Створено: Вівторок, 23 листопада 2010, 11:33
Автор: Ієромон. Ігор Гарасим ЧСВВ
Спогади о. Василя Гриника (2)

historia_cerkwi_kop2_copy

Виготовлено на основі звукозапису розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником від дня 23.09.1976р. і 4.11.1976р., що зберігається у Василіанському Архіві в Варшаві (ВАВ), Фонд ХІV, справа 6, один. 4,1 і 4,2.

[...]

Коли в 1918 р. розпалася Австрія, то я вже вернув на Поділля, де вернув у липні і перебув до жовтня. На Поділлі ми були в Ямполі. Там ми ходили на богослужіння. На жаль, священиком там був польський шовініст, що плював на своїх парохіян за те, що вони не підтримують Костела. Коли я сам в нього сповідався він задавав мені покуту по-польськи. Тоді я йому пояснив, що я як греко-католик не вмію польських молитов, на що він мені відповідав: „Weź sobie modlitewnik i odmówisz litanię”.

Коли розпадалася Австрія мене ще вербували до Гайдамаків, але я сказав, що йду воювати за Галичину з Поляками і так мене відпустили. Початково я повернувся до себе додому до Кошелева. Там я переживав проголошення Незалежності Дмитром Вітовським (політик, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник УГА – І.Г.), а опісля зголосився в Жовкві до війська. Моїм комендантом був капітан Яблонський, що походив з Сокальщини. У Жовкві мене послали на мешкання до дуже доброго українця і католика, урядника вже українського староства. Я, перебуваючи в нього, навіть трошка підівчав його сина, що був в віці приблизно 7-го класу. Це була дуже порядна родина, але я, на жаль, не пригадую як вони називалися. В Жовкві на населення великий вплив мали василіани і люди добре ставилися до національного порушення, яке відбувалось. З василіан я пригадую о. (Модеста) Пелеха, до якого я ходив до сповіді.

Навчання у Духовній Семінарії

Десь на початку листопада я був вже у Львові.

Початково я вчився в (Духовній) Семінарії у Львові. Це тому, що мама сказала, що до Перемишля задалеко її їздити, довозити харчі і те, що потрібне, хоча і до Львова важко було їздити. Але у Львові, однак, о. Теодосій Тит Галущинський ЧСВВ (ректор Львівської Духовної Семінарії) дав реколекції і після пару місяців нас розпустили, бо просто не мали чим нас виживити, – такі тяжкі були часи. Казали вчитись по домах, а літом нас закликали на іспити. Іспити я поздавав, вчившись троха приватно дома. Взяв потрібні скрипти і так вчився. Деякі іспити я вже зробив, бо богословські студії я почав ще за Австрії. В 1918р. я отримав урльоп (відпустку) і почав навчання на Університеті у Львові. Тоді, десь в середині липня 1918р., я зробив іспити з фундаментальної (богослов’я) у Шидельського. На осінь я залишив собі іспити зі Святого Письма [...] і філософію у Вальса.

Пошук роботи

Коли мене відпустили з Семінарії, я все ж таки був звільнений з військової служби. Однак, щоб не сидіти дома і не давати згіршення молодим, які тоді втікали з війська, я пішов до Жовкви і там працював в військовому бюро в старостві. Там не дуже було що робити. Я збирав карточки покликань і тому подібне. Треба зауважити, що хоча деякі радо вступали до українського війська, то були і такі, що з нього втікали. В нас не було дисципліни, так що наше військо на Святу Вечерю (1919) повтікало до домів, а поляки, користаючи з цього, зі Львова заїхали аж до Жовкви. Я сам в грудні також поїхав з Жовкви додому на свята, так що і не знаю, як пізніше вигладала ситуація в Жовкві. Дома я захворів на тиф плямистий. Це тяжка хвороба, яку я мав пару разів. Я заразився від братової, яка приїхала до нас з дитиною зі східної України. Мама дуже хотіла, щоб ця дитина була в нас дома і так я заразився. Зрештою, не тільки я, бо і багато в нас в селі навіть померло. З моєї родини померли мій батько, брат і стрий. Коли вмер мій батько йому було 70 років. Брат, який був господарем на нашому ґрунті, мав тридцять пару років, був вже жонатий і мав дітей. Вони не мали відповідної опіки, бо до лікарні в Жовкві так не приймали. Однак, мене спеціально прийняли до Жовкви і там я лікувався. Там поїхав моєї братової батько, що був дяком і війтом в селі. Він був знаною особою, бо був громадським діячем і мав багато знайомих. Між іншими його знайомим був лікар Дермалек, який постарався, щоб мене прийняли. Тоді мене врятувала сестра-полька, яка мала такий спосіб, що обвивала мокрим простиралом і так скоро стягала гарячку. Я признався її, що записаний на богослов’ю, так що вона багато зі мною говорила. Це була справді добра людина.

В лікарні я пробув від січня до лютого. Коли я вийшов з лікарні, затримався дома на відпочинок. Після смерті батька в січні 1919р. мама жила ще до 1925р., проживши 67 років. Коли вмер мій брат-господар мій батько хотів, щоб я залишився на господарці та зайнявся осиротілими дітьми. Але я сказав, що - ні, бо я йду на священика, а дітьми заопікується моя мама та братова.

Буде продовження

Спогади ч. 1