о. Анастасій Кабаль ЧСВВ, ієродиякон Богдан ЧСВВ

Вкажемо на ці елементи християнського виховання дитини, які необхідно розвивати від самого початку її існування:

1. поглиблювання релігійного знання

2. формування совісті

3. виховання до особистої молитви

4. систематичне приймання св. Таїн

На початок слід однак пригадати ще раз «золотий принцип» релігійного виховання: це виховання в першій мірі відбувається в РОДИНІ. То в сім’ї дитина не лише чує, що значить бути християнином, але перш за все бачить християнську поставу. Тому, коли в родині, а особливо цій найближчій, дитина побачить приклади життя, які перечать тому, що катихити та батьки їй говорять, тоді на ніщо здасться увесь наш труд. Дитина завжди з великою радістю виконуватиме те все, що бачить у своїх батьків. На початку це буде просте наслідування, а з часом прийде і глибше зрозуміння. З іншого боку, коли батьки не живуть тим чого вимагають від дитини, тоді вона ніколи не зрозуміє чому вони від неї цього вимагають. Одиноким поясненням, яке приходить тоді дитині до голови є те, що християнські практики є нібито для дітей, а вже дорослі з них звільнені. А коли вже виросте? Відповідь ми бачимо на наших парафіях, де молодь перестає брати часту участь у свв. Таїнах – бо ж вони вже не діти, вже виросли! Тому-то подані нами зауваги можуть принести сподіваний результат у співдіянні з властивим прикладом батьків.

Другим важним елементом, на який починається звертати щораз більшу увагу є життя дитини перед народженням. Психологія пренатальна доводить, що виховання дитини починається вже в лоні матері. В тому періоді доходить до впливу матері на дитину – все, що переживає вагітна жінка має також вплив на дитину і відбивається на її розвиткові. Кажучи більш конкретно: радісні порушення поширяють вени і тим самим корисно впливають на передавання життєвих субстанцій до нерв-системи дитинки, що з черги, після народження, стане причиною кращого пристосування дитини до життя, та в його характері та інших елементах життя. Одночасно, всякі сумні переживання (переляк, страх), які досвідчає мати, звужують вени і заколочують порядок передавання життєвих субстанції, що вразливий організм дитинки відчуває зразу. В пізнішому житті такі негативні досвідчення можуть принести проблеми в пристосуванні дитини до життя як в родині, так і в школі тощо.

В світлі цих інформацій належить поставити також запитання про початок релігійного життя і виховання дитини. Показується, що оскільки дитина за посередництвом емоцій матері переживає те, що діється у зовнішньому світі, то вже в лоні матері може воно разом з матір’ю переживати і її релігійні досвідчення: її гарячу молитву, переживання читання Святого Письма, Св. Літургію та інші події. Тим самим, процес передавання віри матір’ю дитині, про який будемо говорити, започатковується вже в лоні матері.

1. Поглиблювання релігійного знання

Дитина, в перших роках життя, починає поступово звертати увагу на зовнішній світ, обсервує те, що є довкруги. Перше – розпізнає своїх батьків, пізнає їхній голос. Помалу, помалу її зацікавлення починає сягати щораз то нових предметів. У перших роках, коли дитина не вміє цього виразити словами, вона вже починає розуміти оточення і те, що діється довкруги. Спочатку є це пізнання більш інтуїтивне як розумове, однак має воно велике значення для дальшого розвитку. Добре, щоб від самого початку в об’ємі її пізнання знаходились предмети релігійного змісту. Корисним є, щоб перед її очами знайшовся чи то хрест, чи ікони. На початку вона не розпізнаватиме їх як релігійні, але бачитиме, що вони належать до її світу, світу, в якому є вона безпечною. Важним є, щоб предмети релігійного культу від самого початку в’язались її з початком безпеки і спокою. Це не означає, що хрест має бути звичайною іграшкою дитини, але не належить дитині забороняти його і доторкнутися. Поступово, коли дитина зростатиме належить показувати її, що саме хрест та ікони це не є іграшки, що між предметами, які знаходяться в хаті і, які є до її диспозиції, існує певна різниця. В тому дуже важним буде постава батьків. Дитина скоро побачить, що самі батьки інакше ставляться до хреста, а зовсім по-іншому до інших предметів. Навіть якщо не буде ще розуміти чому так діється, приклад батьків буде дуже переконливим. Тому добре, щоб дитина бачила, що хрест має в хаті дуже спеціальне місце; що батьки віддають йому честь, наприклад, через поцілунок, поклоніння. Добре, щоб дитина бачила ці практики – тоді. з часом вона охоче пічне робити це разом з батьками. І на початку буде йшло про це, щоб дитина віддавала шану святим предметам, в такий простий спосіб.

