Створено: Вівторок, 10 травня 2011, 02:00
Автор: Ієромон. Ігор Гарасим ЧСВВ
Лицарі любові і надії (10)

___-Леся Романчук

РОЗДІЛ XXII

Подолавши черговий напад запаморочення, отець Василь сховав поштівку, підвівся, відсунув ящика подалі, аби бригадир не мав зайвої нагоди згадати нечистого чи хлюпнути в очищену ранковою службою душу трохи брутальної російської лайки. В’язень Величковський ладен був терпіти що завгодно – голод, побиття, лиш одного не переносила душа – гидкої матірної лайки, словесного бруду, що виливався з кожного нечистого рота так легко, і ранив так боляче…

Важко долав слабкість… Хотів ступити кілька кроків – та серце застукотіло часто-часто, нерівно і так гучно, наче мало вирватися з грудей. Спокійно, спокійно, розмовляв отець сам зі своїм тілом – усе гаразд, треба тільки рівно дихати – і минеться. Ой, це зрадливе, слабке людське тіло! Дух – сильний, незламний, а тіло… Як швидко зношується, нищиться воно у неволі. Наступного літа мине п’ятдесят. Вік повної зрілості і сили для чоловіка. Вік мудрості і розквіту для священика. Вік глибокої старості для в’язня. Навіть хлопці, яким ледве тридцять, виглядають тут старими. А п’ять десятків літ і здоров’я, підірване голодом і непосильною фізичною працею, лежать на плечах важенною брилою. Отець Василь сперся до стіни і змовив молитву. Не за себе – за свого наставника Йосифа Сліпого. За шість десятків літ святого отця. За муки, фізичні й духовні, які приймає він десь отут, неподалік, в одному з таборів Комі. А може, знову повезли кудись у Сибір чи Красноярськ? Чи на суд. Чи в Москву – обіцяти золоті гори і високі пости в російському православ’ї, аби лиш зрікся. Як тяжко йому, Блаженнішому, в його літа, нести отой добровільний хрест, узятий на плечі після смерті великого князя церкви Андрея.

Як блискуче починалося життя Йосифа Коберницького-Сліпого! Обдарований хлопчик народився у маленькій скромній хатинці в селі Заздрість на Тернопільщині. Неподалік – Зарваниця, найбільша, та занедбана, заборонена і примусово забута святиня української греко-католицької церкви. Може, чудодійна вода із джерела, може, лик чудодійної ікони провадив хлопчика шляхом служіння Богові. Тернопільська гімназія – з відзнакою, Львівська семінарія, продовження навчання в університеті Інсбруку, далі – Рим, Григоріанський університет, Папський Орієнтальний інститут, невтомна праця, праця, праця – і от уже молодий доктор богослов’я Йосиф Сліпий з благословення митрополита Шептицького – ректор Львівського Богословської Академії. Знову праця, праця, праця – шість мов, богословські твори з царини філософії, мистецтва, літератури, історії, церковного права… Та дихнула вогнем лиха година тридцять дев’ятого. Дзенькнуло фальшиве золото совітського вересня. У грудні тридцять дев’ятого, передчуваючи грядущі біди, з благословення Папи митрополит Андрей таємно хіротонізує о. доктора Сліпого на архієпископа. “У час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем…» - приймає хрест отець.

Ще один хрест – найважчий, митрополичий, упав на його плечі після смерті владики Шептицького 1 листопада 1944-го. «Покликання до пастирської служби – це відречися самого себе, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любові до Христа». А вже напровесні 45-го – арешт і… тюрми, тюрми, етапи… Львівська, Лук’янівка у Києві, Луб’янка у Москві. «Грозьби і просьби», тортури духу і спокуси – зречися! Етапи, етапи, етапи… «Довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред чоловіки». Прорік Ісус: «І будьте мені свідками в Єрусалимі і в усій Іудеї та Самарії, і аж до краю землі». «Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія, і так дослівно «аж до краю землі». «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними – я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій церкві. І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчається приреченням на смерть!» - так напише збережений Господом для людства і мовчазної тоді, забороненої Греко-Католицької Церкви кардинал, а потім Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті».

«Їдуть на заслання… то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений, при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод… Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину» - напише згодом про заслання Папи Климентія кардинал Йосиф Сліпий. Глибокий власний біль та знання вчувається у кожнім слові. Про власні страждання не пише – дотримується зобов’язання перед совєтами «не робити з власної долі політичної справи». Дотримуватися права честі навіть в угоді з безчесним – чи не гідна чоловіча позиція?

Отець Величковський табірною поштою отримував час від часу звістки про скорботний шлях по «рапавих дошках», який мусив долати митрополит з волі антихриста. І серце боліло більш його терпіннями, ніж власними. Один із засуджених німців, професор Гробауер при випадковій зустрічі поділився спогадом про етап у табір у Комі, на самісінькому краю землі, далі – тільки Льодовитий Океан: «Змордований етапом, святий отець безсило сидів на своєму наплічнику, не маючи сили підвестися. Раптом підлетіли двоє молодих, із «блатняцького кодла», вдарили, кинули на землю, вихопили отого наплічника із жалюгідним скарбом в’язня – і зникли, наче й не було їх тут. Знеможений Князь Церкви лежав на підлозі, не маючи сили ані підвестися, ані витерти крові, що сочилася з розбитого обличчя…» Звісно, це діялося з відома і за дорученням табірної адміністрації, щоб перетворити і без того нестерпне життя в неволі на справжнє пекло. І чим достойніше мовчав пастир, чим з більшою гідністю переносив свої терпіння, тим більш шаленіли князі тьми у Потьмі. Важко було виконувати отримане із Москви завдання – довести упертого з/к до зречення за будь-яку ціну. А він лиш повторював розбитим ротом слова молитви і благословляв гонителів.

Звідки бралися сили вистояти і не проклясти звіра? «Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков. … Предаст же брат брата на смерть, і отец і чадо, і восстанут чада на родителей, і убіют іх. І будете ненавидими всіми імене мого ради. Претерпівий же до конца, той спасен будет (МТ.10, 16-22). Силу на цьому моєму хресному шляху давала мені свідомість, що цим шляхом за мною іде моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!»

(Буде продовження)