Створено: Четвер, 24 березня 2011, 12:13
Автор: Administrator
Лицарі Любові і надії (4)

___-Леся Романчук

Дівчата горнулися до Людмили як до старшої і за віком, і за життєвим досвідом, відчували в ній підтримку. А вона відчувала у цих тоненьких тілом «бандерівках», яких закликало ненавидіти табірне начальство, людей такого ж сильного духу, як вона сама.

- Дівчата, давайте триматися разом, на цій штрафній зоні керують «блатні», я вже тут бувала. Якщо не дати їм відсіч одразу – пропадете.

Справді, те, що творилося в бараці інакше як диявольським вертепом не назвеш. Накурено, насмічено, засмерджено… Якісь татуйовані руки-лапи тягнуться до мішків з речами, намагаються щось ухопити. А те, що вхопили, зникає, наче розчиняється. От хтось уже залишився без шапки – чиясь чіпка лапа простяглася з верхніх нар, от хтось уже кричить – віддай! – відчайдушно вириваючи своє благеньке манаття з таких же лап, які належать чи не мавпі.

- Ану, прєкратіть! – набрала повні груди Раздольнова і гаркнула так, що на фронті й німці присіли б у своїх окопах за великою потребою. – Хто тут старший? Сюда!

- Куда? А кито ето тута гавкаєт? – почувся від вікна голос із нижніх нар.

До Людмили, підтанцьовуючи, підійшло троє створінь, які на жінок скидалися значно менше, ніж на будь-яку іншу тварину. Без попереджень і недовго думаючи, Раздольнова зацідила першій «під дих» так, що створіння скрутилося, забуло, як дихати, і лиш кліпало очима, закликаючи своїм жалюгідним виглядом не так до нападу, як до ретиради. Ще один зойк незаслужено скривдженого теляти пролунав зовсім поруч – це, виявляється, Марічка пригадала повстанський вишкіл і врізала кудись під щелепу володарці лапи, що простяглася до її торбини з дорогоцінним чорним матрацом.

«Блатні» відступили.

Вони розуміли тільки один аргумент – силу. Вмовляння, переконування, а ще гірше – виклик конвою і скарга – тільки погіршували справу.

- Марічко, як ти змогла вдарити людину? Жінку! – Орися не могла повірити, що подруга на це здатна.

- А як тут відстояти своє право на життя? Як з ними боротися? Іншої мови ці недолюдки не розуміють, - зітхнула Марія. – А де ти бачиш тут жінок? Я особисто крім Людмили і тебе жодної не бачу. Навіть я сама не почуваюся жінкою – хіба тут можна дозволити собі бути слабкою, ніжною? Треба виживати, боротися, битися. Нам дуже треба жити, Орисю! Ти ж не забула про мій матрац? Я мушу зберегти його і вивезти звідси. От за нього я й вцідила у пику тій блатнячці. Не по-жіночому…

- Молодчина ти, Марічко, вмієш боронитися, - навіть трохи позаздрила Орися. – А жіноче ми збережемо. Для наших хлопців. Для мого Романа. Для твого Володимира…

- Ну, пригадала! Ви з Романом на одній вулиці виросли, а ми… Ми ж і знайомі всього один день!

(Буде продовження)