Черговий етап розвитку (біля 2 років) – це період коли дитина починає говорити. Зразу після цього (біля 3 років) розпочинається період «питань», в якому дитина своє зацікавлення зовнішнім світом виражає запитаннями. Серед цих питань будуть і ті, які стосуються Бога і релігійних практик. Питань цих, хоча часто вони є для батьків клопітливими, не належить легковажити. Між 3 а 4 роком життя починає відкривати своє «я» і тим самим є це момент, коли вона починає пізнавати вже Бога. Мусимо пам’ятати, що в тому періоді вона творить собі образ Бога, але не є це образ абстракційний. Дитина творить образ Бога, спираючись на обсервації батьків та їхній приклад любові, зрозуміння, доброти переноситиме на Бога. Коли, однак, в батьків забракне цих елементів, образ Бога в дитині буде викривленим і це залишиться на довгі роки. Особливе значення буде мати тут батько. Дитина пізнає Бога як Батька, але не вміє ще розрізнити Батька небесного від цього земного. Тому все, що побачить в свого батька, буде переносити на Бога-Отця.

Дитина в тому періоді охоче вислуховує всякі оповідання. Звичайно хоче, щоб батьки оповідали або читали їй байки. Між тими оповіданнями повинні знайтись також оповідання релігійного змісту, які дуже легко можна зачерпнути зі Святого Письма. Дуже помічними можуть тут бути видання Святого Письма для дітей, де дітям приготовано багато малюнків. Треба однак пам’ятати, що дитина не є в силі слухати дуже довгих фрагментів зі Святого Письма. Краще самому, простими словами оповісти якусь подію. Це оповідання не має бути довге, і не мусить кінчатися якимсь дуже чітким моральним повчанням. Коли розкажемо про якусь біблійну особу, добре є пізніше, при різних нагодах повертатися до цього. Це не означає – повторювати того самого оповідання, бо це може дитину нудити. Але, коли попереднього дня ми оповідали про силу Самсона, який поборов лева, то на другий день, при їді можемо пригадати, що коли дитина буде добре їсти, то стане така сильна як Самсон. Такими способами біблійні особи, чи події ввійдуть на ціле життя в пам’ять дитини, так як всім нам запам’ятались численні байкові постаті. Не треба при тому боятись, що на початку дитина не дуже то добре вміє розрізнити, що є казкою, а що правдою зі Святого Письма. В чергових етапах свого розвитку, дитина буде пізнавати різницею між правдою і байкою.

Між 3 а 5 роком життя належить також оповідати дитині про самого Бога та вибрані елементи християнської віри. Опираючись на біблійний оповіданнях батьки повинні почати розказувати про Бога Сотворителя, який сотворив світ і людину, про рай та райське щастя, про Божу любов та зло яким є протиставлення Богові. Все це повинно бути підперте прикладами зі Святого Письма. Тут також належить вже впроваджувати дитину в пізнання Ісуса Христа, розказуючи про його земне життя, про яке оповідає Євангеліє. Важним елементом є однак, щоб ніколи «не лякати» дитини Богом. Завжди з оповідання про Бога дитина повинна виносити лагідне та радісне враження. Таким способом дитина не буде боятися Бога, але навпаки – здобуде до нього довір’я.

Від початку належить також показувати дитині, яку несемо до Святого Причастя, що в церкві вона отримує не звичайну поживу таку, яку їсться в хаті. Дитина не є в силі зрозуміти зразу, що це Тіло і Кров Ісуса Христа. Однак скоро побачить, що батьки особливо приготовляються до цієї події. З нагоди Служби Божої і Святого Причастя урочисто зодягають себе і саму дитину, бо це щось особливого. Дитина скоро зауважить також як батьки поводяться перед Святим Причастям і після, тому належить звертати увагу на відловлювання батьками відповідних молитов. Вже з того видно, що основним елементом є, щоб самі батьки разом з дитиною приступали до Святого Причастя. Найкраще, щоб обоє батьки причащалися разом, обоє разом з дитиною, а як що є і інші діти, то також і з ними приступали до Тіла і Крови Спасителя. Тоді дитина скоро побачить що св. Євхаристія є тайною любові, що Святе Причастя приймається у спільноті і для того, щоб бути спільнотою.

2. Формування совісті

Дитина перед тим, коли вповні свідомо і вільно починає користуватися своїм розумом не є зобов’язана приступати до сповіді тому, що не має ще свідомості того чим є гріх. Однак від перших років, коли тільки дитина здобуває здібність комунікації з зовнішнім світом, слід допомагати їй у розпізнаванні того, що є добро і зло, хоча не будемо ще того називати гріхом. Навіть, коли дитина ще не знає Божих заповідей, батьки можуть виробляти в ній властиві постави, які пізніше стануть фундаментом для приготування до першої сповіді, коли-то дитина буде вивчати Заповіді. Покажемо це на прикладі вибраних заповідей.

