Створено: Понеділок, 16 серпня 2010, 22:18
Автор: dk. Bohdan
А можна ж було по-іншому ...

Притчу про виноградарів-убивць (Мт 21,33-42) Ісус розповів, маючи на увазі книжників і фарисеїв: «Первосвященики та книжники ... зрозуміли, що проти них сказав цю притчу».

Ісус точно б'є в слабий пункт багатьох духовних провідників: людей трактують - як свою власність, замість віддати їх Богові - загарбали людські уми й серця для власної користі. Між Богом та людьми поставили щільну стіну – себе. Це - не лише історична проблема давніх фарисеїв і книжників, але й сьогоднішня небезпека для священиків та єпископів.

Це також тема численних роздумів мислителів й письменників, з яких найбільш відомі, правдоподібно, знайдемо у творі Ф. Достоєвського «Великий Інквізитор».

Річ наче б і ясна, і зрозуміла. Можна закрити тему? - Можна. Так само, як можна використати цю притчу, аби дорікати Церкві надмірними формалізмом, юридизацією, закостенінням ...

Тільки - яка ж мені з цього користь? Стане мені виправданням своєї власної байдужості? Виправданням вчинків, які Церква засуджує? Коли хтось лише цього шукає, то гаразд – тема закрита. Можна врешті вигідно вкластись у ліжко й заснути у почутті глибокого самозадоволення: вони мені дорекли, але і я маю на них батіг.

В дійсності ж таке "закриття" теми виявить лише мій брак особистого зв'язку з Богом - ось вдалось мені прогнати Його слуг: «виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували». Маю батіг - то б’ю. Маю каміння - то кидаю. В той спосіб - обороню себе, а далі ... далі робитиму у винограднику те, що мені довподоби.

А, якщо трапиться такий, якби-то сказати ... святий? Без догани? Й до того - чудовий оратор, який докаже, як чорне по білому, що я - неправий? Тоді - важча справа, але теж - не безвихідна. Не без виходу, бо власник виноградника постійно робить ту саму помилку: посилає слуг, а не військо, та ще й - слуг без зброї. Він посилає їх в мирі так, як посилається до свого приятеля і союзника ...

- Наївний, чи що? Як наді мною немає батога - це значить, що батіг - у мене. Найдеться і на такого «святого» якийсь компромат: «він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме».

Звичайно, що вчинили "те саме", бо ніби чому мали б не вчинити? Але тепер - то вже почули силу. Тепер так виросли в своїх очах, що думають - все їм можна й все - безкарно. Коли хтось прогнав слуг - раз і другий - то вже самого себе так обманює, так заплутався в фальшивій уяві про світ (виноградник) і Бога (виноградаря), що починає поводитись наче божевільний. Вмовляє собі абсурдні речі: всім вже може заволодіти й все вже може взяти собі в посідання. Ще тільки ... син на перешкоді. Так, убивство сина - це логічний наслідок того, що вичинювали скоріше. До цього часу - лише пробували: скільки їм можна. Але з самого початку були опановані бажанням загарбати не своє. Коли виходили в поле доглядати виноградину, то не думали про добродія-власника, який дав їм і працю, і можливість заробити на прожиття. В них палало пристрасне бажання «мати лише для себе», «панувати - як сам захочу». Свідомість, що це не їхнє, виклакала лише фрустрацію і смуток. Згодом також - почуття несправедливості: «Як то? Ми тут трудимось, а він - великий пан»! І вже - один крок до того, щоб зненавидіти свого пана. А зненавидівши, знищити все, що до нього належить: слуг, сина, його закони й договори. Так направду, зовсім несвідомо нищать і сам виноградник (світ). Не зразу, бо спочатку все-таки бояться. Але коли вже виявилось, що господар «наївний» у своїй довірі, що все минулося безкарно – тоді страх минув і почали робити те, про що скоріше боялися б і подумати.

Не боятись Бога і одночасно виконувати його заповіді – це суть.

- Навіщо дотримуватись Божого закону, коли я Бога не боюсь?

Це - добре питання. Бог - не хоче, щоб ми його боялись. Посилає слуг своїх з мирною настановою. Повний довіри посилає і свого Сина. Однак такий стан речей - він не триватиме вічно: наш час в кінці-кінців ... закінчиться.

- Чому так поводимось? Чому хочемо у Бога видерти те, що тільки дасться у Нього видерти?

Відповідь знаходимо в іншій притчі - про блудного сина (Лк 14, 11-32). На особливу увагу заслуговують слова батька, сказані до старшого - ображеного - сина: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє – твоє». Це - до нас! Все на світі належить Богові, ми - його діти, тому-то він не посилає до нас військо, а свого Сина. І все, що належить нашому Батьков - це також й наше.

Навіщо красти в Батька? Хочемо вкрасти, щоб скористатись по-своєму? Знищити й розтратити (як це зробив другий син)?

Що злого робить, отже, господар? Він же не боронить нам користати зі свого! Боронить лише - нищити.

І тому повбивали і слуг, і сина. І тому виреклися такого Батька, та й сказали йому: «рахуйся з нами, як з чужими».

Ну, і порахувався: «Прийде і вигубить тих виноградарів, а виноградник - дасть іншим».

А можна ж було по-іншому...