Леся Романчук
РОЗДІЛ XXII
В’язень Величковський тулив до серця поштівку, списану почерком владики. І почувався не самотнім на хресній дорозі, яку торували пліч-о-пліч сотні тисяч «претерпівих» за спротив злу – хто зброєю, як Петро Кекіш, хто – словом і акторським талантом, як Борис Мірус, незнищенним оптимізмом та вірою в майбутнє україни, як Володимир Романчук, хто – мовчазний, та найнебезпечніший – спротив вірою у Господа.
Згадував і власний шлях. Одразу після арешту він видавався коротким, мов політ кулі: за антирадянську пропаганду у своїх проповідях о. Василь Величковський заслужив у влади «вищої міри» - розстрілу. Три місяці провів у камері смертників. І там зрозумів остаточно свою необхідність людям. Найпереконаніші безбожники перед лицем смерті, невідворотної і близької, шукали шляху до Бога, благали його захисту і підтримки. Це було вже покоління, що виросло після більшовицької «революції» поза церквою. Відкривати цим людям, смертникам, таким же, як він сам, лик Христа, міру Його любові і прощення, давати їм останню розраду перед останнім кроком за поріг, благословляти на перехід у засвіти, навчити молитви, аби було на вустах те слово, яким прощаються із земним життям, – отаку щоденну душпастирську службу день у день довелося служити. А потім прийшов лютий час ступити за поріг життя самому.
Вони прийшли…
Готувався до смерті, неминучої і близької, готував і дух, і тіло, та коліна таки зрадливо затремтіли – тіло людське немічне…
Скрегіт ключа у замку камери відізвався у серці – невже останні кроки лічить по землі монах Величковський?
Непроникні, суворі, відлюдькуваті лиця без очей… Хто з них стрілятиме? В груди чи в голову? Як воно відбувається у них – розстріл? Чи дадуть хоч помолитися перед смертю? Мабуть, ні, треба встигнути дорогою…
Та як же не хочеться вмирати!
Спокійно, спокійно, отче, тобі не вперше, ти вже вмирав одного разу – коли приймав постриг. Тоді помер для світу хлопець Василько, а народився інший – монах Василій. Брати-монахи проспівали над тобою парастас, поховали тебе для світу. Ти з радістю прийняв тоді цю смерть тіла, щоб воскреснути в іншому, духовному вимірі, возвеличити дух. Чому ж так голосно стукає серце тепер, коли ведуть на справжню, не умовну, реальну смерть?
Господь покликав тебе вмерти за віру. От воно, справжнє мучеництво, справжнє терпіння. Прийми.
Отець глибоко вдихнув і… посміхнувся.
- Ти чє, парєнь? – перезирнулися убивці. Старший додав із розумінням справи: – В умє, відать, поврєділся. Тут такоє бивает.
Довго водили коридорами. Давали час відчути – от воно, вже зовсім близько. Давали час земному тілу потремтіти, пролити смертний піт. Щоб підкосилися ноги, щоб серце затріпотіло, щоб кожна клітинка волала бажанням жити! Щоб слабкість людська узяла гору… Аби просив, аби благав. Аби підігнув коліна не перед Господом своїм, а перед ними, представниками сили, реальнішої за «опіум для народу» - радянської влади.
Не вийшло. Не впав навколішки, не благав. Лиш посміхався, світліючи обличчям, і бурмотів ледь чутно якісь свої незрозумілі слова незрозумілою мовою, молився, мабуть.
Завели у камеру. Оголосили про заміну розстрілу на десять років таборів. А ще поманили спокусою свободи – такою п’янкою після очікування смерті. «Підпиши перехід на православ’я – й одразу на волю. Якщо ні – не вийдеш звідси НІКОЛИ!»
Аж тепер, наприкінці отого десятилітнього терміну, зрозумів отець Василь усю безжальність отого – НІКОЛИ. Зовсім близько, неподалік від Воркути, прийняв мученицьку смерть владика Григорій Лакота. Звістку про це передав брат по вірі, литовський католицький священик отець Сварінкас. Загинув у неволі єпископ Йосафат Коциловський. Голіаф збирав свої жертви. Жнивувала смерть. Тривав покіс і на волі – підгрібали непокірних – навіть тих, хто спершу наче «підписав» перехід – а потім так і не оформив юридично свою підлеглість Московському патріархату. Рясно косити було вже нікого, визбирували тих, хто дивом уцілів. У 1948-му таких було 10, у 49-му – 17, у 50-му – 35 непокірних та упертих. Усі пішли «виправляти свої помилки» по лютих Сибірах...
Людина, навіть просвітлена до святості, живе у теперішньому часі. Картини майбутнього приховані від нас. Лише мрією можна відхилити завісу і побачити краєчок бажаного. Можна іще вірити, вірити, що бажане здійсниться. Нічим іншим, як силою віри, пояснити непоступливість, непохитність смертного тіла мученика перед велетенським Голіафом сталінізму. Але юний, прекрасний тілом Давид уже заклав камінь до своєї пращі, відшукав поглядом потвору... Зовсім скоро той день, що мав би змінити світ – та березнева дата похоронних маршів та надгробних ридань. Голіаф конає не у славі – в калюжі власної сечі, оточений наступниками, що благають у диявола його смерті. Не допускають лікарів. Не полегшують смертної муки словом. Без сповіді, без відпущення гріхів, без каяття виривається з тіла і падає брилою важезних злочинів на дно найбільшого казана зі смолою чорна подоба душі. Сталося. Змінилося. Змінилося?
Густий і непрохідний ліс таборових нетрів. Нагорі – буря, а внизу й травинка не шелесне. Це у них там – зміна епохи. А тут – «падйом!», «атбой!», «вихаді бєз паслєднєго!». Отак добігають кінця десять років хресного шляху отця Величковського. Перший крок поза ґратами – до Єнісейська, прийняти сповідь митрополита. І аж потім – до Львова. До рідних, до вірних. Надихатися повітрям свободи! Поспішав, передчуваючи, що брама табору відчинилася для них ненадовго. Поспішав. Підпільно, таємно, служив, ніс слово Боже. Навчав молодих семінаристів за умов суворої конспірації, висвячував на місце невинно убієнних.
(Буде продовження)