Слухняність, яка випливає з 4 Божої заповіді не може бути вираженням переваги накинутої дорослими, або проявом «дресирування». Правдива слухняність означає підпорядкування вищому авторитетові, яким в дійсності є сам Бог. Дитину можна переконати до постави слухняності тоді, коли вона побачить, що і батьки є слухняні тому вищому Авторитетові – Богові, і на тому авторитеті спираються у своєму діянні. Дуже важливо, щоб дитина від початку бачила, що слухняність не є чимось виключним для дітей, але що це – обов’язок всіх. Першим елементом, який побачить дитина буде те, що батьки у подружжі взаємно себе слухають, що чоловік є слухняний жінці а жінка – чоловікові. Такий приклад з боку батьків допоможе погодитись їй з тим, що часом мусить залишити своє бажання і підпорядкуватись. Любов батьків та їхнє зрозуміння потреби підпорядкування співподругу є основним об’ємом, в якому дитина вивчає духа слухняності.

Малій дитині не треба вбивати до голови: «не вбивай». Важливо, розвивати в ній позитивне споглядання на оточення. Батьки повинні звертати увагу на потребу не нищити предметів, рослин, дрібних сотворінь, але одночасно повинні розвивати потребу опіки над слабшими і дбання про них. І тим разом дуже важним є те, як поводяться самі батьки. Особливо в дещо старшому віці, коли дитина набирає самостійності, помічним є присутність в хаті звірятка, яке буде вимагати від дитини опіки. Тоді вона зможе не тільки навчитись обов’язковості супроти іншого сотворіння, але і пізнати його вдячність за добро, досвідчити приємності, яка пливе з дарування свого часу для когось іншого.

Дитина на початку свого розвитку не розуміє ще своєї тілесності, але зразу вчиться постави щодо свого тіла. Важливо, щоб вона від початку пізнавала властиву любов, яка виражається у поведінці. Дитина повинна бачити любов батьків, які з захованням властивої скромності і поваги обнімаються. Тоді вона зрозуміє що любов виражається також тілом. Треба вчити її таких жестів вираження любові як обнімання чи поцілунок. Коли дитина побачить батьків, які тримаються за руки дуже скоро і сама схоче до них приєднатися. Коли побачить, що батьки виражають любов обніманням, тоді і вона схоче обнімати батьків. Важливо, щоб батьки тими жестами виражали також любов до дитини, обнімали її тощо, і то навіть обоє батьків одночасно. Брак тілесного контакту батьків з дитиною в майбутньому, в періоді дозрівання, може принести її дуже глибоку кризу у переживанні своєї тілесності. Одночасно належить дбати про поступове виховання дитини до скромності як у вбиранні, так і в мові. Тому допоможе підкреслення і ставлення як приклади всього того, що гарне, шляхетне. Дитина, з великою охотою, прийматиме такі приклади, і буде з ними ототожнюватись оскільки її батьки їх подадуть. Однак, треба бути свідомими, що з часом, коли дитина підростатиме і щораз частіше знаходитиметься у зовнішньому середовищі, не уникне зустрічі з брудними справами того світу. Треба намагатись делікатно тому протидіяти, але, остаточно, не вдасться цілковито того виключити. Однак, коли дитина буде мала відповідні підстави, вона мабуть сама розкаже про це батькам і легше буде скоро цьому протидіяти.

Щоб пояснити дитині властиве відношення до чужої власності, батьки, в першу чергу, повинні подбати про те, щоб в хаті не знаходився ніякий предмет непевного походження. Необхідно вчити дітей відносити ті речі, які вона знайшла, а коли самі батьки щось знайшли, то повинні віднести це разом з дитиною, пояснюючи їй те, що роблять. Не годиться також сповняти відразу всілякі забаганки дитини – можна привчати її до того, щоб насамперед трошки почекала. Добре також змалку заохочувати дитину до цього, щоб ділилась з іншими подарками. При тому не можна її примушувати, бо те, що вона дістала – все ж є її, але лагідно заохочувати. Для цього важливим буде приклад батьків, які самі будуть ділитися, і то не лише з дитиною, але з усіма – також дорослими. Однак при цілому тому процесі необхідно мати багато терпеливості, і не користуватися зразу покарою, але більше наголошувати на позитивних прикладах. Дитина, в перших роках свого життя, не має чіткого відчуття чужої власності (до цього необхідно її привчати), а це означає, що не буде в силі зрозуміти за що її карається.

