прибув навіть персонально Павло Судоплатов! Щоправда, не афішуючи свою участь у цій слизькій навіть для бувалих у бувальцях справі. Та енкаведисти під керівництвом міністра держбезпеки України Савченка операцію практично завалили. Ну, хіба не вершина бездарності? В улаштованій автокатастрофі єпископ Ромжа лише поранений!

…Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.

Лікарі жахнулися – обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите – вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі – безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти… Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується – він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними…

Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви – як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку…

…До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано… спати. Спати під час чергування? Неймовірно, нечувано…

- Що за дивне зарядження доктора? – не йняли віри сестри.

Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок…

Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:

- Як там єпископ, чи вже помер? – лунає дивне запитання.

- Слава Господу, отцеві краще…

- Ще не помер? Ну, повідомите, коли… - діловий чоловічий голос цілком певен свого.

Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного… Та в палату її не пускають:

- Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро… Я сама…

Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.

Ампула з отрутою кураре – в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуманніша професія… Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» - «Хай береже тебе Господь, дочко!» - розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.

Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад. Серцевий напад у тридцять шість років?

Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.

- А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він – порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! – розчулено згадував Судоплатов.

- А що ви, на покійниках її стосували? – цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. – Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!

Скрегоче зубами, але терпить – почувається розвідником у тилу ворога, збирає інформацію, хай говорить, хай виговорює мізерну частку того, що знає, цей прислужник смерті у погонах.

За день-другий Павла переводять в іншу камеру.

- Слава Богу, вберіг Господь від гріха! – перехрестився услід Петро. – Ще день, ще одна історія чекістського героїзму, - і не стримався б, задушив гадину…

- Я б тобі не дав, - скрипнув зубами Влодко. І засміявся у відповідь на обурений погляд: - Сам би задушив!

- Яка ж машина працювала проти нас! Які служби! За першим словом мали все – гроші, людей, машини, військо, лабораторію отрут. Ціла фабрика убивств! Що лиш не вигадували – цукерки з вмонтованими бомбами, шприци, парасольки з отрутою! І при тому УПА боролася так довго! Мабуть, дух зламати важче, ніж тіло.

Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей – колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів, на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянський підданих та людей з інших країн та країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумом свавілля – вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії – всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без.

(Буде продовження)