Створено: П'ятниця, 18 березня 2011, 14:08
Лицарі Любові і надії (3)

_

Леся Романчук

РОЗДІЛ XІІ

…Якщо в’язень чогось і боїться в місці, що живе за законом «Не вір, не бійся, не проси», то це хіба перемін. Переміни – завжди на гірше. У бараку може бути більше щілин – і тому холодніше. Вагонки можуть бути з неошкурених обаполів із сучками – і доведеться згадувати ці витерті десятками тіл до тебе голі дошки як велике благо. Бригадиркою може виявитися така довціпна й вредна баба, що люба «прикормлена» Вєрка згадуватиметься, мов краща подруга.

- Куди нас, куди? – перешіптувалися дівчата.

Іноді вдавалося отримати хоч якийсь натяк, і тоді очікування перемін означувалося бодай якимось знаком, надія хоч на маленьке покращення додавала сил. Та це залежало від конвою. Солдатів, що служили в цих частинах, набирали в певній місцевості. Чомусь найчастіше – у Вологді та В’ятці. Оцей «вОлОгОдскій кОнвОй» уславився всюди тим, що «шутіть нє любіт», недалеко втік і в’ятський. Трохи легше було порозумітися зі «своїми», з великої України.

Правду кажуть, що свій як не заплаче, то хоч скривиться. Хлопці з-понад Дніпра та Ворскли розуміли українську мову і, хоч виховані були в інших традиціях, любили рідну пісню, тужили тут, на півночі, за домом і не так жорстоко обривали розмови чи спів у хвилини відпочинку. Їх теж муштрували, проводили щоденну «воспітатєльно-раз’яснітєльную работу», пояснювали, хто такі оці люті «вороги народу», яких вони охороняють, які злочини проти людства вони вчинили, як жорстоко знущалися над радянськими людьми, як убивали їх, як ненавиділи й ненавидять досі радянську владу, і тому якою важливою для країни є їхня служба задля ізоляції цих злочинців від суспільства та надання їм можливості через працю виправитися, зрозуміти високі ідеї соціалізму. «Труд єсть дєло чєсті, дєло доблесті і геройства» - ці слова генералісимуса Сталіна прикрашають вхід до кожного табору.

Слухаючи своїх начальників, хлопці справді готові були боронити рідну землю від жорстоких убивць. Стоячи на вишці, що продувалася всіма північними вітрами у мінус 50, коли руки і в рукавицях дубіли і примерзали до автомата, як же вони їх ненавиділи! Нехай і в теплому «романовському дубльоному полушубку» поверх шинелі або в довгому, до п’ят, кожусі, у товстих валянках вони частенько заздрили в’язням, що “прішлі с работи і завалілісь без задніх ног на теплиє нари, а нам тут стой, карауль, штоб какая сволочь нє сбєжала». Розуміли й безглуздя цієї служби – північ караулила цю «сволочь» надійніше, аніж варта. Мороз перетворював утікача на бурульку за кілька годин.

Тим, хто працював у конвойній службі, безпосередньо з в’язнями, було легше і важче водночас. Налаштовані охороняти банду лютих убивць, розбещених повій, вони бачили лише передчасно постарілих, знищених роботою та голодом дівчат та жінок, анітрохи не схожих на злочинців, таких самих, як їхні матері та сестри, та з вогнем любові до рідної землі, таким же, який горів у їхніх власних серцях.

Якось трапилося так, що, знудьгувавшись за той час, поки дівчата навантажували машину, один з конвоїрів грався із собакою – кидав рукавицю і пес її приносив. Трохи не розрахувавши гри, здоровенний вівчур тяпнув солдата за руку. Потекла кров. Солдат витяг індивідуальний пакет, узявся невміло мотати бинт.

- Ти не вмієш, дай я перев’яжу, - протерла руки снігом Орися.

Швидко наклала пов’язку за всіма правилами, зупинивши кров.

- Гарно у тебе виходить, - здивувався солдат.

- У мене батько лікар. Доводилося допомагати.

- Але ж ти бандитам служила! – згадав про виховні бесіди солдат.

- Служила! – гордо підняла голову Орися і блиснула своїми величезними голубими очима на половину похмурого північного неба. – Рани перев’язувала.

- А скільки тобі років? – спитав чомусь солдат, хоч розмовляти із зека було категорично заборонено.

- Двадцять один! – ще раз блиснула очами Орися і відійшла до гурту дівчат.

- Разговорчікі! – гримнув старший конвою.

- Двадцять один? – не йняв віри солдат. – А я думав, ти – як моя мама…

Боляче різонули по серцю ці слова. Отут, у цих біліших за стерильні бинти снігах минають молоді літа. Нищиться краса, безповоротно, назавжди відходить молодість, час кохання, народження дітей. Цей молодий солдатик мало не назвав її мамою, а вони ж, мабуть, ровесники. Хіба ж упізнає її такою, постарілою, знищеною, Роман? Якщо навіть цариця Ніна, красива, довершена жінка у свої сорок шість виглядає на всі шістдесят, що чекає на неї, Ориславу, після закінчення терміну? Старість? Безнадія опанувала серцем. Нічого, нічого більше не буде! Все скінчилося тут, на цій проклятій півночі!

Переміни. Переміни завжди тільки до гіршого. Тим паче після того злочину, який вони вчинили! Подумати тільки – пісня! Та чомусь жодна з дівчат не дорікала іншій і навіть внутрішньо не жалкувала. Отак, у каторзі, карається десь і Роман, малювала собі картину Орися. Нехай би хтось підтримав його на дусі, якась чужа, незнайома, та рідна дівчина з України. Додалося б сили пережити день.

Тут, у неволі, ніхто не мислив роками чи місяцями. День до вечора, ото й усі плани. Боролися не за вічність, а за отой день, який вдалося-таки прожити аж до вечора. У цій боротьбі за життя визнавали навіть справедливість «блатного» «Ти умрі сєгодня, а я – завтра». Так, тут вижити неможливо, так, тут в’януть дівочі літа і гаснуть очі, так, тіло щодня балансує на ниточці смертної грані, але хай це станеться не сьогодні.

- Куди нас? – перепитували наче одна одну дівчата, притупцюючи від холоду в очікуванні вантажівки. Насправді ж сподівалися що котромусь з конвоїрів здадуть нерви, і він зронить оте очікуване слово, яке визначить напрямок, куди їх повезуть ….

(Продовження буде)