Брехня – це звичайно вияв боягузтва. Дитина боїться кари або інших неприємних наслідків свого поступку, і тому намагається уникати їх всілякими способами, в тому числі й брехнею. Отже треба допомагати дитині признаватися до помилок, які вона зробила. Коли дитина зволікає признатись батькові, нехай мама буде тоді при ній та допоможе розказати про те, що сталось. Важливо, щоб дитина зрозуміла, що кара як така не є на те, щоб її скривдити, але, щоб в якийсь спосіб направити вчинене зло. Тому дитина повинна бачити, що і кара не є тільки для дітей, але всі, також батьки, коли зроблять щось злого мусять це якимось чином виправити. Тоді легше буде їй погодитись з тим, що вона сама мусить признаватися до помилок, а в майбутньому зрозуміє, що і гріх, як зло, вимагає виправлення. Часом буває, що батьки, щоб заохотити дітей до щирості, обіцяють цілковите знесення «кари – надолуження». Це може однак довести до цілковитої безкарності, бо дитина скоро зрозуміє, що вистарчить признатися, щоб могти робити все, що завгодно. Добре є, коли дитина признається злагодити «кару», бо дуже часто дитина так сильно переживає страх перед висловленням того, що зробила, що це само пособі є великою карою. А вже в ніякому разі, не годиться карати дитину, тоді, коли батько або мама є схвильовані – тоді аж надто легко скривдити дитину. Треба так пояснювати дитині, щоб вона сама не боялася, але розуміла що те, що зробила зле, треба виправити. Пам’ятаймо також, що дитина дуже часто боїться кари саме тому, що приймає її як приниження, або відкинення її батьками. Часто боїться, якщо батьки довідаються, тоді «перестануть її любити». На жаль, самі батьки, своєю поведінкою не раз утверджують дитину в тому переконанні. Щоб уникнути цього відчуття, дитина нехай побачить, що відбування кари батьками не є нічим, що принижує, але навпаки. Можна також, в деяких ситуаціях, помогти дитині при виконанні кари. Коли дитина як «кару» має виконати якесь дрібне завдання, то коли це наклала на неї мама, тоді батько може запропонувати поміч дитині, щоб вона не почувала себе відкиненою.

Важливим елементом є також допомога дитині при здійсненні першого «іспиту совісті». Не можемо тут говорити про такий іспит совісті як це роблять дорослі. Дитина, яка починає вже самостійно думати, може пробувати ставити якусь оцінку своїх вчинків. Йдеться про те, щоб спонукати дитину пригадати собі те, що вона сьогодні робила. На початку не треба, щоб дитина оцінювала чи це було добре чи ні, бо вона не знатиме відповіді. Не годиться також підказувати їй відповіді на питання. Спочатку дитина мусить навчитися споглядати на свій день. Щойно, коли вже набуде це вміння, можне почати призадумуватись чи це було добре, чи ні. Однак батьки мусять мати при цьому багато зрозуміння і терпеливості. Коли дитина не пригадує собі якоїсь події, і коли не вважає чогось за недобре, не можна накидати їй своєї думки – це «іспит совісті» дитини, а не мами чи батька! Можна після якогось часу делікатно поговорити про цю справу, але абсолютно не покликаючись на спільно відбутий «іспит» – тоді дитина може втратити довір’я, що пізніше відіб’ється і на щирості в практиці сповіді. Коли дитина назве щось поганим, можна спробувати звернути увагу на ситуацію, в якій до цього дійшло. Однак і тим разом не можна бути наполегливим. Вміння окреслити причини власної поведінки вимагає довгої практики «іспитування совісті» і не можемо його вимагати від дитини, однак потрібно її до того поступово виховувати.

3. Виховання до особистої молитви

Коли щойно дитина починає говорити, батьки повинні почати вчити її перших молитов. Очевидно, на початок будуть це коротенькі молитви. Добре є зачерпнути їх з молитов, які вживаються на богослужіннях, або тих, що читаємо їх з молитовників (вибираючи якийсь фрагмент). Однак, і тим разом, батьки мусять здати собі справу з цього, що коли дитина не бачитиме молитви своїх батьків, то ніколи не зрозуміє чому батьки заставляють її робити те чого самі не люблять і не роблять. Пам’ятаючи про це, що ми вже сказали про значення батька в розвиткові дитини між 3 а 5 роком життя, і тим разом потрібно пригадати, що молитва батька буде для дитини особливо важливим елементом. У більшості сімей, то мама вчить дитину молитов, натомість батько здається буди «далеким від тих справ». Можемо бути впевними, що дитина як ідеальний обсерватор світу, все це прекрасно бачить і запам’ятовує. Тому батько мусить також включитися в процес навчання дитини молитись – включитись через власну молитву. Коли дитина побачить, що батьки моляться уважно і дбайливо, побачить, що ця молитва не є для них прикрим обов’язком, але джерелом радості і спокою, тоді вона дуже скоро захоче молитись разом з батьками. І якраз спільна молитва цілої родини разом (бодай перед сном) є черговим важним елементом виховання. Така практика може в’язатись з певним зусиллям з боку дитини, але не можна її до цього примушувати.