Створено: Середа, 25 травня 2011, 02:00
Автор: Ієромон. Ігор Гарасим ЧСВВ
Лицарі любові і надії (12)

_Леся Романчук

РОЗДІЛ XXII

А митрополит – знову долає стації свого хресного шляху. Заслання змінюють новим терміном. Етапи, етапи… Єнісейськ, Красноярськ, Камчатка, Тайшет. Знову Потьма. «Худоб’ячі вагони, набиті в’язнями, обставлені вартовими вежами, кулеметами, освітлені прожекторами. Крізь маленьке загратоване віконечко видно безкраї засніжені простори Сибіру». Мордування плоті, катування тіла, і вишукана, диявольська спокуса духу.

Після страхіть Потьми, після упослідження, якого добрий господар не стосує й до худоби, разючий контраст: вагон з усіма вигодами, Київ. Камера – майже готель. Тепло, чисто, чудове харчування, звертання на «ви». Не тридцять, а всі тридцять три тисячі срібняків за маленьку послугу радянській владі – підписати вже готового листа проти Папи та націоналістів за кордоном. А відтак – найвищі чини у російській православній церкві, Київ, лікування, всі доступні смертному вигоди. «Та ви знущаєтеся наді мною!» - обурено вигукнув глава українських греко-католиків. Ображена радянська влада визнала Йосифа Сліпого небезпечним злочинцем-рецидивістом і порятувала своїх громадян від руйнівного впливу його слова на їхні душі суворою ізоляцією в Мордовських таборах особливого режиму.

Вже відгримів ХХІІ з’їзд партії, вже давно засуджено «культ лічності», вже реабілітовано десятки тисяч невинних і звільнено сотні тисяч винних, вже зачинилися іржаві ґрати ГУЛАГу, розчинилися в океані Сибіру його прокляті острови, лише в’язням Христовим немає амністії. Аж у 1963-му, після цілої зливи газетних публікацій, після особистого листа Хрущову від Папи Іоанна ХХІІІ та втручання президента Сполучених Штатів Джона Кеннеді в’язня Йосифа Сліпого нарешті звільнено. Звільнено без права жити в Україні. Знову заслання, тепер уже довічне – за кордони рідної землі.

Три дні в Москві – для прощання з рідними. Та митрополит не може залишити свою гнану церкву без пастиря. До Львова лине телеграма. І під виглядом члена родини прибуває до Москви монах-редемпторист Василь Величковський, який промислом Господнім кілька місяців дихає повітрям волі – в короткій перерві між своїми нескінченними арештами. У готельному номері, таємно, лише перед ликом Господнім відбувається висвячення Величковського на єпископа Луцького і місцеблюстителя Української Греко-Католицької Церкви.

Віднині шлях кардинала Сліпого – поза межі України. Цілий світ відкриється його окові, десятки країн зможе відвідати пастир, лише стражденна батьківщина, до якої щодень лине думкою, заборонена і недоступна. Його справу продовжить Василь Величковський – під недремним спостереженням КДБ.

Церква житиме – не у пишних будівлях, не в соборах і митрополичих палатах, а у приватних помешканнях. Потаємно, скрадаючись, хреститимуть греко-католики своїх дітей і братимуть шлюб, ховатимуть небіжчиків і святкуватимуть празники. Ті нечисленні владики, яким вдалося вижити, навчатимуть молодих.

Не марнує часу і новий єпископ. Розуміє – на місце замордованих повинні стати молоді, готові свідомо пройти хресну дорогу. І вони знаходяться і зголошуються, наперед знаючи вагу і гостроту шипів тернового вінця, що добровільно кладуть на чоло.

Отець Величковський працюває невтомно. Знову навчає семінаристів, висвячує нових священиків «мовчазної Церкви». І знову – суд, і знову тюрма. Закрита, найсуворішого режиму.

Це вже не Хрущов, не відлига, це – Брежнєв. Уся країна семимильними кроками прямує до комунізму, а насправді тупочеться на місці, панує начебто найдемократичніша у світі демократія, космонавти що не день дірявлять небо, запевняючи, що хмари, на якій сидить Бог, не бачили, отже її не існує у природі, генсек, млявий, позірно добрий, вселюблячий та ненаситний до хвали і нагород, роздає наусебіч поцілунки та ордени. Все так демократично. Лише Величковський знову в тюрмі. Лише Світличний, Стус, Чорновіл, Лук’яненко, Овсієнко, Литвин, Тихий, Оксана Мешко – за ґратами. У тій самій Мордовській зоні, де замордовано довічним терміном Михайла Сороку.

Та світ уже не той. Кордони прозорішають, «залізна завіса» іржавіє.

1973-ій. Отця Величковського звільнено. І вислано за кордон. У Римі зустрічаються, нарешті, на волі провідники Українського греко-католицтва.

Та залишилося зовсім мало. Ще буде Рим з його святощами. І розмова з Папою. І буде Канада, Вінніпег. І чотири тисячі українських пластунів в єдиному пориві гукатимуть «Слава!» мученикові за віру Христову. І серце його утішиться – он скільки її, нашої молоді, хай навіть і поза межами України…

[...]

І серце його зупиниться зовсім скоро. Говоритимуть різне – що КДБ перед звільненням ввело отруту повільної дії. І цьому віриш, знаючи, як рука Москви усунула у спосіб злочинний та диявольськи-хитрий Євгена Коновальця, Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Віриш і в чудо нетлінності мощей священномученика. Хіба схильний хтось на початку ХХІ століття вірити в чудо? А як не вірити, якщо у Вінніпегу під час перепоховання тіла у храмі святого Йосифа у труні, що майже розсипалася, зітлівши за тридцять років, знайшли останки, яких тління не зачепило – руки Владики Василія тримали хреста так само міцно, як і за життя, обличчя, майже не змінене, променіло тією ж святістю, як і колись, у потаємній підземній його церкві, у таємному покинутому забої воркутинської шахти.

(Буде продовження)