Створено: Середа, 27 квітня 2011, 09:20
Автор: Ієромон. Ігор Гарасим ЧСВВ
Лицарі любові і надії (8)

___-Леся Романчук

РОЗДІЛ XXII

«Петре, мій добрий друже, чи полегшало Тобі після лікарні? Тримайся, Ти мусиш жити, мусиш розповісти колись усім, як ми боролися, як страждали. Ти сильний, Ти найсильніший з нас. Хай береже Тебе Господня Мати!»

Петро тримав цього листочка, отриманого табірною поштою, не біля серця, хоч саме там хотілося гріти і зігріватися самому стриманими, але повними любові словами. Нарешті йому усміхнулася доля. Краєчком вуст, криво, та бодай раз.

Так хотілося посидіти поруч, потримати ніжні дівочі руки у своїх, почути голос, розповісти самому про себе і вислухати оповідь про короткі дівочі літа удома і нескінченні – за ґратами і колючим дротом. Ні, цього вони одне одному не розповідатимуть. Надто боляче. Надто гірко і принизливо.

Глянув на свої руки – загрубілі, чорні, справжні руки шахтаря. Пальці до кінця не розгинаються – так і залишаються зігнутими по держаку лопати. Вугільний пил, що в’ївся у шкіру, не відмиєш. Навіть добре, що Дуся, дівчина з ніжним, мов пісня, іменем, не бачить його, подібного зараз на живий кістяк.

Десять років за колючим дротом. І ще п’ять довгих, нескінченних каторжних літ попереду. Вижити. Вижити! Вижити і розповісти – от яку думку плекав Петро Кекіш – підпільне псевдо «Роман».

Розповісти не так про власну роль у нашій боротьбі – вона видавалася малою і не вартою уваги, розповісти про справжніх героїв повстанської боротьби, їхні подвиги і трагічну долю, віру й відвагу. Про честь і славу. Про зраду й підступ. Розповісти нелукаво, не перебільшуючи, не приховуючи помилок. Та для цього треба вижити отут, поза межами правосуддя.

- Грішний, отче! Каюся, що не можу простити, не можу возлюбити ворога свого, не можу зрозуміти неправдивої правди їхньої! – просив допомоги Господньої у святого отця Василя Величковського, сповідаючись.

- Бо немає тут ні правди, ні справедливості, бо ми тут – поза межами правосуддя! – гірко посміхнувся отець, такий же в’язень і мученик, лиш не зброї, а віри. Посміхнувся – і відпустив цього гріха юній душі.

Після короткої, якомога коротшої, щоб не зауважили бригадири та конвой, служби у покинутому штреку, де в’язні обладнали щось подібне на підземний, як у перших християн, храм: ікона – маленьке зображення Діви Марії, чудом збережене кимось із в’язнів, хрест із двох різьблених дощечок і рушничок, розходилися по робочих місцях оновленими.

Слово великої людини навіть тут, під землею, за дротом, поза межами добра очищувало, підтримувало, привертало ласку Господа і додавало сили. Крапля води з розмоченою родзинкою із чиєїсь «багатої» посилки замість вина, крихта хліба з власної пайки святого отця – от і причастя. «Наш Господь умів обернути воду на вино, помолюся і я, брати мої, хай ця вода стане вином причастя!» - сумно усміхався отець, ставний, величний, з окладистою бородою, худий, до краю виснажений, як і кожен в’язень у цьому підземному царстві, та гордо випростаний у своїх муках за віру. На відміну від інших з/к, його воля перебувала в його власних руках – написати зречення від греко-католицької віри (Церкви), прийняти православ’я і наступного дня – на свободу. Та мужній пастир терпляче ніс свого хреста: "Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Одкр. 2,10).

- Не десять днів – десять літ випробовуватиме нас диявол, а ми мусимо витерпіти. Десь отак карається і наш святий митрополит, наступник отця Андрея Шептицького – Йосиф Сліпий. Сотні священиків, увесь наш клір мордується по таборах за віру – мучаться, та не зрікаються.

- Отче, але ж вас просять уже не зректися віри як такої, а лиш перейти у православ’я, - допитувався гострий розум Петра. – Не можу збагнути… Одразу після революції більшовики оголосили релігію опіумом для народу, заперечували віру, саме існування Господа, нищили храми, убивали священиків, а тепер, особливо після війни, більше не чинять перешкод для православної церкви. Чому це сталося?

- Віра – незнищенна. Переконалися, що убити неможливо, тепер намагаються обернути православний клір собі на службу. Розуміють, яка то сила – віра у Господа. Ти хочеш знати, чому Греко-католицька Церква східного обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? Бо наша церква дотримується східної літургії, відтак і української національної традиції, ми служимо українською мовою. Поки жива церква – не загине мова, житиме Україна, горітимуть наші надії на незалежність і власну державність. Вони це добре знають. Сам Сталін навчався у семінарії…

- Сталін? Не може бути… - не повірив Петро. Виправився: – Власне, я вірю вашим словам, отче, та не можу повірити, що навчання у семінарії не залишило бодай якогось сліду добра в душі цієї людини.

- Хіба він – людина? Це – втілення антихриста на землі. Та навіть антихрист розуміє силу Христа. Те, чого не можеш знищити, примусь служити. І вони змушують. Людина слабка. Бажання жити переважує іноді обов’язок. Деякі православні священики співпрацюють з режимом, порушують найсвятіше – таїну сповіді, доносять на своїх вірних. Не всі, звісно. Але ті, хто не зрадив Господа отут, разом із нами, по тюрмах і таборах. Скільки їх тут – священики, православне монашество… Зупинися на хвилю, сину мій, хай спочину…

- Що з вами, отче? – стривожився Петро. – Борисе, допоможи, підтримай…

Мірус миттю прибіг на допомогу, підставив плече. Він не втручався у бесіду, та ловив кожне слово отця Василя.

- Бракує повітря… Зараз, хвилину, минеться.

Чим допомогти – краялися серця молодших, але таких же знесилених хлопців. Дати свіжого повітря – так немає у шахті вікна! Води? Хіба тієї, що хлюпає під ногами, промочивши наскрізь ватяні чуні на благенькій гумовій підошві. Отець сперся на плечі своїх вірян, щоб не впасти.

- Може, трохи хліба? У мене є, тримаю до обіду, - хотів поділитися пайкою Петро. Навіть соромом пройняло – їм же родичі надсилають посилки – шмат сала, а у монаха – яка родина? І піст, суцільний піст…

- У жодному разі, - відвів руку з дорогоцінним шматком отець. – Ви – ще хлопчики, вам цей хліб потрібен більше.

- Петро зрозумів – не так від хвороби серця падає з ніг отець Величковський, як від голоду. Він витрачає шматок свого ранкового хліба на причастя. Кожному по дрібці, а собі?

- Ей ви там, что за базар устроілі в рабочєє время? – присвітив лампою, почувши голоси, бригадир. – Что тут у вас? В БУР захотєлі, саботажнікі чьортови?

- Не згадуй нечистого у підземеллі, - ледь спромігся перехрестити нехристя отець.

- Отцеві недобре, мусимо допомогти, - підтримував, підставивши сильне молоде плече Борис Мірус.

- Ну, ладно, вєдітє, - змилостивився бригадир. І навіть не вилаявся услід – в душі таки залишилося місце для поваги до душпастиря.

Легко сказати – «вєдітє!» Від знесилення та, мабуть, від почутого лихого слова, що завжди боляче било по свідомості, пастир ледве тримався на ногах. Хлопцям довелося майже нести.

- Стривайте, зупиніться, брати мої…

- Вам гірше, отче?

- Я загубив мою вервечку!

Вервицю отця Величковського знали всі. Він не випускав її з рук – постійно молився, перебираючи не дерев’яні, не металеві, ні, зроблені з в’язкого табірного хліба і висхлі на камінь чотки. Лише за умови хвилевої непритомності могла вона випасти.

Хлопці озирнулися – як знайти дорогоцінну річ у мороці та шахтному пилові?

- Что ти там патєрял? – вже без мату перепитав бригадир.

- Вервечку. Чотки. Чотки, на яких моляться, - пояснив Борис.

І чудо! Бригадир схилився, присвічуючи собі лампою…

- Ето? – підняв із землі нитку.

Отець утішився, наче віднайшов великий скарб.

- Цю вервечку я зробив зі шматка глевкого хліба ще у тюрмі. Вже восьмий рік з молитвою перебираю щодня… Хай благословить тебе Господь, добра людино! Я молитимусь за тебе! – і знову перехрестив бригадира.

І знову чудо! Мабуть, пригадавши, як мама маленьким водила до церкви, лютий безбожник підняв руку, щоб перехрестити нечестивого лоба. Отямився:

- Ну, все, ведітє! Хватіт…

(Буде продовження)